Микола Костомаров - Дві руські народності (сторінка 4)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.docx)Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.docx106 Кб2207
Скачать этот файл (Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.fb2)Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.fb2235 Кб1570
Скачать этот файл (Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.pdf)Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.pdf641 Кб2902
Чужинцям туркського племени; як от Чорні Клобуки, Торки, Берендії, не було заборони втручатись у громадські справи — нарівні з тубольцями, тим то ота маса, що орудувала громадськими справами, була такою ріжноманітною войовитою мішаниною. Отак виглядала щодо свого побуту Київська земля. Козаччина зав’язувалась уже в XII. і XIII. ст. На Червоній Руси таксамо вибірали і зсаджували князів. Там князь так підлягав вічу, що навіть сім’єве життя його було під контролею Галичан. У Галичині народня сила і значіння зосереджувались у руках бояр. Це були люде, котрих сила обставин вилучала з маси, й вони захоплювали орудування справами краю. Тут зав’язувався вже зарід того панства, що, за часу польського панування, захопило край і, поставивши себе проти маси народа, викликало, наостанку, її проти себе в особі козаків. Читаючи історію України-Руси XII. і XIII. ст., ми бачимо молодим іще той громадський лад, що за кілька віків показується в дорослому стані. Українсько-руська суспільність із-давніх-давен визначалася розвитком особистої самоволі, свободою, невиразністю форм; такою вона виявлялася й опісля. До цього прилучалися ще непостійність, недостача виразної мети, рвучість руху, прямування до виробу чогось нового й якесь руйнування недоробленого ще, все, що неминуче випливало з переваги особистости над громадськістю. Україна-Русь — ніколи не тратила почуття своєї народньої суцільности, одначе ж і не дбала про те, щоб розвивати його; навпаки, сам народ немов би простував до власного розпаду, а проте не міг розпастися. На Україні-Русі не видно й найменшого змагання підвертати під себе чужинців, або щоб тих чужоземців, що сиділи поміж українським народом, привподобити до тубольців; сварки й бійки не без того що траплялись, але вони виникали або за ображену честь, або за часову здобичу, а не на те, щоб закріпити на довгі віки своє панування. В пoчатках, як у Київі засіли варязькі князі з ріжноплемінною дружиною, ті Варяги пхнули Полян до діяльности, й вони зробилися наче-б-то завойовниками народів: виринає ідея прилучувати землі, чується потреба осередку, до котрого б тягли землі, але ж і тоді не примітно жадного змагання прикріпити до себе ті землі міцно. Київ ніяк не годився на столицю централізованої держави; він і не замірявся на це; він навіть не міг удержати за собою верховодства над федерацією, бо не зумів зорганізувати її. В Українців не було вдачі насилувати, нівелювати, не було політики, не було холодного вирахування, не було твердости на шляху до визначеної собі мети.

 

Те ж саме бачимо й на далекій півночі, в Новгороді; похмуре небо мало перемінило там головні основи південного характеру, а невдячність природи хоч і розвинула там більше промислового духа, але не виробила характеру вирахування й купецької політики. Купецька діяльність з’єдналася там із удатністю, невизначеністю мети й непевністю стежки до неї; таксамо, як воєвнича відвага українських ватаг. Новгород завжди був рідним братом півдня. Політики в нього не було; він не замірявся прикувати до себе своїх великих володінь і злити в одне ріжнородні племена, що осідали на його володіннях; він не силкувався завести міцний звязок і покірливість частин і установити між верствами мешканців одповідні зносини; устрій його правління все був під упливом несподіваних спонук особистої свободи. Обставини наділяли його незвичайно важним купецьким значінням, але ж він не дбав, щоб ті обставини повернути на власну користь і купецькі вигоди спожити на добуток своєї політичної автономії; через те він у купецьких справах опинився цілком у руках чужинців. У Новгороді, як і на Україні, багато було завзяття, широкої відваги, політичного захоплення, так зате мало було політичної підприїмчивости, а ще менше витрівалости. Часто він гаряче лаштувався стояти за свої права, за свою волю, та не вмів сполучити докупи спонук, котрі, на око, наче-б-то вели до одної мети, а насправжки зараз розходилися врозтіч; тим то в політиці він раз-у-раз поступався, й добутками свого купецтва, і своїх земель, одкуплявся від зазіхань московських князів навіть і тоді, коли, здавалося, спромігся б був справитися з ними; він не забезпечував свого побуту міцним ладом, хоча дорожив ним; хоч і не стояв, немов вода в сажальці, але й наперед не рушав, а вертівся на одному місці. Він мав перед очима мету, але не досить добре визначену, й не знайшов стежки, щоб іти до неї навпростець. Він був свідомий своєї єдности з Руською Землею, та не міг зробитися знарядом її загальної єдности; він бажав, рівночасно, в тій єдности вдержати свою відрубність, і не вдержав її. Новгород — як і Україна — тримався федеративного устрою навіть і тоді, коли супротивний вихор повалив недокінчену будівлю його.

 

Таксамо й Україна цілі віки берегла старосвітські погляди; вони перейшли в її кров і тіло, несвідомо для самого народу, й Україна, зорґанізувавши козацький устрій, — форму, що зародилася ще в далеку давнину, — шукала тої федерації у спілці з Московщиною23, де вже давно зникли ці федеративні основи.

 

Вище я завважив мимохідь, що козацтво розпочалося в XII.—XIII. ст. На жаль, історія південної, Київської Руси немов провалюється після татарської руїни. Мало відоме нам народнє життя в XIV. і XV. ст.; одначе ж елементи, з яких складалися основи того, що в XVI. ст. зросло виразно в формі козаччини, не зникали, а розросталися. Литовське панування збило докупи роз’єднанї частини, склало з них щось ціле, одне. Але незабаром життя пішло, як давніше. Князьки, не з Рурикового вже, а з Ґедиминового роду, незабаром зрущилися, як і колишні, й почали, як і колишні, гратися своєю долею. Не маємо джерел, щоб запевно сказати, чи велика була участь народу в життю за князів нового роду; безперечно, що в суті все йшло, як і перше було: ті ж дружини, ті ж воєвничі ватаги помагали князям, настановляли їх, озброювали одних проти других. Злука з Польщею стягла живучі елєменти України й дала їм инший напрям; з бездомних керманичів, із верховодів ватаг вони за Польщі поробилися земельними власниками; з’являється змагання особисті спонуки заступити правом; польська національність, із куди більш розвинутою культурою, ніж руська, взяла над останньою верх, захопила в себе її вищі кляси, відірвала їх од їхньої справжньої національности, розірвала їх звязок із рештою народа й дала їм як-найдогідніщі умови для того, щоб затягти в ярмо той народ. Досі народ перебував у заколоті загального самовільства: або його тримали в неволі сильні, або він скидав одних сильних на те, щоб натомісць посадовити других. Тепер же він підлягає й попадає в неволю лєґально, себто, визнаючи до деякої міри оту неволю за справедливу й законну. Отоді то сяйвом метеору виходять у формі козацтва ті староруські основи, що потроху розвинулися ще в XIII. ст. й довго ховалися в народі. Та тільки саме козацтво, як відродження старовини, поневолі носить уже в собі зарід розпаду. Козацтво носиться з тими ідеями, якими нічим було живитися в сучасній течії історичної долі. Козаччина XVI. й XVII. ст. й удільщина XII. і XIII. ст. скидаються одна на другу більш, аніж можна собі гадати. Правда, що прикмети назверхньої несхожости не дуже виразні, як прирівняти їх до прикмет назверхньої схожости, за те внутрішня схожість має велику силу. Козацтво, як і давні київські дружини, складалося з людей усякого типу, в ньому була перемішка туркського елєменту, в ньому панує особисте самовільство. І козацтво таксамо простує до постановленої мети тим шляхом, на якому само себе знесилює й нівечить. І в козаччині та ж невизначеність і непостійність, там таксамо настановляють і зсаджують проводирів, і там такі ж самі бійки за них. Певна річ, що важною може здатися ця обставина, що в давнину зверталося увагу на походження, рід провідників, бо походження служило правом, а серед козаччини, навпаки, вибірали зпоміж рівних24. Але швидко козаччина почала доходити до давнього удільного ладу й напевно дійшла б була до нього, як би не стали були на перешкоді випадкові обставини, які часто зміняють хід життя, не вважаючи на якісь там історичні закони. Коли Хмельницький устиг заслужити славу й повагу серед козацтва, воно робить своїм провідником його сина, дарма що той син не мав одповідних до того прикмет. Вибір гетьмана довго повертався коло осіб, споріднених із Хмельницьким, і тільки те, що перевівся рід Богданів, перешкодило тому, щоб наново воскрес родовий княжий лад, хоча б і в иншій формі.

 

На сході було навпаки: тут особисту волю доти звужували, доки її не знищили. Колись і тут були і прокидувались основи вічевого ладу. Принятим звичаєм заводити владу — був вибір князя; але тут розуміння громадського ладу заручилися трівкістю, їм на підпомогу стали православні ідеї. В сьому напрямі ріжниця племен визначилася як не можна виразніше. Православіє в нас було одне; занесли його до нас такі самі люде, з того ж самого джерела; духовенство складало одну корпорацію незалежну від місцевих особливостей політичного ладу: церква вирівнювала ріжниці, й коли що повинно було однаково принятися по всьому руському світу, то вже ж саме те, що виходило з церковної сфери. Отже не так воно сталося насправжки. Православіє принесло до нас ідею монархізму, освящення влади небом, воно оточило розуміння влади промінням верховного орудування світом із неба; православіе навчило, що над течією нашого земного життя стоїть воля божа, і що вона править нашими вчинками, показує нам будуччину по смерти; православіє зродило думку, що все, що діється довкола нас, — діється або з ласки або з гніву божого; православіє примусило, починаючи яке діло, звертатися до Бога і складати успіх на божу ласку. Таким робом, не тільки в подіях незвичайних, недовідомих, а навіть у щоденних громадських справах можна було раз-у-раз убачати чудо. Все це розповсюджено скрізь, скрізь воно, здебільшого, принялося і приладилось до історичної течії; але ж ніде воно так не перемогло супротивних старих поглядів, ніде так прикладно не визначилось у практичному життю, як на Східній Руси.

 

Загальність православія давала, одначе, хоча трохи волі й місцевим інтересам. Православіє допускало місцеві святощі, котрі хоч і були загальні, але опікувались особливо якоюсь одною місцевістю. Отак і позаводилися по всіх руських землях патрональні храми: в Київі — Десятинна Богородиця і св. Софія; в Новгороді й Полоцьку — св. Софія; в Чернигові і в Твері — св. Спас і т. инші. Скрізь вірили, що благословення з такого головного храма йде на цілий край. Андрій збудував у Володимирі золотоверху церкву Богородиці й постановив у ній чудовний образ, викрадений ним із Вишгороду25. Ніде святощі патронального храму не визначалися таким родючим, чудотворним значінням, як у Володимирі. Літопис Суздальщини не то що всяку перемогу, всякий успіх, а то мало не кожну, хоч трохи примітну подію в краю вважає за чудо тої св. Богородиці («сотвори чудо святая Богородица владимірская»).

 

Ідею вищого орудування подіями доведено до того, що успіх сам себе освячує: пішла яка справа на руку — значить, Бог її поблагословив, значить — вона діло добре. Старі міста ростовсько-суздальської землі заспорилися з Володимиром, Володимир переспорив, узяв перевагу, значить: це чудо св. Богородиці. Варто звернути увагу на те місце в літописі, де він признає, що Ростовці й Суздальці, як старші, стояли таки за своє право (хотяще свою правду поставити), і, зрівнюючи справу цих міст із обичаями всіх руських земель, додає, що вони, противлячися Володимирові, не хотіли правди божої (не хотяху створити правды Божія) і противилися Богородиці. Ростов і Суздаль хотіли; щоб князі були з вибору народу, а Володимир, наперекір їм, постановив Михайла, й літопис повідає, що «сего же Михаила избра святая Богородица». Виходить таке, що місто Володимир вимагає для себе верховодства у краї за те лишень, що в мурах його перебували святощі, що творили чуда й давали успіх. «Володимирців прославив Бог на всю землю й помагає їм за їх правду», кажеться в літописі, й далі повідається, чим Володимирці добули собі такого талану: «его же бо человѣкъ проситъ отъ Бога всѣмъ сердцемъ, то Богъ его не лишить». Отак то, замісць громадського права, замісць звичаю, освяченого часом, заводиться право підприємства молитвою й божа воля на успіх його. Може хто погадати собі, що це крайній містицизм і відхил од практичної діяльности, та де там: у самій річі це найбільша практичність, тут показується стежка, якою можна позбутися всякого остраху перед тим, що захитує волю, тут для волі як-найбільший простір; тут і надія на власну силу; тут і вмілість користуватися з обставин. Наперекір старосвітським звичаям, старосвітському ладові землі, Володимир стає головним містом через те, що Богородиця сприяє йому, а сприяння Богородиці видко з того, що Володимир має успіх. Володимир користується з обставин, коли його супротивників піддержує боярщина, вибрана вищими верствами; він підносить прапор маси, заступається за слабих проти сильних; вибрані ним князі боронять справедливости на користь слабих. Про Всеволода Юрієвича в літописі сказано: «Судя судъ истиненъ и нелицемѣренъ не обинуяся лице сильныхъ своихъ бояръ, обидящихъ меншихъ и работящихъ сироты и насилье творящихъ.»26 Разом із тим виборне право, вічеві основи прибірають широченний розмір, і тим самі себе підкопують і нівечать. Володимирці на вічу перед Золотими Ворітьми вибірають на князівство не самого Всеволода Юрієвича, але й дітей його. Видко з сього, що віче вважало за річ можливу поширяти свої присуди не тільки на живих людей, але й на нащадків його, заводити міцний лад на довгі віки, коли не на все, доти, доки хтось із доброю головою не спроможеться знайти инший поворот на новий шлях і не поведе до своєї нової мети, не доб’ється успіху й не піднесе його в апотеозу, освячуючи його божим благословенням.

 

Пошук на сайті: