Микола Костомаров - Дві руські народності (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.docx)Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.docx106 Кб2216
Скачать этот файл (Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.fb2)Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.fb2235 Кб1579
Скачать этот файл (Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.pdf)Mykola_kostomarov_dvi_ruski_narodnosti.pdf641 Кб2913
Поміж Українцями вельми рідко траплялося, щоб кріпак був щиро прихильний до свого пана, щоб його єднала з паном безкорисна, немов сина до батька, любов; а між Великорусами це водиться частенько; в них трапляються зворушливі випадки сердешної прихильности кріпаків до панів. Кріпак, слуга, невільник иноді з цілої душі, з цілого серця прив’язаний до свого пана, навіть тоді, коли пан нехтує ту прив’язаність. Панське добро він береже немов своє власне, радіє, коли честилюбний пан здобуде собі честь-повагу. Нам доводилося бачити панських слуг, що їм повіряли орудувати якоюсь панською справою. Самі довіреники були природні дурисвіти, на користь свого пана ошукували кожного, але супроти свого пана були по-аристидівськи чесні і щиросердечні. Українці навпаки: вони виправдовують приповідку: вовка скілько не годуй, він у ліс дивиться. Коли кріпак-слуга не обдурить свого пана, то тільки через те, що він нікого не обдурює; коли ж він спокусився на дурисвітство, то насамперед обдурить свого пана. Великоруси зроду, що понабували собі на Україні маєтки з кріпаками, дуже часто жалуються на Українців. Даремно старались вони доброю поведінкою і справедливістю прихилити до себе Українців-кріпаків; панські роботи раз-у-раз роблено знехотя, аби-як, і тим то між вищою клясою в нас поширилося переконання, що Українці — люде ледачі, Не мають ні щирости, ні прихильности, що острахом більш візьмеш у них, аніж ласкою, й через те добрі пани робилися суворими і звичайно старались оточувати свою парсону Великорусами, а з Українцями водилися наче з людьми чужого народу. Те саме і ще гірш для Українця — мір у великоруському значінню цього слова. Щодо закидів Українцям за ледачість, то ледачими вони робляться в умовах, чужих їм громадських основ кріпацького або мірського права: останнє для Українців, не скованих ланцюгами спільної власности на землю, визначає звязок ріжних умов, що спиняють особисту волю людини орудувати собою і своїм добром по-схочу, що наближають їх до мірського ладу. А так узагалі докір за ледачість річ несправедлива; можна навіть запримітити, що у своїй природі Українець любить працю більш, аніж Великорус, і він завсіди визначається цим тоді, коли тільки є воля для його праці.

 

 

 

***

 

 

 

Цілком инші відносини української народности до польської. Коли український народ стоїть далі від польського, ніж од великоруського щодо мови, так зате далеко ближчий він вдачею й основами народнього характеру. Протилежности такої, яку ми запрпмітили між Українцями й Великорусами, або хоча схожої на неї, немає між українською й польською народностями ні у внутрішній, ні в назверхній стороні життя; навпаки, коли б довелося вказати на головні ріжниці між Великорусами й Поляками, то ми мусіли б удруге сказати багато дечого з того, що вже сказано про Українців.

 

Але ж, не зважаючи на цю близькість, є безодня, що розділяє ці два народи, та ще до того така безодня, що чи і спроможемося ми коли збудувати почерез неї міст. Поляки й Українці це ніби дві близькі вітки, котрі розвилися цілком супротивно; одні зростили в собї й уґрунтували основи панства, другі — мужицтва, або, висловлюючись загально принятими словами: Поляки — народ глибоко аристократичний, Українці — глибоко демократичний. Але оці терміни не зовсім одповідають умовам нашої історії й нашого побиту: бо, як польська аристократія занадто демократична, так, навпаки, українська демократія аристократична. В Поляків — панство шукає зрівняння у свойому стані; на Україні з народу, рівного правами і станом, виходять спанілі особи, а маса, виділивши їх, прямує знову проковтнути їх у собі. До пня польської аристократії ніяким чином не прищепився феодальний устрій, шляхта не допускала, щоб між нею в одних було більше прав, у других менше. Зі свого боку, український народ, складаючи свою суспільність на основах як-найповніщої рівности, не спромігся вдержати її і зміцнити так, щоб не появлялись особи й родини, що прямували стати родами з правом переваги і з владою над масою народа. Маса, своєю чергою, обурювалася на таких або німою знеохотою, або явно супротивляючись. Придивіться до історії Новгорода — на півночі48, а Гетьманщини — на півдні. Демократичний принцип народньої рівности служить підкладкою, на котрій раз-у-раз із народу встають вищі верстви, а маса хвилюється і примушує їх осістися знову. В Новгороді кілька разів натовп черні, на розворушливий голос вічевого дзвона, руйнує й палить до-щенту Пруську вулицю — оце кубло бояр; на Україні чорна або чернецька рада кілька разів винищує значних кармазинників; та не знищується Пруська вулиця в Новгороді, не переводяться значні по обох боках Дніпра. І там, і тут ця боротьба валить громадську будівлю й кидає її на здобичу народности, що більш спокійна, що ясніще розуміє потребу міцної громади.

 

Дивно, як довго і скрізь народ зберігає заповітні звичаї і вдачу своїх пращурів: у Чорноморрі, на Запорозькій новоселиці, після зруйнування Січі витворилося те ж саме, що колись на Україні. Із куренів, що становили громади, виділялися люде й заводили собі на відшибі хутори. В українському селянському побуті діється майже те саме у своїй сфері: заможні сім’ї, піднімаючись понад масу, змагаються до переваги над нею, й за те вони масі ненависні. Але маса не тямить того, щоб людина могла позбуватися самодіяльности, в неї нема такої засади, щоб маса проковтувала особистість. Кожний із маси ненавидить дуку, значного, не через те, що в голові пестить якусь утопію про рівність, а просто завидливо йому й досадно чому й він не такий.

 

Доля українського народу склалася так, що люде, котрі випиналися з маси, звичайно тратили й народність, перевертаючись — колись на Поляків, а тепер на Великорусів: українська народність раз-у-раз була, як іще й нині зістаеться добром народньої маси. Коли ж отих, що вип’ялися з маси, доля повертала знов у сферу прадідівської народности, то вона знов повертала їх у масу й позбавляла їх придбаної переваги.

 

З польською народністю сталося навпаки: там ті, що випиналися з маси, якщо вони були Поляки, не робляться перевертнями, не йдуть назад, а вироблюють міцний стан. Історія звязала Українців із Поляками так, що велика частина польської шляхти є не що инше, як перевертні-Українці, а власне ті, що, через сприятливі для них обставини, виділялися з маси. З того то в відносинах цих двох народностей і виробився такий погляд, що польська народність — панська, а українська — хлопська, мужицька. Такий погляд існує й досі й виявляється в заходах Поляків щодо так званого зближення з Українцями. Поляки, що балакають про братерство й рівність, супроти Українців показують себе панами. Під ріжними формами висловів вони кажуть до них: будьте Поляками, ми хочемо вас, хлопів, поробити панами. Й ті Поляки, в чесні й ліберальні наміри котрих ми віримо, кажуть у суті те ж саме: коли не йде мова про верховодство і пригнічення народу матеріяльне, то безперечне й явне є їх бажання здушити і знищити Українців духово, поробити їх Поляками, відобрати в них їхню мову, їх світогляд, усю їх народність, перевернувши її в польську — як усе оце так виразно проявляється в Галичині.

 

1861 (1872).

Від Редакції

Переклад розвідки «Дві руські народности», яким ми користувалися в нашому виданні, належить Олександрові Кониському, що помістив його у згаданій на ст. 7. «Руській Історчній Бібліотеці» під криптонімом В. і присвятив його видавцеві «Іст. Бібл.», Олександрові Барвінському. Переклад цей загалом гарний, та на теперішні часи сильно застарілий і, крім того, неповний49, Кониський дещо тільки переповідає, дещо сам то доповняє, то додає50, тим то довелося його місцями виправляти, місцями ж перекладати зовсім наново, бо ж, при зрівнянні з московським оригіналом51, виявилися дуже великі прогалини й недостачі перекладу. Редакцію перекладу пророблювано двічі; раз проводив її проф. Дмитро Дорошенко, зрівнюючи переклад із оригіналом, другий раз зробила те ж саме редакція «Загальної Бібліотеки». То ж, беручи по правді, це видання — то, властиво, нова перекладна праця. Але ми проте поклали на заголовному листі перекладчиком Кониського, бо на цілій роботі так і спочиває його рука, цілий вік обвіяний його духом; крім того, в перекладі ті місця, що годилися з оригіналом, полишено в цілому так, як їх переклав був Кониський, замінюючи тільки застарілі слова та ті його неольоґізми, що не принялися в нашій письменницькій мові — новішими, загально вживаними висловами.

 

Порівнюючи переклад Кониського з ориґіналом, ми наскочили в першому на декілька, навіть довших уступів52, яких у московському тексті не було. Можна здогадуватись, що Кониський робив свій переклад із «Основи», або з якогось, давніщого видання, яке Костомаров пізніще (1872. р.) переробив та повикидав із нього те, що йому здавалося непотрібним. У нашому виданні ті уступи теж попропускані. Але за те ми помістили всі колишні додатки й пояснення перекладчика53, що були в виданні О. Барвінсвкого, та тільки додали дописку О. К — ий. Ті пояснення, де це зазначено, належать проф. Дорошенкові, всі инші редакції «Заг. Бібліотеки».

 

Подаючи окремим виданням розвідку Костомарова, ми почуваємо себе до милого обов’язку скласти на цьому місці подяку колишньому редакторові «Руськоі Історичної Бібліотеки» п. радн. Ол. Барвінському за ласкавий дозвіл передрукувати «Дві руські народности» в нашій «Бібліотеці», п. Волод. Дорошенкові за технічну поміч, а п. проф. Дм. Дорошенкові за передмову й першу редакцію цієї розвідки батька нашої історії.

 

В. Верниволя.

Примітки

1. Микола Костомаров родився 4. травня 1817. року в селі Юрасівці Острогозького повіту на Вороніжчині. В 1840. році він скінчив харківський університет, а в 1846. році став професором університету в Кнїві. Року 1847. його арештовано за приналежність до Кирило-Методіївського Братства й, після кількох місяців слідчої тюрми й цілого року кріпости, заслано в Саратів. Там він пробув на примусовій службі в ріжних ґубернських канцеляріях до 1856. року. В 1859. році його обібрано професором петербурзького університету, але ж, після університетських розрухів у 1862. р., уряд усунув його з катедри, й Костомаров був тільки членом археоґрафічної комісії для видавання історичних джерел. Умер у Петербурзі 1885. р.

2. Про сам переклад див. ст. 106-110 [тобто ст. 40-2. МТ].

3. «Дві руські народности» (переклад з російського) — Руська письменність IV, Львів, 1906, ст. 412-471

4. Прокопій із Цезареї (в Палестині) — грецький історик із VI. в. після Хр., написав історію сучасної йому доби в 8 книгах. Він був таємним секретарем і правничим дорадником Белізара, відомого отамана військ цісаря Юстиніяна, в його походах проти Персів, Маврів і Ґотів, отже був очевидцем подій, які описує у своїй історії.

5. Йорнанд — ґотицька назва історика Jordanis-а — історик із VI. в. після Хр., написав, між инчим, твір: „De origine actibusque Getaum“ [про початок і історію Ґотів], де він і згадав про Слав’ян.

6. Маврикій — грецький цісар [582—603], провадив війни з Аварами; йому приписують твір про воєнну штуку в 2 книгах, де й є згадки про Слав’ян.

7. Констянтин Багрянородний, грецький цісар (912— 952) і письменник, написав, між инчим, у 952. р., для свойого сина Романа, твір про управу державою, де подає дуже цікаві згадки про сусідів Візантії на півдні й на сході.

8. себто, редактор початкової літописи, яку в нас приписували Несторові

9. себто, східно-слав’янську

10. себто, Новгородці

11. Новгородці звуться первісно в літописи Словінами.

12. Джон Буль (John Bull) — Іван Бик — гумористична назва на означення національної вдачі Анґлійця — здорового, задавакуватого, натоптуваного хлопа, готового що-хвилини боксуватися.

13. Розуміється, що від того часу, як це написано, справи змінилися, і свідомий своєї національної окремішности Українець одчуває і в цьому слові, і в слові «Малорос» образу. Одинока назва для нашого народу на цілому етноґрафічному просторі, назва, яку Костомаров міг іще вважати «місцевою, тимчасовою» є — Україна.

14. Це той Андрій Юрїєвич (1157—1174), званий Боголюбським (див. пом. ст. 63 [тобто примітка 29]), внук Володимира Мономаха, що, користаючи зі сварок поміж українськими князами, вмішався в ці сварки, наслав 1169. р. на Київ своє військо й по-варварськн його знищив та пограбував, а людей повивозив на північ.

15. Всеволод Юрієвич (1176—1212) — брат Андрія Боголюбського; це той, що вмисне розсварив українських князів і тим спричинився до поновної руїни Київа (1203. р).

16. Ногата (з естонськ. nahat = шуба) — одиниця старої кунової вартости, рівнялася 2½ кунам [шкірам із куни]; в XIV. в. н. мала вже металеву вартість.

17. Мстислав Мстиславович Удатний († 1228), новгородський князь, славний вояка й лицарь [правнук Володимира Мономаха], вславився, між инчим, перемогою над Поляками й Мадярами, що хотіли були захопити галицько-володимирські землі; сам він покидав часто Новгород, щоб для себе здобути Галичину.

18. Це було 1068. р., коли на Україну напали Половці й Кияни зажадали на вічу від кн. Ізяслава помочі, а він не хотів її дати. Зчинилося повстання, невдоволений народ розбив «поруб» (тюрму), де сидів полоцький князь Всеслав, унук Ізяслава, найстаршого сина Володимира Великого (про якого згадує «Слово о полку Ігореві» як про характерника) і покликали його на князя.

19. брат Ізяслава — Святослав († 1076); це було 1073. р.

20. Відомо, що Ізяслав утік був до Поляків (польський король Болеслав був його шуряк) і навів їх на Київ, а потім кріваво помстився на учасниках повстання.

21. Всеволод Ольгович (син Олега-Гориславича, як називає того князя «Слово о полку Ігореві»), уміраючи (1146. р.), поручив Киянам на князя свого брата Ігоря, й Кияни зразу пристали; але на вічі на Подолі завагалися й рішили покликати переяславського князя Ізяслава (1146—1149), що прийшов із військом і побив Ігоря. Ігор попав у полон, і його, закованого, відіслано до манастирської тюрми в Переяславі, де його й спіткала смерть (1147. р.)

22. Все це пізніщі київські кїязі з ріжних родів, що панували в ріжннх часах, а то й по кілька разів: Ізяслав (1154, 1157, 1161), Ростислав [1154, 1159, 1161 - 1167], Роман (1171, 1175), Святослав [1176 - 1180, 1181 - 1194]

23. Костомаров має на думці Переяславську умову 1654. р.

24. Це було не зовсім так: ми знаємо, що й козаки звертали немалу увагу на походження й рід своїх провідників, головно, гетьманів. Петра Дорошенка, наприклад, цінили за те, що він «з діда-прадіда козак», з Многогрішного глузували за те, що він «мужичий син», а з Самойловича за те, що «попович». Але рішали все, розуміється, особисті заслуги, енергія і спритність кандидата. Д. Дор.-ко.

25. старе місто над Дніпром, на північний захід од Київа, вже в X. і XI. в. було важним торговельним центром

26. що він творив суд правдивий і не облудний, що не щадив сильних своїх бояр, які кривдили слабших і брали в неволю сироти та робили насильства

27. Костомаров має тут на увазі Московщину. Д. Дор.-ко.

28. Первісно галицький митрополит, потім митрополит «усеї Руси» [1309. р.], перенісся в Московщину, й від 20. р. XIV. ст, пробував постійно в Москві.

29. Іван III. Василевич [1462—1505] підбив і злучив із Московщиною, між иншим, Новгород (1478) і звільнився зпід пановання Татар [1480]; він перший назвав себе царем (государем, див. стор. 97 [тобто там де примітка 46. МТ]) Великої Руси й на зразок візантійських цісарів приняв за герб свого дому двоголового орла; Василь IV. Іванович [1505—1534] — здобув Смоленськ (це перший цар, що почав жити у Кремлі, збудованім італійськими архітектами й інжинєрами).

30. Урядовців, службовців

31. По нашому це буде ось як: «Багато людей постраждало від нього в тюрмах, і позбулося свого добра, иншим довелося працювати як невольникам, зазнати заслання і грабування, й не тільки світським людям, але й ченцям, ігуменам і священикам; безсердечний цей мучитель одним голови відтинав, иншим обстригав бороди; иншим очі випалював, язик вирізував, а инших розпинав на стіні й мучив без милосердя, бажаючії награбувати маєтности; бо на маєтности був неситий наче пекло». О. К.

32. Федор, одержавши від патріярха висвячення на єпископа, не хотів їхати в Київ по благословення від митрополита, через те володимирське духовенство не хотіло коритися йому, — за те ж він позамикав церкви й заборонив богослуження. Андрій мусів вирядити єпископа в Київ по благословення. В Київі митрополит звелів, за византійськнм звичаєм, відтяти Федорові праву руку, виколоти очі й вирізати язик. — Князя Андрія 1175. р. за його лютість убили в селі Боголюбові його підручники — Ясин (мабуть, Кабардинець), Амбаль і Жид Мойзіч. Тіло князя лежало два дні і дві ночі, ніхто з духовенства не хотів ховати його. О. Кониський.

33. Митрополит Даниїл (1522 — 1547), учень Иосифа Волоцького [див. прим. стор.69 (тобто примітка 33. МТ)], взагалі в усьому потурав цареві Василеві; на розвід царя з Соломоніею [цар хотів розвестися з нею через те, що вона не мала дітей] дав свою згоду, наперекір забороні патріярха й атонського манастиря. [Соломонію, з боярського роду Сабурових, живосилом пострижено в черниці й виряджено в манастир, а Даниїл дав шлюб князеві з иншою боярською донькою, Оленою Ґлінскою.]

34. Митрополит Филип (1566 — 1568) був до свойого вибору на митрополита ігуменом соловецького манастиря і своєю працею зробив цей манастир культурним центром півночі Московщини. Ця його діяльність послужила опісля Іванові IV. Грізному (1533 — 1584) та опричникам, ворогам митрополита, притокою до обвинувачення його в ріжних зловживаннях, наслідком чого його скинено з митрополита й закинено в манастирі, де його задушив улюбленець Івана Грізного, Малюта Скуратов.

35. Патріярх Нікон (1649 — 1660) мав великий особистий вплив на царя Олексія Михайловича Романова [1645 до 1676], й той вплив використовував на те, щоб зміцнити становище церкви й увільнити її від царської залежности. Явна боротьба між царем і патріярхом, який мав багато ворогів між боярами, боротьба, що почалася 1658. р. — після того, як митрополит одмовився кинути клятву на двоє людей, що зрадили царя в польському поході, — скінчилася поразкою останнього. За присудом собора, що зійшовся 1666. р. судити патріярха, Нікона заслано в манастир.

36. Йосиф Волоцький, ігумен волоколамського манастиря (+ 1515), був основником того напрямку московської церкви, що ототожнював церкву й державу, домагаючись підпорядковання церковної влади — царській. Його учні так і звалися «йосифляни».

37. Власне, це була мова, зближена більш до білоруської, ніж українська. С. Будний був сам родом Мазур або Литовець, перенявся ідеями реформації, був кальвіністом, потім соцініянином [аріянцем], переклав на польську мову біблію. Його катехиз вийшов 1562. р.

38. Треба пам’ятувати, що ця річ писана в 1861. р., коли ще й чутки не було про штунду. До того ж, щтунду викликали не обряди, а народня темнота й біда. В основі штунди лежить економічне питання. О. Кониський.

39. Кирик — новгородський письменник із XII. ст.; його «Вопрошаніє Кюриково» — це питання щодо ріжних обрядів і церковних постанов, питання, з якими він звертався до ріжних осіб, н. пр., до Нифонта, новгородського єпископа й ин.; після питань були й одповіди людей, яким ті питання ставлено.

40. Водь — народ фінського коліна, що його останки живуть і досі в петербурзькій губернії. Колись це було досить велике плем’я, займало землі від Фінського Заливу до Ільменського Озера і входило у склад Новгородської республики [водська п’ятина, себто, одна з п’ятьох земель, що належали до Новгорода]; про Водь часто згадують новгородські літописи.

41. Анакреонт — родом із Йонії — грецький лірик із VI. в. перед Хр.; писав м’ягенькі, мельодійні пісні, повні любови до життя, веселощів, любовного шалу.

42. див. стор. 108. пом. 1. [тобто примітка 52. МТ]

43. див. стор. 108, пом. 1. [тобто примітка 52. МТ]

44. Тут мова йде про маєтности з крепаками. О. Кониський.

45. див. стор. 110, пом. 1. [тобто примітка 53. МТ]

46. див. стор. 59, пом. 1. [тобто примітка 29. МТ]

47. Посадником звався на давній Русі княжий намісник. У Новгороді посадники добилися зчасом такої влади, що без них князь не мав права ні судити, пі вести війни. Уряд цей був виборний (вибірали без реченця). Посадник скликав віче, вів переговори з сусідами, одне слово, як перевелися князі, він був начальником республики.

48. Автор заступає ту думку, що Новгородці ближчі до Українців, аніж до Москалів, див. стор. 18 [тобто ст. 7. МТ].

49. н. пр., пропущений цілий уступ про походження Великоросів, стор. 52 — 55 [од слів «Початок цієї народности .. .» стор 52 [тобто ст. 20. МТ] до слів: «В XII. ст. Володимир .. стор. 55 [тобто ст 21. МТ]] цей уступ переклав проф. Д. Дорошенко. Таксамо дальшний уступ на стор. 55 [тобто ст 21. МТ] від слів: «Ми добачаємо тут прямування ...» перекладений теж проф. Дорошенком; у Кониського він виглядав гак: «На якому ж корінню росла ота величезна держава, якою став Володимир під впливом випадків, що наступили згодя, надаючи його ростові відповідний спосіб? Злучення частин в одно, пильнування під знаменем релігії й божого благословення позабірати чужі землі, опора на масу, покірливу силі, коли сила простягає до неї руки, щоб обороняти її, доки та маса їй потрібна, накінець — віддання народнього права в руки своїх прихильників, оце все коріння, на якому розрісся Володимир, і яке тоді вибивалося ще молодими парістками. Татарське завоювання помогло ростові. Без його підпомоги східна руська натура, під впливом старих засновин особистої волі, що мали верх на других руських землях, витворила б щось инше. Завоювателі надали руським землям нову мету: злучення розділених руських країв.»

Чи ці слова були в первісному тексті Костомарова, чи вони належать Кониському, нам тепер сказати це годі, не маючи нід руками тексту «Основи».

50. пор., н. пр., в ориґіналі: «Литовское владычество сплотило разрозненные части Ю. Р.» (у нас стор. 43 [тобто ст. 16. МТ]) — в Кониського: «Лад було пристарів, руйнувався, але його відновило володіння Литви,, таксамо, як колись Литовська Русь, прибувши на Дніпрові береги, піддержала й відновила підтоптані сили, поруйновані угнітом чужинців» (в вид. О. Барв. ст. 16) і т. д.

51. Н. И. Костомаровь,: Собраніе сочиненій, Т. І, С.-Петербургь, 1903 (изд. Литер. фонда).

52. На стор. 84. [тобто там де примітка 42. МТ] після уступа, що кінчається словами : . . «вимагає показувати любов до природи», йшли такі слова:

«Свою запозичену любов до природи Великорус звертає на такі річі, що видаються з сфери звичайних, оточуючих образів, і втішає свої очі штучно випещеними камеліями, магноліями, рододендронами, а про те йому й байдуже, що правдиве почуття, спосібне зловити й оглядати поезію природи, тут якраз не знайде природи. Таке чуття швидче відвернеться від оздоблених калік і повернеться до кленів, дубів, лип і беріз наших гаїв тай оглядатиме нештукований, хоч убогий, та не попсований, не покалічений світ божих сотворінь.»

Таксамо на стор. 91. [тобто там де примітка 43. МТ] після кінцевих слів: ... «його духовий склад», ішов оцей великий уступ:

«Українська народня поезія реліґійна й супротивна аналізі. В душі Українця живе віра в красу, а аналіза нівечить віру, дробить суцільність тої постати, яку душа любить і оглядає. Та й те сказати: істота краси не дасться аналізувати через те, що ми не тямимо корінних причин узагалі. Можна аналізувати хиба той матеріял, у котрому визначається краса. Можна музичний струмент розібрати на частини й вислідити частини найдо-кладніщс: можна вислідити закони авуків, стежку передавання їх через повітря нашому чуттю, але не можна схопити й подати під дрібний розгляд причини вражініїіі, що робить на нас сполука звуків. Бралися матеріялісти стежкою розгляду з’явищ дійти до істоти вражіния, котре впливає в нашу душу від краси. Отже нічого не добули з того. Французи, як сказано вже, народ глибоко непоетичний, ще в минулому століттю оповістили теорію краси, збудовану на основах його істоти у простому приподоб-ленню природі. Ся думка прийшлася до душі Великорусам: її й за нашого часу говорили, й говорили щиро ті люде, в яких стало щирости говорити те, що вони справді почувають. Хто мае в собі живу струну поезії, того нічим не можна запевнити, що у творах штуки нема духової творчої сили; не можна через те, що він сам почуває ту силу. Таксамо жадним доказом матеріалізму не можна запевнити, що не існують духові основи того, хто почуває їх у собі й за тим не потребує жадних доказів, як, усе-одно, не потребуймо ми доказів на те, чи холод чи тепло довкола нас, бо про це говорить нам наше тіло.

З життям поезії в душі, з почуттям краси, із вдачею розуміти її, міцно звязана свідомість моральности й добра. Матеріяліст розуміє в добрі користь. Коли він ізроду вже добрий, він свою добрість визначає тільки тим, що готовий робити другим те, що вважає за корисне. Найвище визначається його добрість тоді, коли він не змагається вчинити другому те, чого сам не визнає за корисне, але що другому здаятьсп за таке. Переважно добродійство його виходить із такого снльоїізму: коли я робитиму добро другим, то п мені його робитимуть. Цілком що инше в чоловіка, наділеного даром і звичкою почувати в собі живу душу, бачити її духовим поглядом у зверхніх постатях: він не аналізує добра, а оглядає його в спільности, і вся його духова натура переймається добром. Добро, ставши фактом у матеріальному побиті, може визначитися тим, що ми звемо користю; але той, хто діє добро, не думає нро користь, а бачить перед очима добро саме в його моральній доскональности. Хто діє Яовро ради користи, той неминуче спитає себе: чи буде яка користь із того, що я замірився зробити. Хто ж любіть добро, не вважаючи на користь, той не міркує, а робять добро; бо так йому каже почуття й розумне оглядшня краси добра.»

53. крім, звичайно, оцеї застарілої вже замітки, що була на стор. 94, [тобто там де примітка 45. МТ] замітки про становище російських лібералів і російського уряду щодо розділу сім’ї: «На превелику дивовижу, великоруські ліберали й російський уряд, чи не тямлячи цього, чи що, дбають тепер про видання закона, котрий би забороняв скрізь по Росії розділ сімїв, щоб сини виходили на одшиб. Одні кажуть, що це піднесе економічний добробут народа, а другі кажуть, що цей закон, крім того, матиме вагу задля обрусіння України; а ми скажемо, що цей закон внесе в українську сім’ю, доволі вже здеморалізовану обрусінням, конечну деморалізацію! Він зробить вкраїнській сімї настояще пекло, він гірш чуми і холери знівечить український народ.»

Сторінка 9 з 9 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 > У кінець >>

Пошук на сайті: