Микола Костомаров - Дві руські народності (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.docx)Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.docx106 Кб2207
Скачать этот файл (Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.fb2)Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.fb2235 Кб1570
Скачать этот файл (Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.pdf)Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.pdf641 Кб2902
Ми вже визначили різьку ріжннцю в релігійній сфері Великорусів і Українців, у тому, що в останніх не бувало розколів, і що в них не відпадали від церкви через обряди й формули. Цікаво розібрати питання, звідкіля взявсь у Великорусів цей ориґінальний настрій, це прямування сперечатися за букву й надавати доґматичну вагу тому, що становить часто або граматичне питання або обрядовість? Здається, це має своє джерело в тій матеріялістичній вдачі, котрою взагалі визначається в суті великоруська натура. Справді, розглядаючи великоруський народ у всіх його верствах, часто стрічаємо людей справжньої христіянської моральности; релігійність їх звернена на практичне виконування христіянського добра, але внутрішньої побожности, пієтизму в них мало. Ми стрічаємо облуднів, бузувірів, строгих виконавців назверхніх правил і обрядів, але теж без правдивої побожности, людей, переважно байдужих до реліґійних справ, котрі зверхні потреби релігії справляють за тим, що звикли вже до того, але не здають собі справи з того, чого й на що все це діється. Наостанку, між вищими, так званими освіченими, верствами трапляються маловірні або й зовсім без віри, але їх поробила ними не якабудь праця розуму й духової боротьби, а замана: їм здається, що невіра є ознака просвіти. Дійсно побожні натури творять вийняток, і побожність, духовий світогляд у Великорусів — ознаки не народности, не того, що народній натурі спільне, а ознака їх власної індивідуальної окремішности. В Українців бачимо цілком супротивну вдачу. Тут власне велика сила того, чого бракує в Великорусів; в них міцне почуття божої всеприсутности. Душевна скруха, внутрішня розмова з Богом, тайне думання про божу волю над собою, сердечний порив у світ недовідомого, таємного, радісного. Обряди Українці виконують, формули шанують, але не піддають їх під критику: їм і в думку не прийде — двічі, чи тричі треба співати «аллилуя», котрими пальцями хреститися; а коли б і виникло таке питання, то воно розвяжеться, коли священик вияснить, що так постановила церква. Як би виринула потреба переиначити що з назверхніх формах, чи в богослуженню, або перекласти св. письмо, Українці ніколи б тому не суперечили, їм і не прийшла б гадка підозрівати когонебудь, що він хоче перекрутити що у святощах. Вони тямлять, що релігійні обряди заводить церква, котру представляють назверх церковні керманичі, й коли ті керманичі мусять занести що нове, не переиначуючи самої суті, то миряни повинні пристати на це, не сперечаючись; бо коли та чи инша форма або обряд визначують ту ж саму суть, то сама форма не має такої ваги, щоб варт за неї сперечатися. Нам доводилося розмовляти з реліґійними людьми одної і другої народности; Великорус силкується визначити свою набожність тим, що виливає потоки слів над роз’яснюваннями назверхніх форм, букви, бере в цьому визначну участь; коли він строго православний, то його православіє полягає переважно в назверхній стороні; Українець почне виливати своє реліґійно-моральне почуття, мало коли буде метикувати про богослуження, про обряди, свята, а скаже у своїй побожности, який уплив зробило на нього богослуження, врочистість обряду, високе значіння свята й т. д. Зате на Україні й між освіченими клясами захитати віру не так легко, як між Великорусами; невіра загніжджується в душу Українця тільки після довгої, глибокої боротьби; навпаки, ми здибали поміж великоруською молоддю людей, вихованих із дитинства, здається, у строгій побожности, у сповнюванні приписаних церквою правил; але вони часом за першою легенькою зачіпкою, або часто від кількох дотепних висловів покидають прапор реліґії, забувають про навчання в дитинстві й без боротьби, без ніяких переходів робляться крайніми невірами й матеріялістами. Український народ — глибоко реліґійний народ у як-найширшому розумінні цього слова; чи так, чи инакше склалися його обставини, чи таке, чи инше було його виховання, він берегтиме в собі реліґійні основи доти, доки існуватиме сума головних ознак, що становлять його народність: це неминуче виходить із того поетичного настрою, яким одріжняється його духовий склад43.

 

 

 

***

 

 

 

У громадських, розуміннях історія витиснула на двох руських народностях свої сліди й, установила в них розуміння цілком супротивні. Прямування до тісного звязку частин, знівечення особистих спонук під владою загальних, непорушна законність спільної волі, висловлена немов розумінням тяжкої долі, сходяться в великоруському народі з єдністю сім’євого життя і знехтованням особистої волі ідеєю «міра». Це все відбилося в народньому житті тим, що сім’ї в Великорусів не ділять, власність у них спільна, оселі й села платили в старовину чинш, там невинний одповідав за винного, працьовитий робив за ледачого. Як же це глибоко лежить у душі Великоруса, видко з того, що за нашого часу, з приводу владження хліборобської справи, Великоруси, одні, під упливом залишеного московського слав’янофільства, другі, під упливом новомодного французького соціялізму, загукали скрізь про спільність. Для Українця нема нічого важчого й огидливішого, як отакий лад; українські сім’ї діляться і дробляться зараз, як тільки члени їх почують у собі свідомість потреби самостійного окремішнього життя. Опіку батьків над дорослими дітьми Українець уважає за нестерпний деспотизм. Претенсія старших братів або дядьків верховодити над молодчими братами або небожами викликує між ними запеклу ворожнечу. Кревність і свояцтво мало сприяє в Українців згоді й обопільній любові; навпаки, вельми часто люде тихі, привітні, сумирні, згідливі, непримирно ворогують ізо своїми родичами. Сварки поміж родичами, річ звичайна, і в нижчій, і вищій клясі. Навпаки, в Великорусів кревність примушує часто людину вибачати родичам, бути для них зичливіщими, примушує до того навіть таку людину, що в неї зовсім немає такої вдачі супроти чужих. На Україні, щоб заховалася любов і згода поміж близькими родичами, мусять вони розійтися й яко-мога менше мати якогось спільного добра. Взаїмний обов’язок, заснований не з добровільної згоди, а неминучою долею, для Українця велике ярмо, зате в Великоруса такі обов’язки найбільш заспокоюють і втихомирюють спонуки його особистої волі. Великорус, ради покірливости обов’язкові, готов сам себе приневолити любити своїх близьких по крові, хоч би душа не лежала в нього до них, він усячину їм вибачає тільки за те, що вони його кревні, чого не вчинив би він із переконання; він готовий для них на особисту жертву, визнаючи, що хоч родичі й не варті того, але ж вони «своя кров». Українець, навпаки, готовий, здається, перестати любити ближнього за те, що він його кревняк: родичеві він менше вибачає за його слабощі аніж чужому, і взагалі між Українцями кревність швидче нівечить добру згоду, ніж ізміцняє її. Деякі Великоруси, придбавши собі маєтности на Україні, задумували часом запроваджувати в українській сім’ї великоруську міцність і нероздільність сім’ї44, та доводили тим до якнайогидливіщих сцен: не тільки рідні брати були що-години готові битись, але траплялося, що сини витягали батьків за чуби з хати45. Що більше принцип сім’євої влади й міцности кревного звязку закорінюється в життя, то більше з нього супротивного впливу на життя. Українець тоді тільки добрий син, шанує батька-матір, коли вони дають йому повну волю й на старости літ самі підлягають його волі; брат тоді добрий для брата, коли вони живуть ніби сусіди або товариші, не маючи нічого спільного, неподіленого. Правило «кожному своє» заховується в нас у сім’ях; не тільки дорослий не надягне несвоєї одежини, навіть у дітей у кожного своє; в великоруських селян часто дві сестри не тямлять, котрій із них належить кожушинка, а щодо відрубної власности між дітьми, то про це нема й мови.

 

Примусова спільність землі й одповідальність одного перед усіма (міром) здаються Українцеві як-найнестерпніщою неволею й несправедливістю. Не сміти нічого вважати за своє, бути за наймита якогось абстрактного розуміння про мір, одповідати за другого, не маючи до того жадної власної охоти, — до всього цього історія не привчила українського народу. В розумінню Українця — громада цілком не те, що в Великорусів мір. Громада це добровільне товариство людей; хто хоче — належить до громади, а не хоче — виходить із неї; так водилося й на Запорожжі: хто хотів, приходив на Січ, хто хотів — виходив ізвідтіля з власної волі. Народ розуміє, що кожний громадянин є сам про себе людиною незалежною, самостійним господарем; обов’язки його супроти громади не йдуть дальше поза сферу тих відносин, які установляє звязок її членів ради спільної безпечности й добра кожного. Великорус розуміє, що мір — є немов абстрактний вислів загальної волі, котра проковтує особисту самостійність кожного. Видима річ, що головна ріжниця виходить тут із земельної спільности. Коли член міра не може назвати своїм отой шматок землі, який він обробляє, то він уже не вільна людина. Устрій великоруського міра — є обмеження, тим то форма останнього, запроваджена владою, перенялася тим духом і значінням, що панують у Великорусів; коріння його лежало вже у глибині народнього життя: виходило воно морально з того ж самого прямування до тісної злуки, до громадської й державної єдности, яка, як ми показали, є відмінною ознакою великоруської вдачі. Приватна земельна власність виводиться ось яким леґальним шляхом із великоруської громадської фільософії: вся громада віддає свою долю в руки того, хто заступає собою владу, кого над громадою поставив Бог, і, значить, усі повинні йому коритися. Таким побитом, усе належить йому безумовно, як божому намісникові; звідси погляд, що все — боже та царське. І перед царем, як перед Богом, усі рівні. А що Бог одного підносить, нагороджує, другого карає, принижав, то таксамо діє й цар, що на землі виконує божу волю. Це найліпше відбивається у приповідці: «Воля божья, судъ царевъ». Отим то народ, не нарікаючи, виносив на собі все, навіть і таке, що, здається, переходило край людського терпцю, як, наприклад, душогубства Івана Грізного. Цар чинив не по правді, лютував, але ж він був знаряддям божої волі. Супротивлятися цареві, хоч би неправедному, значить — супротивлятися самому Богу; це і гріх, і некорисно, бо Бог нашле ще й гіршого лиха. Маючи безумовну владу над громадою, цар є государ, себто, необмежений володар-власник усієї держави (государства). Слово «государ», визначало саме власника, котрий має право безумовно орудувати по своїй волі всім, що тільки є в його царстві, як своїми річами. Тому то давні Новгородці, виховані на инших розуміннях, і, відрубні від народности великоруської, так обурилися, коли Іван III. загадав стародавній титул господин перемінити на государ46. Розуміння «господина» визначало людину, наділену владою й повагою; «господинів» могло бути багато, і владика був господин, і посадник47 — господин; а «государ» — був той, про владу котрого не можна було нічого й міркувати: він був єдиний таксамо, як єдиний власник речі; Іван III. добивався бути «государем» у Новгороді, себто, стати на місце Великого Новгорода, котрий до того часу був таким «государем», яким у Великорусів був цар або князь, що станув на місце громадської волі всієї нації. «Государ» як самовладник — творив умови громадського життя, робив усе й, між иншим, наділяв землями за службу собі. Таким чином, із першого розуміння виходить, що земля належала мірові, себто, всій суспільности; але коли це передано — особі «государя», то останній почав роздавати землі на користування по своїй вподобі тому, кого хотів вивищити й наділити. Ми кажемо на користування, бо власників у стислому значінню цього слова не було. Те, що цар давав — він міг і відобрати в усякий час і наділити кому иншому, як це воно раз-у-раз і водилось. Як-тільки витворилися відносини робітників до такого посідача землі, то останній, натурально, набрав ваги уособленого міра, таксамо, як цар мав значіння уособленої нації. Кріпак єднав свою долю з шануванням пана: замісць своєї власної волі, волею для нього стала панська воля, а там, де не було пана — його особисту волю проковтував мір. У панських крепаків — яка є земля, належить панові, а пан дає її обробляти людям, хліборобам, як і кому хоче; таксамо воно і в скарбових селян: земля віддана на користування мірові, а мір дає її поодиноким людям, як і кому хоче.

 

На Україні історичне життя йшло иншою стежкою, там не могло витворитись отаких поглядів про громаду (мір). Давні удільно-вічеві розуміння розвивалися далі й зустрілися з польськими; а в основах польських було чимало схожого зі староруськими розуміннями, й якщо польські розуміння перемінилися, то це від упливу західно-європейських поглядів. Споконвічного права особистої волі не проковтнула перевага громадської могутности, й не виробилося розуміння спільної власности на землю. Польські ідеї викликали у староруських тільки той переворот, що вони реґулювали ці останні. Кожний хлібороб був самостійним власником свого добра; польський уплив тільки забезпечив його від самовільства народньої волі, котра й перше визначалася самодіяльністю громади, як злуки вільних людей, і обгородила його володіння de facto правом. Таким чином, польський уплив підніс дуків і впливових, створив вищу клясу, а масу вбогого люду повернув у кріпацьку неволю. Тільки ж там польський маґнат-власник не був виразником царської, а через неї й панської, волі; він володів по праву; кажучи по-просту, це право визначало силу, тріумф обставин і давнину роду. Так селянин не міг надати свому панові жадного значіння священної волі, бо він не розумів абстрактного права, бо він і сам із нього користав, а якогось уособлення він не бачив, бо його пан — був людина вільна. Натурально, і кріпак бажав при першій змозі зробитися вільною людиною, а отже в Великоросії він не міг цього бажати, бо він тямив, що його пан також залежна людина, залежна від иншої вищої волі так, як він був залежний од пана.

 

Пошук на сайті: