Михайло Коцюбинський - Лялечка

Михайло Коцюбинський

ЛЯЛЕЧКА

Етюд

    Triste com­me un be­au jo­ur

    Pour un co­e­ur sans es­po­ir.1

    F. Сор­рeе2

    

    Драбинястий віз, зап­ря­же­ний од­ною ко­ня­кою, раз у раз підска­ку­вав і не­ми­ло­серд­но тру­сив, не по­па­да­ючи в колію. У земської вчи­тельки Раїси Ле­вицької, що їха­ла на возі, по­ча­ло од труської до­ро­ги боліти під грудьми - і се бу­ло доб­ре, бо од­ри­ва­ло її од прик­рих ду­мок. Во­на ще не про­хо­ло­ла після історії з по­пом, мов відла­мок розірва­ної ви­бу­хом бом­би. Пе­ред її очи­ма, як на злість, вста­ва­ло ху­де, єзуїтське, скрив­ле­не від злості об­лич­чя по­па, ко­ли во­на при­люд­но виг­на­ла йо­го з шко­ли. Що ж, інак­ше во­на не мог­ла вчи­ни­ти: йо­го вічні до­но­си на неї, похід про­ти земської шко­ли, підбу­рю­ван­ня се­лян та втру­чан­ня в її шкільну пра­цю ста­ли нес­тер­пу­чи­ми, нер­ви її не вит­ри­ма­ли - і во­на зро­би­ла по­пові беш­кет при шко­ля­рах та се­ля­нах. Піп побіг жаліти­ся інспек­то­рові та сво­му на­чальству, а ма­туш­ка тим ча­сом ус­ко­чи­ла з най­мич­кою в шко­лу, по­би­ла горш­ки і, світя­чи зе­ле­ни­ми, як у розд­ра­то­ва­ної кицьки, очи­ма, зах­ли­пу­ючись по­то­ком лай­ки, ки­ну­лась із ку­ла­ка­ми на «зух­ва­лу вчи­тельку» - і, на­пев­не, по­би­ла б, ко­ли б та не втек­ла з ха­ти. Ну, приїздив інспек­тор, член земської уп­ра­ви3, бу­ло слідство, до­пи­ти - і все скінчи­ло­ся тим, що її пе­ре­не­се­но до дру­гої шко­ли, ку­ди во­на са­ме й їде. Як тільки скінчи­ли­ся іспи­ти, во­на заб­ра­ла своє убо­ге ма­нат­тя і, не ба­жа­ючи й дни­ни ли­ша­ти­ся в од­но­му селі з навісним по­пом, по­да­лась у до­ро­гу. І хоч во­на да­ле­ко бу­ла вже од місця при­го­ди, а все ж ся гид­ка історія гніти­ла її, як сон­на ма­ра, - і му­ти­ла, й підійма­ла в серці злість. Се вже вдру­ге на про­тязі своєї три­над­ця­тилітньої служ­би во­на му­сить че­рез не­по­ро­зуміння з по­пом міня­ти шко­лу - і хто знає, що че­кає її на но­во­му місці, де, пев­но, - ох, бо­же! - є піп і по­па­дя.

    Але те, що так тру­си­ло і так ко­ло­ло під грудьми, не да­ва­ло сну­ва­тись гірким дум­кам.

    Край до­ро­ги, якою ко­тив­ся віз, ле­жав білий пісок і пе­ре­си­пав­ся на вітрі. Раїса за­ди­ви­лась, як ку­рив­ся над зем­лею, не­мов дим, білий пісок і пе­ле­ною зак­ри­вав да­ле­ку сму­гу

    чорного бо­ру. Че­пурні бе­ре­зи, як ру­сал­ки, ма­яли на вітрі зе­ле­ни­ми ко­са­ми. Кост­ру­баті й при­сад­ку­ваті вер­би з обох боків до­ро­ги міцно чіпля­ли­ся ого­ле­ним корінням за зем­лю, не­мов хи­жий птах заг­нав па­зу­ри у здо­бич. Бу­ло, нев­ва­жа­ючи на тра­вень, душ­но, як улітку. По га­ря­чо­му не­бові повз­ли довгі й білі, як па­ву­тин­ня, хмар­ки, на за­ході вста­ва­ло щось грізне, і рос­ло, і сва­ри­лось да­ле­ким гур­ко­том. Раїса все пог­ля­да­ла ту­ди, з три­во­гою ду­ма­ючи, чи вте­чуть во­ни од бурі, при одній згадці про яку во­на хо­ло­ла і здри­га­лась.

    Візник, в од­повідь на її про­хан­ня, цмо­кав на шка­пи­ну і бив її пу­жал­ном по су­хих реб­рах, та це по­ма­га­ло не­ба­га­то.

    В'їхали в лісок. Тут бу­ло за­тиш­но і пах­ло смо­лою. На тлі яро-зе­ле­ної мо­ло­дої бе­ре­зи­ни гап­ту­ва­лись чорні гілки сос­ни, а там, де бе­ре­зи­на витісня­ла сос­ну та про­пус­ка­ла па­ру­си сон­ця, все, зда­ва­лось, за­ли­те бу­ло зе­ле­ним бен­гальським вог­нем. Над до­ро­гою ча­сом по­па­да­лась уся в цвіту ди­ка гру­ша або кущ че­рем­хи з ме­до­вим за­па­хом білих делікат­них ки­тиць.

    За лісом ши­рокі по­ля по­волі й лагідно спус­ка­ли­ся униз, і візок усе ко­тив­ся вузькою, нев'їждже­ною до­ро­гою, що бігла кри­вулькою поміж ози­ми­ною до се­ла.

    Та ось і се­ло. Се­ред низько­до­лу і мо­чарів сто­яло во­но, прик­рив­ши свої убогі оселі віта­ми крис­ла­тих верб. Зда­ле­ку зда­ва­ло­ся, що то не ха­ти, а стіжки зчорнілої й гни­лої со­ло­ми хо­ва­ються під вер­ба­ми.

    Візок ко­тив­ся ву­ли­цею, а Раїса ціка­во роз­див­ля­ла­ся по обид­ва бо­ки. Ха­ти здебільшо­го бу­ли старі, чорні, з чор­ни­ми ж, по­рос­ли­ми мо­хом, стріха­ми. По дво­рах сто­яли баг­на й зе­ле­насті ка­люжі. Ву­ли­ця теж бли­ща­ла ба­юра­ми. На всьому од­би­лись сліди убо­жест­ва. І жит­ла, і лю­ди, що вічно ри­ються в землі, прий­ня­ли, вви­жа­лось Раїсі, колір землі, зда­ва­ли­ся де­та­ля­ми мерт­вої при­ро­ди. Баг­нис­тою ву­ли­цею йшов му­жик, не­мов ду­бо­ве ко­ре­ни­ще ко­ти­лось по до­розі: смаг­ле, як ко­ра на де­реві, об­лич­чя, цупкі, по­ре­пані й при­палі зем­лею ру­ки, грубі, як пеньки, но­ги. Он вибігла з чор­ної ха­ти мо­ло­ди­ця, прик­ла­ла до­ло­ню до очей і ди­ви­лась на по­до­рож­ню. Сон­це гра­ло на її брон­зо­вих го­лих но­гах, як на стов­бурі по­хи­ле­ної над ти­ном вер­би. На ву­лиці, попід ха­та­ми, ва­ля­ла­ся де­рев­ня; діди сиділи на ній, схи­лив­ши го­ло­ви, і лед­ве мож­на бу­ло одрізни­ти їх од тої тем­ної, зчорнілої ма­си. За­мур­за­на дітво­ра, впоміш із со­ба­ка­ми і сви­ня­ми, роїла­ся попідтин­ню. Худі підсвин­ки на ви­со­ких но­гах, з за­бо­ло­че­ни­ми че­ре­ва­ми ни­ка­ли по ву­лиці. Скрізь тхну­ло гноєм. В до­лині, в озерці, хлю­па­ли пра­ни­ка­ми, підка­сані, з чер­во­ни­ми, як у буслів, но­га­ми, мо­ло­диці. За ви­го­ном, край се­ла, виднілось дру­ге се­ло, гус­то за­се­ле­не сіри­ми хрес­та­ми, під яки­ми ти­хо спо­чи­ва­ли, обер­нув­шись у зем­лю, трудівни­ки землі. А далі роз­ля­га­лось по­ле, рівне, сіро-зе­ле­не, на яко­му чер­во­на спідни­ця робітниці зда­ва­лась оди­но­кою польовою квіткою.

    За зак­ру­том, на гор­боч­ку, з-за ве­ли­ких пиш­них кленів виг­ля­ну­ла біла церк­ва. У Раїси рап­том стис­ну­ло сер­це, і во­на міцно сту­ли­ла вус­та. Ну що ж, їй не пер­шин­ка, ко­ли до­ве­деться, бу­де во­юва­тись.

    Через до­ро­гу, про­ти церк­ви, сто­яла шко­ла, но­ва, ви­со­ка, під залізом, на гор­боч­ку, як со­ро­ка на ти­ну. Візник за­вер­нув і в'їхав у ве­ли­кий, за­рос­лий спо­ри­шем двір.

    Показалося, що шко­ла замк­не­на. Раїса обійшла навк­ру­ги її, за­зир­ну­ла у вікно, звідки гля­ну­ла на неї пуст­ка, по­тор­са­ла ко­лод­кою на две­рях од чор­них сіней - ніко­го і нічо­го. Який­сь чо­ловік спер­ся од ву­лиці на тин і з цікавістю сте­жив за маніпу­ляціями Раїси­ни­ми.

    - Не знаєте, в ко­го ключ од шко­ли?.. Я но­ва вчи­телька…- звер­ну­лась до нього Раїса.

    - Та, ма­буть, у сто­ро­жи­хи, у Те­тя­ни… Бігай-но, та швид­ко, по Те­тя­ну, во­на по­ле в ма­чу­хи на го­роді!..

    Услід за си­ми сло­ва­ми по­чу­ла­ся ло­пот­ня­ва бо­сих ніг, і щось біле миг­ну­ло на ву­лиці.

    Раїса сіла на лавці під шко­лою і че­ка­ла сто­ро­жи­ху. Навк­ру­ги бу­ло ти­хо і без­люд­но. Біла церк­ва се­ред мо­гутньої зе­лені ро­би­ла приємне вра­жен­ня. На ве­ли­ко­му зе­ле­но­му дворі пас­лась розп­ря­же­на вже візни­ком ко­ня­ка, а він сам приліг у хо­лод­ку під во­зом.

    Минуло так більш півго­ди­ни. Врешті ляп­ну­ла хвіртка і на стежці по­ка­за­лась Те­тя­на. Су­ха прис­тар­ку­ва­та дівка, во­на міцно дер­жа­ла в за­ма­за­них свіжою зем­лею пальцях ключ, з ней­мовірою пог­ля­да­ючи на Раїсу.

    - Здрастуйте…

    - Здрастуй… од­чи­ни шко­лу… я приїха­ла до вас за вчи­тельку…

    Тетяна про­жо­гом, з ру­ха­ми мос­ка­ля у спідниці, ки­ну­лась од­чи­ня­ти шко­лу, впус­ти­ла Раїсу, а са­ма побігла зно­си­ти з во­за речі.

    Гучно за­лу­на­ли по пус­тих ха­тах Раїсині кро­ки, і спер­те, з сильним за­па­хом сос­но­вої дош­ки повітря за­та­му­ва­ло їй віддих. Во­на швид­ко по­од­чи­ня­ла вікна. Теп­ле, зе­ле­нас­те світло ви­пов­ни­ло ха­ти, і гля­ну­ла у вікна ши­ро­ка бла­кить не­ба.

    Тетяна тим ча­сом поз­но­си­ла усе ма­нат­тя з во­за, унес­ла во­ди, по­да­ла учи­тельці вми­тись і, на­ла­пав­ши в мішку са­мо­вар, ви­тяг­ла йо­го звідти за ву­ха, аж він заб­ряж­чав.

    - Самовар вам ста­ви­ти?

    - Настав…

    Поки сто­ро­жи­ха по­ра­лась ко­ло са­мо­ва­ра, Раїса пішла ог­ля­да­ти шко­лу.

    Школа бу­ла прос­то­ра, но­ва, не­дав­но пос­тав­ле­на. У ве­ликі вікна нев­пин­но пер­лось сон­це і так пек­ло ви­сокі сос­нові стіни, що на них вис­ту­па­ла жи­ви­ця. Жов­то по­мальовані пар­ти, зсу­нуті в кут­ку до­ку­пи, бу­ли пок­риті пи­лом. В шиб­ку би­лась здо­ро­ва му­ха і жалібно дзиж­ча­ла. Од чор­ної ша­фи з книж­ка­ми до шкільної дош­ки па­вук сну­вав па­ву­тин­ня. Раїса обійшла усі по­кої, скрізь бу­ла пуст­ка і ти­ша, шко­ла на­га­ду­ва­ла по­рожній вулій, пе­ре­ки­ну­тий під ха­тою на сонці. Ква­ти­ра вчи­тельки скла­да­лась із двох не­ве­ли­ких ха­ти­нок. Особ­ли­ва ма­ла бу­ла спальня. В ній за­лед­ве мог­ло помісти­ти­ся ліжко, ма­ленький сто­лик і не­ве­ли­ка скри­ня. Ко­ли Раїса при­ляг­ла на ліжко, їй зда­ло­ся, що во­на опи­ни­лась на дні гли­бо­ко­го ко­ло­дя­зя, бо не­тин­ко­вані сос­нові стіни, що тісно обс­ту­па­ли її навк­ру­ги та ви­со­ко здійма­лись до стелі, ду­же ски­да­лись на цям­ри­ну. Дру­га ха­тин­ка бу­ла трош­ки більша, і з вікон її бу­ло вид­ко білу церк­ву се­ред зе­лені ви­со­ких де­рев.

    Поки учи­телька піджив­ля­ла­ся, сто­ро­жи­ха сто­яла ко­ло две­рей, уваж­но розг­ля­да­ючи її та її па­кун­ки зо всіх боків. Врешті во­на насміли­лась, сіла скраєчку на ка­нап­ку, і по­ча­лась роз­мо­ва, в якій сто­ро­жи­ха на­ма­га­лась як­най­більше довіда­тись від Раїси та як­най­більше роз­повісти їй.

    Раїса дізна­ла­ся, що шко­ла стоїть по­рожньою ще з пос­ту, ко­ли учи­телька зляг­ла та й хут­ко й ду­шу бо­гові од­да­ла; он там, у тій ма­ленькій ха­тинці, де Раїса бу­де спа­ти, - там

    мучилась оди­но­ка як па­лець вчи­телька, і ко­ли б не старі ма­туш­ка, не бу­ло 6 ко­му і очі зак­ри­ти.

    - Хіба піп ста­рий уже?

    - Ні, піп не ста­рий, він удо­вець, мав од­ну дівчин­ку-підлітка, ста­ра ж ма­туш­ка - то ма­ти по­по­ва… Ба­га­тир, ве­ли­ким ха­зяй­ст­вом ору­дує, а що в селі панів не­ма - не­ма де й за­ро­би­ти, то лю­ди йдуть, за що дасть, до ба­тюш­ки, а більш за гріхи йо­му од­роб­ля­ють… Те­пер за­жер­ся з дя­ком, ніяк не поділять при­носів…

    Тут Раїса довідне дізна­ла­ся, що й ко­ли са­ме ска­зав піп дя­кові, що од­повів йо­му дяк, що з то­го вий­шло і як та історія од­би­ла­ся на кривій Се­ме­нисі, якої чо­ловік до­во­диться бра­том у дру­гих дя­ко­во­му ку­мові…


    Оповідання Те­тя­ни­не, як хвилі од вки­ну­то­го в во­ду ка­ме­ня, все шир­ши­ми і шир­ши­ми кру­га­ми роз­хо­ди­лось по се­лу, зай­ма­ло ма­су осіб, за­хоп­лю­ва­ло да­лекі кут­ки і плу­та­ло

    такі де­талі різних сторін жит­тя, що в го­лові Раїсиній усе зміша­ло­ся, і во­на пе­рес­та­ла слу­ха­ти гомінку сто­ро­жи­ху.

    Розташувавшись аби­як, наш­вид­ку, в своїх двох по­коїках, впо­ряд­ку­вав­ши свою діво­чу постіль, Раїса ра­но ляг­ла у ліжко. Та спа­ти не мог­ла. Свічка бли­ма­ла на сто­ли­ку в го­ло­вах, а во­на, ви­тяг­шись під свіжим ряд­ном, во­ди­ла очи­ма по до­ща­них сос­но­вих стінах тісної ха­ти­ни. При тьмя­но­му світлі стіни ще більше на­га­ду­ва­ли ко­ло­дяз­ну цям­ри­ну. Раїса ле­жа­ла на дні ко­ло­дя­зя, а там, вгорі, ку­ди світло ледь до­хо­ди­ло, по­чи­нав­ся світ і жит­тя.

    Життя… во­на ду­ма­ла про нього. От їй уже трид­цять пер­ший рік пішов, а чи ба­га­та да­ло їй те жит­тя? Во­на тільки й жи­ла, що в ос­танніх кла­сах ду­хов­ної шко­ли, ко­ли семіна­рис­ти, на­зи­ва­ючи се­бе ро­ди­ча­ми її, при­но­си­ли їй за­бо­ро­нені книж­ки, ве­ли з нею роз­мо­ви про лю­бов до на­ро­ду, про політи­ку й навіть про те, що не­ма бо­га… Їй бу­ло страш­но і лю­бо; во­на хо­ва­лась зі своїм скар­бом, за­чи­ту­ва­лась до бо­лю го­ло­ви, тремтіла од но­вих ду­мок і по­чу­ва­ла в собі та­ку лю­бов по не­щас­но­го на­ро­ду, що спо­чат­ку хотіла вмер­ти для

    нього, а по­то­му роз­ду­ма­ла і пок­ла­ла жи­ти. Во­на ува­жа­ла се­бе за щось ви­ще од своїх под­руг та й од тих лю­дей, що бу­ли навк­ру­ги, в гру­дях у неї радісно би­лась хви­ля но­вої си­ли. Во­на рва­лась із шкільних стін на во­лю, на служ­бу на­ро­дові. І ста­ло­ся. Батько, ста­рий убо­гий дяк, заб­рав її до­до­му, на се­ло. Але там не бу­ло то­го улюб­ле­но­го страд­ни­ка - н а р о д у, він був десь да­ле­ко, в Росії; на селі бу­ли самі му­жи­ки, яких Раїса доб­ре зна­ла і не ду­же лю­би­ла. Вдо­ма, у бідноті, у ве­ликій сім'ї, де не бу­ло місця зай­во­му ро­тові, жи­лось не­ве­се­ло. Прав­да, батько із шку­ри ліз, щоб одяг­ти Раїсу не гірш од попівни, аби да­ти їй спро­мо­гу їзди­ти по весіллях та по хра­мах, де мож­на бу­ло знай­ти же­ни­ха-бо­гос­ло­ва. Та же­них якось не зна­хо­див­ся, бо ні ба­гач­кою, ні кра­су­нею пан­на не бу­ла, біда вдо­ма не мен­ша­ла, і по двох ро­ках, змар­ну­вав­ши батькові надії, Раїса му­си­ла піти в учи­тельки. Три­над­цять літ вчи­телькою! Три­над­цять літ во­на сох­ла, як яб­лу­ко у сушні. Спо­чат­ку хоч потіша­ла се­бе дум­кою, що во­на не зай­ва на світі, що во­на слу­жить ви­сокій справі, але ся те­орія з кож­ним ро­ком блідла, по­ловіла і з ча­сом зовсім за­ги­ну­ла. Жит­тя, та­ке од­но­манітне, та­ке без­барв­не, тек­ло вузьким ко­ри­том і нічо­го не да­ва­ло для осо­бис­то­го щас­тя; ви­роб­ля­лись од­нобічні, про­фесіональні інте­ре­си, по­за яки­ми во­на по­чу­ва­ла се­бе му­хою во­се­ни. Во­на так і на­зи­ва­ла се­бе: осіння му­ха. Раїса не раз пи­та­ла се­бе, чи лю­бить во­на свою шко­лу? Так, во­на лю­би­ла шко­лу, лю­би­ла свою ро­бо­ту, при якій втра­ча­ла го­лос, хрипіла, над­сад­жу­ва­ла гру­ди і ве­ла без­пе­рес­тан­ну війну зі шко­ля­ра­ми, їх батька­ми, по­пом і на­чальством. Во­на лю­би­ла се все, як лю­бить му­жик оран­ку, жни­ва або твер­ду ла­ву, на якій спо­чи­ває йо­го на­том­ле­не, струд­же­не тіло.

    Однак для сер­ця бу­ло сього ма­ло. Прав­да, во­но не раз розцвіта­лось під змінли­вим промінням щас­тя, цвіло за­ки­ну­те, невідо­ме, у тиші і, не ма­ючи надії ки­ну­ти насіння в ро­дю­чий ґрунт, зів'яло, зсох­ло, як зсох­ли її ли­це, гру­ди, ру­ки, як зсох­ла во­на вся, мов польова квітка з гер­барію.

    І ось, ки­ну­та до­лею в чу­же се­ло, ще більш оди­но­ка, ніж досі, пе­ре­вер­тається во­на з бо­ку на бік на дні ко­ло­дя­зя, і не мо­же зас­ну­ти, і з жа­хом ду­має, що му­сить же вий­ти ко­лись із сього ко­ло­дя­зя і стріти­ся з дійсністю, в якій цент­ральне місце на сей раз зай­має та­ка дрібнич­ка, як відно­си­ни з по­пом.

    Вже по­ча­ло дніти, ко­ли Раїса зас­ну­ла. Роз­бу­див її чу­жий го­лос під вікном:

    - Я ще вчо­ра ба­чив, як щось під'їха­ло до шко­ли, та й ка­жу ба­тюшці: чи не но­ва вчи­телька? А во­ни й по­си­ла­ють: «Піди, - ка­жуть, - до Те­тя­ни, дізнай­ся, хто, звідки й що во­но…»

    Раїса, мов опе­че­на, ско­чи­ла з пос­телі і зас­ту­ка­ла в вікно: Яке йо­му діло! Се не цер­ков­на шко­ла, а земська. Во­на йо­го не знає і зна­ти не хо­че, він для неї ніщо, він тільки за­ко­нов­чи­тель, та й то не те­пер, на ва­кації. «Се прос­то на­хабність»,- ду­ма­ла Раїса і хви­лю­ва­лась.

    За кілька день бу­ла неділя. Раїса не пішла до церк­ви. Зу­мис­не. Во­на ни­ка­ла по по­рожніх ха­тах, пе­ре­чи­ту­ва­ла старі книж­ки, сиділа в са­доч­ку під де­ре­вом або прий­ма­ла шко­лярів, що при­но­си­ли їй су­ниці, аби поз­най­оми­тись із учи­телькою. Поїха­ти на ва­кації во­на не ма­ла ку­ди, батько дав­но по­мер, до ро­дичів не хотіло­ся.

    Піп нічим не об'являв­ся, і Раїса тро­хи зас­по­коїлась. Їй най­більше по­до­ба­лось сидіти під вікном у своїй «чистій» ха­тинці, звідки бу­ло вид­но білу церк­ву се­ред гус­тої зе­лені. Ча­сом, ко­ли сон­це погідно сіда­ло, церк­ва зда­ва­лась ро­же­вою, а вер­шеч­ки де­рев зо­ло­ти­ми.

    Одного ве­чо­ра, ко­ли Раїса ми­лу­ва­ла­ся грою світла на церкві, пе­ред вікна­ми нес­подіва­но з'яви­лась ви­со­ка пос­тать. У Раїси стре­пе­ну­ло­ся сер­це. Одс­ко­чив­ши од вікна, во­на ки­ну­лась до ви­хо­ду, та зга­да­ла, що обі двері ви­хо­дять у двір і во­на на­пев­но стрінеться з по­пом. Раїса пе­ребігла клас, од­чи­ни­ла вікно і вис­ко­чи­ла в са­док. Піп по­тор­сав двері, пос­то­яв тро­хи ї, обійшов­ши шко­лу, зас­тав Раїсу під стіною.

    Обоє зміша­ли­ся.

    Він зняв бри­ля, і рум'янець збен­те­жен­ня по­повз йо­му аж на ли­си­ну.

    Вона, зігну­та і бліда, стріла йо­го пе­ре­ля­ка­ни­ми і сер­ди­ти­ми очи­ма.

    Він прий­шов поз­най­оми­ти­ся. Він знав, що во­на приїха­ла, і в неділю виг­ля­дав її в церкві, але во­на не одвіда­ла до­му бо­жо­го… Во­на тут лю­ди­на но­ва, ніко­го не знає… і ко­ли тра­питься пот­ре­ба, він про­сить звер­ну­ти­ся до нього - сво­го най­ближ­чо­го сусіда. Бо хоч во­на земська вчи­телька, та він ду­має, що церк­ва і шко­ла му­сять іти по­руч.

    Він не помітив ли­хо­го вог­ни­ка в Раїси­них очах, яким во­на мет­ну­ла в нього при ос­танніх сло­вах, і вів далі:

    - І я, і моя ма­ти бу­де­мо ду­же раді, ко­ли ви нас одвідаєте… Ско­ро приїде на ва­кації моя доч­ка Та­ся… вам бу­де ве­селіше…

    Раїсу му­чи­ло од­но пи­тан­ня: чи пок­ли­ка­ти по­па у ха­ту? Те, що во­на бу­ла «з ду­хов­них», при­ще­пи­ла їй пев­ну по­ва­гу до лю­дей ду­хов­но­го ста­ну, але спеціальна нехіть до гос­тя пе­ре­мог­ла.

    «Цур йо­му!» - ріши­ла Раїса і слу­ха­ла далі.

    Гостю до­ку­чи­ло сто­яти. Шу­ка­ючи очи­ма, де б сісти, він ти­хо поніс свою за­гор­не­ну у білий підряс­ник, скоріше жіно­чу, ніж чо­ловічу, пос­тать до са­до­вої лав­ки.

    Раїса теж сіла скраєчку.

    Отець Ва­силь за півго­ди­ни, яку про­сидів на лавці у шкільно­му сад­ку, встиг по­жаліти­ся на свою п'яну, ліни­ву і не дба­ючу про церк­ву па­рафію, роз­пи­та­ти у Раїси, хто во­на й звідки, і злег­ка до­ко­ри­ти покійній вчи­тельці, що не вміла за­ще­пи­ти мо­лод­шо­му по­колінню ду­ху по­ко­ри.

    Раїса не­охо­че і ко­рот­ко од­повіда­ла сво­му гос­теві, але о. Ва­силь бла­го­душ­но не помічав то­го. Про­ща­ючись, він ще раз зап­ро­сив Раїсу в гос­ти­ну.

    Раїса ус­ко­чи­ла в ха­ту. Що­ки в неї горіли, в гру­дях тріпа­ло­ся прик­ре по­чут­тя нес­пов­не­но­го обов'язку. «Тре­ба бу­ло пок­ли­ка­ти до ха­ти… Пер­ший раз прий­шов… е, цур йо­му,- уд­ру­ге по­ду­ма­ла во­на. - Об­ра­зиться? Покірно про­шу… Не тре­ба мені ніяких зно­син із ним…»

    Та зно­си­ни не пор­ва­ли­ся.

    Стара ма­туш­ка прис­ла­ла їй якось тарілку ма­ли­ни, а ко­ли Раїса тро­хи за­не­ду­жа­ла і Те­тя­на сповісти­ла про се ба­тюш­ку, він дав їй кілька по­рошків хіни і по­то­му роз­пи­ту­вав у Те­тя­ни про здо­ров'я вчи­тельки.

    Проте Раїса не по­ка­зу­ва­лась ані в церкві, ані в попівській гос­поді, хоч бу­ла пев­на, що сим об­ра­жає ду­хов­ну ро­ди­ну. «Не­хай!» - упер­то го­во­ри­ла во­на і од­во­ди­ла тоді очі од вікна, в яке ди­ви­ла­ся на неї біла церк­ва в обіймах зе­ле­них ве­летнів.

    Минув тра­вень, по­ча­ла­ся черв­не­ва спе­ка. Один день ви­дав­ся особ­ли­во га­ря­чим. Ще з са­мо­го ран­ку Раїса по­чу­ва­ла якусь три­во­гу в тілі. «Не­одмінно бу­де бу­ря»,- з жа­хом ду­ма­ла во­на. І справді, після зав­зя­тої, хоч ти­хої спе­ки якось швид­ко смерк­ло­ся і за­пав мо­рок. Не­бо і зем­ля стемніли, на обрії з'яви­лась чор­на сму­га. Ско­ро на смузі тій щось блим­ну­ло, не­мов спа­лах­нув сірник і по­гас. Тро­хи зго­дом по­ка­за­лось сла­бе світло у дру­го­му місці, а далі знов спа­лах­ну­ло на пер­шо­му. Не­бо пе­ре­мор­гу­ва­лось. Проб­лис­ки світла, спо­чат­ку такі бліді й тихі, чим­далі роз­рос­та­ли­ся, по­тужніли. По­ча­ло зда­ва­ти­ся, що за чор­ною сму­гою хма­ри то здіймається, то па­дає, щоб підня­ти­ся на дру­го­му краї, хви­ля вог­ня­но­го мо­ря. Та ось у но­во­му місці щось морг­ну­ло. Світло блис­кав­ки притьма­ри­лось, за­те ви­бу­хи прис­ко­ри­ли темп. Чор­не не­бо без­пе­рес­тан­ку мор­га­ло блис­кав­кою, осміха­лось кри­вим усміхом.

    Раїса все більше і більше хви­лю­ва­ла­ся. Бо хоч хма­ри мог­ли прой­ти сто­ро­ною і тоді кінчи­ло­ся б да­ле­кою блис­кав­кою, та мог­ло бу­ти й інак­ше, а тут, як на те, во­на пус­ти­ла до­до­му Те­тя­ну і ли­ши­лась са­ма у по­рожній школі. Раїса засвіти­ла пе­ред об­ра­зом лам­пад­ку, за­би­лась у ку­ток, да­ле­ко від вікон, і здри­га­лась ко­жен раз, ко­ли вікна рап­том бла­китніли од сильної блис­кав­ки і меблі, зас­ко­чені світлом, не­мов розбіга­лись із якоїсь таємної на­ра­ди.

    Ніч бист­ро над­хо­ди­ла.


    Чорні хма­ри рос­ли на край­небі, на­су­ва­ли­ся над чор­ною зем­лею. Над­ворі ста­ло чор­но, як у ко­мині. За­те блис­кав­ка роз­го­ря­ла­ся, жевріла, ста­ва­ла сліпу­чо-білою. Ко­ли во­на по­то­ком білої ла­ви роз­ди­ра­ла зас­ло­ну ночі, на обрії на од­ну мить з'явля­лась в ог­ня­них ра­мах чор­на сильвет­ка з то­поль, з хат і вітряків. Око­лиш­ня ти­ша на­си­че­на бу­ла три­во­гою, жа­хом навіть, теп­ле повітря мов­ча­ло, як за­ля­ка­на ди­ти­на. Зда­ва­ло­ся, ве­ле­тенський звір-пот­во­ра наб­ли­жавсь до при­нишк­лої землі, розк­ри­вав вог­ня­ну па­щу і ска­лив чорні зу­би. Од йо­го ди­хан­ня тру­си­ли­ся де­ре­ва і хо­ва­лось усе жи­ве. Звір усе наб­ли­жав­ся, шир­ше розк­ри­вав па­щу, частіше ди­хав по­лум'ям… чу­лось уже да­ле­ке ри­чан­ня… І враз ста­ло­ся щось нез­ви­чай­не: ти­хе повітря стре­пе­ну­лось, скрут­ну­лось, шарп­ну­лось убік, зня­лось над зем­лею і з бо­жевільним жа­хом ки­ну­лось тіка­ти… Во­но мча­лось на­осліп, у тем­ряві, з свис­том і си­чан­ням пе­рест­ра­ху, роз­би­ва­ючи гру­ди об стіни й бар­ка­ни, по­ри­ва­ючи за со­бою пісок, лис­тя, де­ре­ва і все, що сто­яло на йо­го до­розі. А навз­догін за ним так са­мо мча­лась чор­на пот­во­ра, на­ви­са­ла над зем­лею і позіха­ла по­лум'ям…

    Раптом - гар-р-р…

    Від то­го ри­ку зат­ремтіла зем­ля, заб­ряж­ча­ли шиб­ки і йой­кну­ло сер­це.

    Раїса скрик­ну­ла. Ще раніше, за кож­ним гур­ко­том гро­му, во­на нес­покійно ки­да­лась у кут­ку, поміж дво­ма стіна­ми, і сти­ха пос­тог­ну­ва­ла. Її витріщені очі і зблідлий, схуд­лий зра­зу вид світи­лись у тем­ряві фос­фо­ром. Во­на чу­ла, що во­лос­ся у неї ста­ло твер­де, як дріт, і щось хо­лод­не раз у раз до­тор­ка­ло­ся до нього. Но­ги й ру­ки бу­ли хо­лодні як лід,

    а все­ре­дині у гру­дях ко­ти­ла­ся клуб­ком три­во­га. Але ко­ли по­ча­лась ка­но­на­да і над го­ло­вою її про­ко­ти­лись не­бесні гар­ма­ти, Раїса скор­чи­лась уся і за­би­лась у ку­то­чок, з німим жа­хом че­ка­ючи ка­таст­ро­фи. Лам­пад­ка пе­ред об­ра­зом згас­ла, і Раїса не ма­ла си­ли вста­ти засвіти­ти її. Тим ча­сом пальба ста­ва­ла частішою. По не­бу літа­ли вог­няні стріли, чер­воні змії, цілі клуб­ки по­лум'я. Ко­ли з од­но­го бо­ку роз­ля­гав­ся друж­ний постріл, то з дру­го­го в од­повідь йо­му вилітав і ко­тив­ся по не­бу та­кий мо­гутній грім, що зем­ля тряс­лась, стіни в школі хо­ди­ли хо­до­ром, а пар­ти в сусідній хаті у ди­ко­му спо­ло­ху зніма­лись із місця і з грю­ко­том га­са­ли в по­рожньому класі.

    Канонада тяг­лась дов­го і упер­то. Та ось все стих­ло, при­чаїлось, на­че зби­ра­лось із си­ла­ми. І рап­том не­бо пой­ня­лось вог­нем, роз­ко­ло­лось по­се­ре­дині і з страш­ним тріском за­ва­ли­лось на зем­лю, церк­ва по­хит­ну­лась, стіни в школі роз­си­па­лись, і все щез­ло і за­тих­ло.

    

    - Панно Раїсо, чи ви ще живі й здо­рові? - по­чу­ла во­на ко­ло се­бе який­сь чу­жий го­лос.

    Спалахнув сірник, і в блідо­му світлі з'яви­лась пе­ред нею ве­ли­ка фігу­ра о. Ва­си­ля у біло­му підряс­ни­ку. З йо­го па­ру­си­но­во­го, око­ва­но­го жов­тою бля­хою ве­ли­чез­но­го па­ра­со­ля збігав на поміст стру­мок во­ди, а чо­бо­ти бу­ли в бо­лоті. Він приніс з со­бою в душ­ну й спер­ту ат­мос­фе­ру за­чи­не­ної ха­ти вогкість і свіжість літнього до­щу, і надвірне повітря тро­хи очу­ти­ло Раїсу.

    Побачивши сли­ве зомлілу вчи­тельку, її бліде, аж жов­те, об­лич­чя, ши­ро­ко одк­риті очі, о. Ва­силь скрик­нув:

    - Що з ва­ми, бо­же мій!..

    Він сквап­но засвітив свічку, наб­ли­зив її до Раїси­но­го ли­ця і стур­бо­ва­но пос­пи­тав:

    - Що з ва­ми?

    Раїса мовч­ки ди­ви­лась на нього по­шир­ше­ни­ми зінька­ми, хоч, зда­ва­ло­ся, пізна­ва­ла гос­тя.

    О. Ва­силь зло­жив пуч­ки своєї пух­кої, як у по­паді, ру­ки і, обвіва­ючи ли­це Раїси­не хо­ло­дом вог­ко­го ру­ка­ва, пе­рех­рес­тив її ве­ли­ким хрес­том:

    - Во ім'я от­ця, і си­на, і свя­то­го ду­ха…

    Раїса зве­лась на но­ги, по­ве­ла три­вож­но по хаті очи­ма і ти­хо пос­пи­та­ла:

    - Бурі… не­ма вже?..

    Нема… Ви­пав гар­ний лив­ний дощ, і не­бо те­пер яс­не… Ну й бу­ря бу­ла!.. Ко­ли вда­рив ос­танній грім, він ду­мав, що за­па­ли­ло церк­ву, і побіг ог­ля­да­ти, але по­ка­за­ло­ся, що все га­разд, хоч вда­ри­ло десь близько ко­ло церк­ви або ко­ло шко­ли. Тут він зга­дав, що Раїса ли­ши­лась са­ма, бо пус­ти­ла Те­тя­ну до­до­му, і схотів довіда­ти­ся, чи не ста­ло­ся чо­го з Раїсою, чи не на­ля­ка­ло її… тим більш, що двері од шко­ли од­чи­нені бу­ли… Аж тут он що… Ну, як же во­на се­бе по­чу­ває?.. Луч­че?.. І сла­ва бо­гу!.. От тільки в хаті душ­но, не здо­ро­во, кра­ще од­чи­ни­ти вікна… Що? Во­на боїться?.. Але ж не­бо зовсім яс­не й зо­ря­не, а повітря чис­те й ти­хе… Прав­да?.. Їй так луч­че бу­де. Чи мо­же він чим по­мог­ти їй? Мо­же б, пос­ла­ти по Те­тя­ну, а то во­на ще не зовсім очу­ти­ла­ся… Звісно, ко­ли во­на не хо­че, він не по­си­ла­ти­ме, хоч, на йо­го дум­ку, так бу­ло б кра­ще… За­те він за­раз приш­ле їй нас­то­ян­ки на зіллі, півчар­ки якої про­же­не з ли­ця її блідо­ту і зас­по­коїть сер­це. А те­пер він по­ба­жає їй на доб­раніч і сподівається, що завт­ра во­на вста­не цілком здо­ро­ва…

    І ко­ли він про­щав­ся, од йо­го пух­кої ру­ки, од біло­го підряс­ни­ка, що за­гор­тав сли­ве жіно­чий торс, од бліду­ва­то­го об­лич­чя, сірих очей і навіть ли­си­ни віяло та­ким спо­коєм, що Раїса не мог­ла пус­ти­ти йо­го так швид­ко од се­бе. Як-не-як - во­на бу­ла йо­му вдяч­на.

    - Посидьте ще, - несміли­во поп­ро­ха­ла во­на о. Ва­си­ля, не ви­пус­ка­ючи йо­го ру­ки з своєї.

    - Чого ви так ха­паєтесь? У ме­не му­сить бу­ти го­то­вий са­мо­вар, я ще до бурі нас­та­ви­ла йо­го… Нап'ємо­ся чаю…

    І, не да­ючи йо­му ча­су на од­повідь, во­на пірну­ла в тем­ря­ву сусідньої ха­ти…

    Самовар радісно кле­котів і ви­пус­кав па­ру. Лам­па під білим аба­жу­ром зо­ло­ти­ла нові сос­нові стіни. Дух свіжо­го чаю мішав­ся з озо­но­ва­ним повітрям, в од­чи­нені вікна ди­ви­лось зо­ря­ми не­бо. Раїса дзво­ни­ла склян­ка­ми. Її су­ха фігур­ка в білій одежі ме­ту­ши­лась по хаті, як на вітрі пір'їнка, чорні очі бли­ща­ли, на зів'ялих ли­цях грав лег­кий рум'янець, а в го­лосі чу­ла­ся та­ка нот­ка, на­че елект­ричність, пронісшись над зем­лею, ли­ши­ла де­що в сьому ут­ло­му тілі.

    О. Ва­силь, зак­лав­ши но­гу на но­гу і пус­ка­ючи стру­мок ди­му од папіро­си, ди­ву­вав­ся сій рап­товій зміні в наст­рої учи­тельки, хоч ся зміна бу­ла йо­му приємна. Йо­му приємна бу­ла й та чис­то­та, якою бли­ща­ли зо­ло­то са­мо­ва­ра, мо­лоч­ний аба­жур лам­пи, сос­нові стіни, сук­ня ха­зяй­ки і зо­ря­не не­бо.

    Раїса ще не зовсім одійшла після бурі; се бу­ло помітно з лег­ко­го тремтіння ру­ки, ко­ли во­на ста­ви­ла пе­ред гос­тем склян­ку, з її нер­во­вих, за­над­то жва­вих рухів, блис­ку очей і підне­се­но­го наст­рою. Їй зра­зу ста­ло так лег­ко го­во­ри­ти з о. Ва­си­лем, на­че він був її давнім і хо­ро­шим знай­омим.

    Показалося, що во­на зна­ла йо­го покійну жінку. Фа­ня бу­ла на два кла­си стар­ша за неї, але во­на доб­ре пам'ятає її. І от во­на по­мер­ла… вісім літ ми­ну­ло, як по­мер­ла, а Раїса нічо­го й не віда­ла.

    - Єдина потіха ли­ши­ла­ся у ме­не в житті - се моя дівчин­ка, Та­ся… Во­на завт­ра або по­завт­ра приїде…

    І ко­ли о. Ва­силь го­во­рив про доч­ку, об­лич­чя у нього ста­ва­ло доб­рим і сірі очі про­меніли.

    Він був ра­дий, що має з ким по­го­во­ри­ти про свою улюб­ле­ни­цю, а Раїса ціка­ви­ла­ся дівчин­кою.

    Опріч Тасі, во­ни зга­ду­ва­ли ба­га­то спільних знай­омих, і тут Раїса ма­ла чи­ма­ло нес­подіва­нок. Во­на, нап­рик­лад, ніяк не мог­ла уяви­ти собі, що той ру­дий, як го­лен­дерська ко­ро­ва, ря­бий і дов­гий семіна­рист, який, сю­сю­ка­ючи, про­ва­див їй ідеї Фейєрба­ха4, но­сить те­пер ка­ми­лав­ку, має на­перс­ний хрест і дос­лу­живсь до бла­го­чин­но­го.

    - Що ви ка­же­те? - не віри­ла во­на влас­ним ухам.

    - Єй-богу… Хіба ви не чи­таєте «Епар­хи­альных ве­до­мос­тей»5?

    Ні, во­на ніко­ли не чи­та­ла «Епар­хи­альных ве­до­мос­тей», і він обіцяв при­нес­ти їй їх.

    Тим ча­сом рій зга­док і відо­мос­тей про смерть, на­го­ро­ди і щас­ли­ву або сум­ну до­лю спільних знай­омих ти­хо бринів у хаті під ве­се­лий клекіт са­мо­ва­ра і вик­ли­кав у пам'яті дав­но за­буті об­лич­чя й події, ко­лись пе­ре­житі по­чут­тя, ко­лись пе­щені надії…

    По відході о. Ва­си­ля Раїса пірну­ла в ліжко, на дно ко­ло­дя­зя. Од­нак во­на не поміча­ла нині ся­га­ючої у ви­сочінь цям­ри­ни, над якою тріпав кри­ла­ми мо­рок. Пе­ред очи­ма її сто­яла ве­ли­ка пос­тать зі спокійним об­лич­чям, з про­ме­нис­ти­ми очи­ма, зі скла­де­ни­ми над її чо­лом пуч­ка­ми пух­кої ру­ки…

    За два дні у шко­лу вбігла два­над­ця­тилітня дівчин­ка з круг­леньким кла­по­ухим ви­доч­ком поміж підня­ти­ми до­го­ри пле­чи­ма. Її бистрі чорні очиці на­га­ду­ва­ли Фа­ню - і Раїса зра­зу до­га­да­ла­ся, що то Та­ся. По­га­но по­ши­та пер­ка­ле­ва су­кен­ка не ук­ри­ва­ла оцуп­ку­ва­тої фігу­ри, білі пан­чо­хи тісно об­хоп­лю­ва­ли грубі лит­ки, а жовті вуш­ка од ру­дих че­ре­виків теліпа­лись на­вер­ху, як сви­нячі ву­ха.

    Тася прос­ко­чи­ла повз Раїсу і, не помітив­ши її, оббігла усі кла­си, сту­ка­ючи че­ре­ви­ка­ми та заг­ля­да­ючи у всі за­кут­ки, на­че во­на вер­ну­ла­ся до сво­го до­му і об­див­ля­лась, чи все га­разд. Врешті во­на нас­ко­чи­ла на Раїсу і за­со­ро­ми­лась. Але не на­дов­го. За кілька хви­лин во­на вже за­си­па­ла Раїсу без­лад­ни­ми пи­тан­ня­ми.

    Чи є в неї сест­ра? А вишні в сад­ку вже дос­тиг­ли? Чи й у неї бу­ла та са­ма на­чальни­ця в школі? Які конфіту­ри Раїса лю­бить, бо во­на лю­бить всякі… і т. д. і т. д.

    Тася швид­ко спри­яте­лю­ва­ла­ся з Раїсою, не ви­пус­ка­ла і ру­ки з своїх, тяг­ла до се­бе в гос­ти­ну. Раїса пішла.

    В попівських гор­ни­цях во­ни ніко­го не зас­та­ли. Та о. Ва­силь ско­ро надійшов і ду­же зрадів Раїсі.

    - Матусю!.. Ма­ту­сю!.. - гу­кав він у дру­гу ха­ту, ви­ти­ра­ючи впрілу ли­си­ну. - Гос­тя маємо…


    Десь ізда­ле­ку по­чув­ся час­тий стукіт, на­че ко­за сту­ка­ла ра­ти­ця­ми по по­мості. Тро­хи зго­дом у две­рях по­ка­за­ла­ся чор­на ба­ба з ціпком у ру­ках, од яко­го по­хо­див той чуд­ний згук.

    - «Матусю… ма­ту­сю…» - пе­ред­раж­ни­ла во­на си­на, - гість… а який то гість? Вчи­телька… мог­ла б дав­но вже прий­ти.

    Вона знов пос­ту­ка­ла ціпком, пе­рей­шла, не звер­нув­ши ува­ги на Раїсу, ха­ту, сіла на стілець і за­мим­ри­ла:

    - Матусю… ма­ту­сю… вчи­телька… вчи­телька…

    Невважаючи на не­лас­ка­ве вітан­ня, Раїса од­ра­зу по­чу­ла сим­патію до сеї ста­росвітської фігу­ри в чорній міщанській одежі. Го­ло­ва в ма­туш­ки бу­ла пов’яза­на чор­ною хуст­кою, з якої виг­ля­да­ла замість об­лич­чя пе­че­на кар­топ­ля.

    - Мати на всіх нас бур­чить отак…- про­хав ви­ба­чен­ня о. Ва­силь.

    - «Бурчить… бур­чить…» - пов­то­ри­ла ста­ра по­па­дя, вста­ла, пе­рей­шла, пос­ту­ку­ючи, ха­ту, сіла на дру­гий стілець і за­мур­мотіла собі щось під ніс.

    На неї оче­ви­дяч­ки не звер­та­ли ува­ги.

    Тим ча­сом Раїсі вид­ко бу­ло, як у другій хаті Та­ся присіла пе­ред груб­кою, за­пус­ти­ла в неї ру­ки, щось дов­го пор­па­лась там і ви­тяг­ла врешті звідти слоїчок із конфіту­ра­ми. Зняв­ши обе­реж­но папір, во­на за­пус­ти­ла все­ре­ди­ну па­лець, об­ма­за­ний в попіл, і швид­ко су­ну­ла в рот. Во­на з та­кою на­со­ло­дою ли­за­ла конфіту­ри, що чорні оч­ка бли­ща­ли в неї, як у звірка, а нас­тов­бур­чені ву­ха чер­воніли, як свіжо нам'яті.

    О. Ва­силь хва­лив­ся своїм ха­зяй­ст­вом. Він по­ка­зав влас­но­руч­но по­сад­жені яб­луні, дав їм доб­ру ре­ко­мен­дацію, поз­най­омив її з за­па­хом стайні, з бо­ло­том корівни­ка і скли­кав для неї усе куд­ку­да­ка­юче, ге­га­юче і кря­ка­юче пер­на­те царст­во. Зо всіх звірків, які ото­ча­ли Раїсу на ве­ли­ко­му дворі попівської гос­по­ди, най­більше жва­вим і ціка­вим бу­ла Та­ся, оцуп­ку­ва­та фігур­ка якої шми­га­ла поміж те­ля­та­ми або ври­ва­лась се­ред нес­ка­зан­но­го ґвал­ту в гу­ся­че ста­до.

    Пили чай на ве­ранді при ти­хо­му за­ході сон­ця. Ве­ли­ка й бла­го­душ­на фігу­ра о. Ва­си­ля, без­пе­рес­тан­не бур­чан­ня ста­рої ма­туш­ки, що на­га­ду­ва­ло дзюр­чан­ня во­ди з-під рин­ви, жвавість мо­ло­дої кізоч­ки у Тасі, ся прос­та роз­мо­ва й обс­та­но­ва навіва­ли на ду­шу спокій. В од­чи­нені у ха­ту двері ди­ви­лись із порт­ретів архієреї над ста­рин­ни­ми чер­во­ни­ми меб­ля­ми і збільшу­ва­ли не­ве­лич­ке то­ва­рист­во, в яко­му Раїса не по­чу­ва­ла се­бе оди­но­кою.

    

    Лід ру­шив, знай­омість зав'яза­ла­ся.

    Раїса ра­да бу­ла, ко­ли Та­ся ча­сом із са­мо­го ран­ку забіга­ла до неї і тяг­ла її в ліс або в по­ле. Ча­сом во­ни бра­ли з со­бою о. Ва­си­ля. Він му­сив з ни­ми шу­ка­ти гри­би, на­си­лу зги­на­ючи свою си­ту пос­тать у біло­му підряс­ни­ку. Ко­ли він втом­лю­вав­ся, а довгі ко­си мокріли од по­ту, во­ни поз­во­ля­ли йо­му спо­чи­ти. По­то­му час­то прибіга­ли ди­ви­ти­ся, як він ле­жав на траві та пах­кав папірос­кою. Во­ни но­си­ли йо­му виз­би­рані гу­би.

    Стару ма­туш­ку Раїса швид­ко підби­ла: во­на ва­ри­ла їй конфіту­ри, по­ма­га­ла в пе­карні, дог­ля­да­ла робітниць. Ста­ра бу­ла ду­же ра­да і ви­яв­ля­ла се бур­чан­ням, як і на всіх до­машніх.

    Всі чет­ве­ро скла­да­ли не­мов ро­ди­ну.

    Особливо ве­се­ли­ми бу­ли у них недільні обіди. За­раз після служ­би бо­жої Та­ся тяг­ла Раїсу до се­бе, і та му­си­ла йти до кухні, щоб зго­ту­вать для ма­ленької ла­су­хи яку ле­гумінку. Роз­пе­че­на ко­ло вог­ню, з за­су­ка­ни­ми ру­ка­ва­ми, вліта­ла во­на у сто­ло­ву, гриміла по­су­дою, по­ма­га­ла най­мичці нак­ри­ва­ти стіл і про­га­ня­ла о. Ва­си­ля, що ва­ляв­ся з га­зе­тою на ка­напі.

    - Ідіть до се­бе, ви нам за­ва­жаєте! - ве­се­ло кри­ча­ла во­на йо­му.

    За обідом ви­хо­ди­ла з о. Ва­си­лем, як зви­чай­но, су­пе­реч­ка. Ра­ху­ва­ли, скільки о. Ва­силь ви­пив ча­рок.

    - Ви вже п'ять ви­пи­ли!.. - з обу­рен­ням гу­ка­ла Раїса.- Вам се шко­дить, а ви п'єте та п'єте!..

    - Яка з вас вчи­телька: до п'яти по­ра­ху­ва­ти не годні; я ви­пив чо­ти­ри, а не п'ять…

    - Ні, п'ять… Я вам за­бо­ро­няю більше пи­ти - чуєте!..

    - Овва!

    - «Овва!» - драж­ни­лась Раїса і швид­ко ха­па­ла з сто­ла пляш­ку.

    О. Ва­силь бо­ро­нив свої пра­ва і йшов війною на Раїсу, обер­та­ючись рап­том зі слу­ги бо­жо­го в слу­гу Мар­са6. За сто­лом здіймав­ся стра­шен­ний за­ко­лот: Та­ся ви­ща­ла, як заріза­не по­ро­ся, ста­ра по­па­дя бур­ча­ла, пе­ре­хо­ди­ла з місця на місце та нев­до­во­ле­но сту­ка­ла ціпком, аж по­су­да дзвеніла.

    Кінчалось зви­чай­но тріумфом слабішої сто­ро­ни, та в грунті за­до­во­лені бу­ли всі, хоч апе­тит Та­син так за­гост­рю­вав­ся од бо­ротьби, що з со­лод­ко­го сли­ве ніко­му нічо­го не

    лишалося.

    Разом во­ни їзди­ли на сіно­жать, у по­ле, на пасіку. О. Ва­силь зви­кав до вчи­тельки. Він ча­сом по­си­лав її дог­ля­да­ти са­пальниць на бу­ря­ках або при­ру­чав од­вез­ти по­лу­день ко­са­рям. За си­ми приємни­ми, звич­ни­ми роз­рив­ка­ми Раїсі не­помітно збігав час, тим більш не­помітно, що во­на по­чу­ва­ла се­бе в сім'ї о. Ва­си­ля, як у рідній. В кінці літа Та­сю од­ве­зе­но до шко­ли, і всім ста­ло сум­но. За­те о. Ва­силь мав при­чи­ну частіше навіду­ва­тись до шко­ли, щоб по­го­во­ри­ти з Раїсою про свою улюб­ле­ни­цю. Опріч то­го, він при­но­сив з со­бою «Епар­хи­альные ве­до­мос­ти», які йо­му ліньки бу­ло чи­та­ти са­мо­му, і во­ни чи­та­ли уд­вох. О. Ва­силь на­сам­пе­ред роз­гор­тав одділ хроніки. Там сто­яли все знай­омі наз­ви­ща, опи­су­ва­лись всякі ви­пад­ки й зміни в житті місце­во­го ду­хо­венст­ва. Спо­чат­ку Раїса ціка­ви­лась сим із ввічли­вості, щоб не об­ра­зи­ти о. Ва­си­ля, а по­то­му втяг­ла­ся і пе­рей­ня­ла­ся інте­ре­са­ми ко­лишніх, ще за часів бур­си, своїх знай­омих. Лу­ча­ло­ся, що, ко­ли при­во­зи­ли пош­ту, а о. Ва­си­ля не бу­ло вдо­ма, Раїса пер­ша пе­ре­чи­ту­ва­ла но­вин­ки і не­терп­ля­че че­ка­ла о. Ва­си­ля, щоб поділи­ти­ся з ним ти­ми но­вин­ка­ми.

    - Чи ви чу­ли, що о. Ар­кадія пе­ре­ве­де­но на дру­гу па­рафію, а о. Фе­ог­ност дістав на­бед­ре­ни­ка? - стріча­ла во­на йо­го.

    - Невже? Звідки ви знаєте?

    - А ось чи­тай­те…

    І во­ни обоє на­хи­ля­ли­ся над га­зе­тою так, що чор­на грив­ка Раїси­на лос­ко­та­ла ли­си­ну о. Ва­си­леві.

    Скоро знай­шов о. Ва­силь ро­бо­ту в школі. Батьки при­во­ди­ли дітей за­пи­су­ва­ти до шко­ли, і Раїса та­ким спо­со­бом знай­оми­ла­ся з се­ля­на­ми.

    Тут о. Ва­силь був ду­же ко­рис­ним: він знав кож­но­го се­ля­ни­на, йо­го жит­тя, ха­рак­тер і дум­ки, знав йо­го жінку й діти, йо­го скарб тлінний і нетлінний. Пиш­но розсівшись у

    класі, о. Ва­силь по­ряд­ку­вав:

    - Сього мож­на прий­ня­ти… ма­ти йо­го бо­гомільна жінка, ніко­ли не про­пус­тить служ­би бо­жої… А! Й ти, Іва­не, привів до шко­ли хлоп­ця?.. Хо­чеш, щоб і син був та­кий ве­ли­ко­ро­зум­ник, як батько?.. Ні, сього не за­пи­суй­те, я йо­го знаю…

    - Змилуйтеся, ба­тюш­ко, не гнівай­те­ся, я ж у то­му спа­шу не ви­нен…

    Тут по­чи­на­ли­ся ра­хун­ки за спаш або за якесь пок­ра­де­не жи­то; о. Ва­силь сер­див­ся, пирс­кав, чер­вонів і нас­то­ював, щоб хлоп­ця не за­пи­су­ва­ли. Се сер­ди­ло Раїсу, та при лю­дях во­на ува­жа­ла нез­руч­ним на­га­ду­ва­ти по­пові свої пра­ва. Ко­ли ж Раїса довіда­лась, що се­ля­ни по­ча­ли пер­ше, ніж до неї, хо­ди­ти до по­па з про­хан­ням за своїх дітей, во­на обу­ри­лась і ви­яви­ла йо­му своє не­за­до­во­лен­ня. О. Ва­силь, од­нак, пот­ра­пив зас­по­коїти Раїсу; все вий­шло так, що во­на ще му­си­ла дя­ку­ва­ти йо­му. Та й як бу­ло не дя­ку­ва­ти або не слу­ха­ти йо­го! О. Ва­силь все знав і все міг. Тре­ба бу­ло по­ла­го­ди­ти дах у школі, бо протіка­ло, - о. Ва­силь за­раз зна­хо­див майстрів. Пот­ре­бу­ва­ла учи­телька дров на зи­му - о. Ва­силь дог­ля­дав, щоб при­ве­зе­но су­хих. Зду­ма­ла Раїса їха­ти в уп­ра­ву або в містеч­ко - о. Ва­силь ста­вав у при­годі кіньми і т.д. і т.д.

    Раїса справді бу­ла вдяч­на йо­му за нез­чис­ленні дрібні ус­лу­ги та ра­ди, без яких во­на у чу­жо­му селі по­чу­ва­ла б се­бе да­ле­ко гірше.

    Опріч то­го, він їй по­до­бав­ся. На її пог­ляд, він був гар­ний; од йо­го ви­со­ко­го чо­ла би­ла чесність і шля­хетність, сірі очі про­меніли щирістю, освічу­ва­ли ти­хим світлом ціле об­лич­чя. І він був не­щас­ний, ли­шив­шись так ра­но удівцем. Раїса чу­ла ча­сом у серці пев­ну ніжність, якесь ма­тернє по­чут­тя до сього зніве­че­но­го жит­тя, їй лег­ше бу­ло ви­ба­чи­ти о. Ва­си­леві, ніж ко­му іншо­му.

    По від'їзді Тасі Раїса умо­ви­лась сто­лу­ва­ти­ся у ста­рої ма­туш­ки. Щод­ня утрьох во­ни діли­ли хліб-сіль. Се збли­жу­ва­ло їх, не­мов рідни­ло. Раїса навіть де в чо­му впли­ва­ла на ду­хов­но­го от­ця. Во­на по­волі змен­шу­ва­ла зви­чай­ну порцію ча­рок, яку о. Ва­силь за­жи­вав при обіді, і врешті о. Ва­силь зовсім за­ли­шив пи­ти. Ко­ли він роз­повідав їй, як він ба­га­то міг ви­пи­ти та скільки ча­сом ви­пи­вав, сер­це її спов­ня­лось гордістю, що оце во­на змог­ла своїм впли­вом ви­ко­ре­ни­ти та­ку зас­тарілу й згуб­ну звич­ку.

    Довгі осінні ве­чо­ри во­ни про­во­ди­ли ра­зом за круг­лим сто­лом попівської їдальні, при світлі тьмя­ної лам­пи. Під бур­ко­тан­ня ста­рої ма­туш­ки ве­лись без­ко­нечні бесіди про

    Тасю, зга­ду­ва­лось у най­дрібніших под­ро­би­цях її ди­тинст­во, її ви­гад­ки, сло­веч­ка. Во­ни ук­ла­да­ли план її ви­хо­ван­ня, мріяли про її до­лю. Ат­мос­фе­ра в їдальні ста­ва­ла теплішою, ріднішою. Осінній хо­лод­ний мо­рок, що об­ля­гав дім і бив у вікна дрібним до­щем, одділяв їх од ціло­го світу. Во­ни по­чу­ва­ли се­бе на без­люд­но­му ост­рові і че­рез те ще ближ­чи­ми од­не од­но­му.


    Часом во­ни чи­та­ли довгі і скучні ро­ма­ни без кінце­вих кар­ток, ви­тяг­нені в ко­морі з пок­ри­тої пи­лом за­валі. Чи­та­ла Раїса. О. Ва­силь хо­див пе­ре­хильцем по хаті, зак­лав­ши ру­ки в ки­шені підряс­ни­ка та схи­лив­ши в за­думі го­ло­ву, а по стінах ла­зи­ла тінь куд­ла­то­го вед­ме­дя.

    Стара по­па­дя дріма­ла. Інко­ли спро­сон­ня во­на чіпля­лась до яко­гось сло­ва, бур­ча­ла, сту­ка­ла ціпком та роз­хо­ди­лась так, що Раїса му­си­ла зу­пи­ня­тись. Її вга­мо­ву­ва­ли - і знов то­чив­ся по хаті рівний го­лос, брав штур­мом ха­ту осінній дощ і ла­зи­ла по стінах вед­ме­жа тінь.

    Та справжніми свят­ни­ми ве­чо­ра­ми бу­ли ті, ко­ли о. Ва­силь чи­тав на­пи­сані їм для неділі про­повіді. Він при­су­вав до се­бе ближ­че чад­ну лам­пу, зак­ла­дав за ву­ха не­покірні ко­си і обер­тав­ся в дес­по­та. Най­мен­ший шум, най­мен­ша, хоч би й пох­вальна, ува­га ста­рої ма­туш­ки прос­то йо­го роз­лю­чу­ва­ли. Він чи­тав свій твір, і ясні очі йо­го ме­та­ли іскри, а вібру­ючий го­лос, злег­ка гуг­ня­вий, ви­ки­дав цілі сто­си енергійних слів. З лег­ким рум'янцем на що­ках, з гли­бо­кою зморш­кою поміж брів - о. Ва­силь гро­мив своїх па­рафіян, як ста­ро­завітний про­рок. Крадіжка, нес­лух­няність, п'янство, бай­дужність, вбивст­во душі і тіла гус­тою хма­рою на­ви­са­ли над го­ло­ва­ми, а на стрічу тій хмарі йшла ще чорніша, ще грізніша хма­ра страш­них обіця­нок пе­кельної ка­ри, і пах­ла сіркою, і ди­ха­ла по­лум'ям. А се­ред сих чор­них хмар, як білий не­вин­ний го­луб, здійма­лась у ви­сочінь ог­ряд­на пос­тать натх­нен­но­го про­повідни­ка і вби­ра­ла в се­бе за­ча­ро­вані пог­ля­ди обох жінок.

    - Я їм по­ка­жу, я їх до­пе­чу!.. - стра­хав о. Ва­силь неп­ри­сутніх па­рафіян.

    Правда, все се бу­ло гар­не і сильне, та де­які місця не вдо­вольня­ли Раїсу. Їй зда­ва­ло­ся, що одні дум­ки тре­ба бу­ло по­яс­ни­ти, роз­ви­ти, другі зовсім ви­ки­ну­ти; до то­го але­горії не завж­ди бу­ли яс­ни­ми і кон­сек­вент­ни­ми. О. Ва­силь не до­пус­кав жод­ної кри­ти­ки. Як на­пи­сав, так на­пи­сав.

    - Ні сло­ва зміни! - роз­па­лю­вавсь він.

    Однак Раїса сто­яла на своєму, до­во­ди­ла. По­чи­на­лась пал­ка су­пе­реч­ка, в якій ча­сом не­обе­реж­не сло­во з уст о. Ва­си­ля об­ра­жа­ло Раїсу. Кінча­ло­ся на то­му, що Раїса бра­ла олівець і ро­би­ла в ру­ко­писі встав­ки та поп­рав­ки, з яки­ми о. Ва­си­леві та­ки до­во­ди­лось згод­жу­ва­ти­ся.

    У неділю Раїса раніше бігла до церк­ви, з не­терп­ляч­кою че­ка­ла про­повіді. Во­на уваж­но поміча­ла, який вплив зро­бить про­повідь на па­рафіян особ­ли­во в тих місцях, що бу­ли змо­дифіко­вані нею, і їй зда­ва­ло­ся, що ба­би з більшим по­чут­тям ся­ка­ють но­си, а об­лич­чя чо­ловіків на­би­ра­ють ро­зумнішо­го ви­ра­зу.

    Проповідь зда­ва­лась Раїсі ве­лич­ною, а о. Ва­силь гідним, здо­бу­то­го тріумфу. Проміння тої сла­ви ося­ва­ли і її, бідну вчи­тельку, бо й во­на час­ти­ною сво­го «я» впли­ва­ла на ма­си. Се її підно­си­ло у влас­ник очах.

    Потроху й не­помітно Раїса прив'яза­лась до о. Ва­си­ля.

    Особливо відчу­ва­ла во­на се у ті дні, ко­ли о. Ва­силь їздив до бла­го­чин­но­го або на з'їзди попівські і Раїса ве­чо­ра­ми ли­ша­лась вдо­ма. Во­на ну­ди­лась, сно­ви­га­ла по своїх чис­тих ха­тин­ках, не зна­хо­ди­ла собі місця. Шко­ла ви­да­ва­лась їй тоді сос­но­вою до­мо­ви­ною. Не зна­ючи, що з со­бою ро­би­ти, ку­ди се­бе подіти, Раїса бігла до ста­рої ма­туш­ки. Цілий вечір уд­вох во­ни роз­мов­ля­ли про ви­сокі ду­шевні прик­ме­ти о. Ва­си­ля й про те, яке то не­щас­тя ли­ши­тись удівцем у мо­ло­до­му віці.

    В див­но­му наст­рої вер­та­лась во­на од ма­туш­ки і дов­го не мог­ла зас­ну­ти. Ле­жа­чи на сво­му вузько­му келійно­му ліжку в сла­бо освітленій свічкою кімнатці, во­на чу­ла в гру­дях прип­лив теп­лої хвилі. Ми­мохіть зга­ду­вав­ся їй той радісний тре­пет, з яким прис­ту­па­ла во­на, дівчин­кою, до при­час­тя, або теп­ла, со­лод­ка, до млості приємна мо­лит­ва віру­ючо­го сер­ця! Дав­но се бу­ло…

    Вона хотіла б знов пе­ре­жи­ти ті хвилі, упи­ти­ся ни­ми. Та чи мож­ли­во ж се?

    Вона ле­жа­ла і сподіва­лась, що во­но прий­де знов, те чис­те, заз­на­не в ди­тинстві по­чут­тя, і, як вес­ня­ний дощ, ожи­вить за­сох­ле сер­це. Во­на сподіва­ла­ся і ра­зом з тим бо­яла­ся сподіва­ти­ся.

    І во­но при­хо­ди­ло.

    З ви­со­кості, де вив­ся мо­рок і ку­ди Раїса зво­ди­ла очі, спли­ва­ла на оди­но­ке сер­це бо­жа лас­ка, і во­но розцвіта­ло­ся, як квітка па­по­роті, пиш­ним, хоч не­дов­говічним цвітом…

    Вона за­си­па­ла з одсвіже­ним теп­лим тілом, їй бу­ло со­ром­но і хо­ро­ше, як ди­тині після дов­го­го і рев­но­го пла­чу.

    Часом після та­кої ночі Раїса по­чу­ва­ла у гру­дях гост­ро-гран­час­ту кри­цю. Та кри­ця різа­ла її, ра­ни­ла, до­во­ди­ла до роз­пу­ки.

    - Не тре­ба ілюзій, не тре­ба ома­ни…- сер­ди­лась на се­бе Раїса. - Годі зак­ри­ва­ти дійсність… я не ди­ти­на. Ко­ли моє жит­тя не вда­ло­ся, не мо­жу ж я осо­ло­ди­ти йо­го цу­кер­ком в роз­мальованій об­гортці… я не хо­чу се­бе ду­ри­ти, не тре­ба мені мар­них надій, не тре­ба мені ніко­го й нічо­го… Так, ніко­го й нічо­го…

    Вона ніко­го не хотіла тоді ба­чи­ти, не хо­ди­ла обіда­ти, жовк­ла і худ­ла за один день і су­хи­ми га­ря­чи­ми очи­ма різа­ла, як но­жем.

    Стурбований, що во­на не з'являється на обід, о. Ва­силь за­хо­див у шко­лу, і хоч Раїса кри­ча­ла йо­му з спальні, що не хо­че йо­го ба­чи­ти, що в неї го­ло­ва бо­лить, сідав у світличці і до­ти потішав її, до­ти роз­ва­жав, по­ки во­на не зас­по­ко­юва­лась.

    І знов-та­ки во­на му­си­ла бу­ти йо­му вдяч­ною…

    Раїса ста­ра­ла­ся од­дя­чи­ти о. Ва­си­леві чим мог­ла, ко­рис­ту­ва­лась вся­кою на­го­дою. Здо­ров'я ж о. Ва­си­ля взя­ла во­на спеціально під свою опіку. До­волі бу­ло о. Ва­си­леві вис­ко­чи­ти без шап­ки в хо­лодні сіни або у двір, як се він звик завж­ди ро­би­ти, уже Раїса мча­лась за ним навз­догін із шап­кою та з хуст­кою на шию. Спо­чат­ку о. Ва­силь бай­дуж­но прий­мав се піклу­ван­ня, та врешті во­но по­ча­ло йо­му до­ку­ча­ти, особ­ли­во ко­ли Раїса ро­би­ла йо­му сце­ни за те, що він не бе­ре­жеться.

    Вона не ро­зуміла, як мож­на не дба­ти про здо­ров'я лю­дині, що має обов'язки не тільки ро­динні, але й гро­мадські. Він, та­кий чес­ний, та­кий ідей­ний, з мо­гутнім да­ром сло­ва, мо­же і по­ви­нен впли­ва­ти, му­сить жи­ти для ви­щих цілей, для доб­ра своїх па­рафіян. Він має місію.

    Вона го­во­ри­ла з се­ля­на­ми про ту місію. Прав­да, во­ни при­та­ку­ва­ли їй, та ча­сом ди­ву­ва­лись тро­хи, що сло­ва про­повіді і вчин­ки ба­тюш­ки не зовсім схо­дяться якось. Раїса гніва­лась, за­ми­ка­лась у собі і по­чу­ва­ла відра­зу до нев­дяч­них.

    Однак, по­ми­на­ючи мо­мен­ти нев­до­во­лен­ня, Раїса ма­ла свої приємності. Раніш во­на ніко­ли б не мог­ла повіри­ти, що та­ка прос­та, зви­чай­на річ, як піст, якій во­на не на­да­ва­ла досі жад­но­го зна­чен­ня, мо­же бу­ти дже­ре­лом втіхи. Сто­лу­ючись у ма­туш­ки, Раїса по­ча­ла пос­ти­ти. Во­на худ­ла і блідла, чу­ючись тро­хи ос­лаб­ле­ною від пос­ту при ве­ликій праці у школі, але та стри­маність, та дис­ципліна, яки­ми во­на підійма­ла дух в ут­ло­му тілі, да­ва­ли на­со­ло­ду.

    Другою втіхою її ста­ла ран­ня служ­ба. Во­на схоп­лю­ва­ла­ся з ліжка в темній, вис­туд­женій за ніч хаті, бо­ячись зас­па­ти ут­ре­ню, й ки­да­ла оком на го­дин­ник. Бу­ло ще ра­но. У вікно ди­ви­лась зи­мо­ва ніч, зорі тремтіли в мо­роз­но­му повітрі, досвітча­не світло в да­ле­ких ха­тах бли­ма­ло, як вовчі очі. Во­на блу­ка­ла по тем­них, лед­ве освіче­них свічкою ха­тах, ку­ли­лась і тремтіла од до­ти­ку хо­лод­но­го повітря, а кро­ки її гуч­но лу­на­ли в око­лишній по­рож­няві. В чорній одежі (іншу во­на пе­рес­та­ла но­си­ти), з на­ки­ну­тою на го­ло­ву тем­ною хус­тин­кою, во­на, не­мов пос­луш­ни­ця, бігла до церк­ви з пер­шим дзво­ном. Там при двох-трьох жов­тих пля­мах світла сто­рож замітав поміст, і пил од ніг людських сідав на гру­бо по­мальова­них бо­гах, на убогій по­зо­лоті.

    Вгорі висіла тем­ря­ва і гу­ча­ла жалібним акор­дом роз­би­тих дзвонів.

    О. Ва­силь, розг­лад­жу­ючи ще мокрі од вми­ван­ня ко­си, ве­ли­ки­ми кро­ка­ми про­хо­див че­рез церк­ву до вівта­ря і наш­вид­ку стис­кав ру­ку Раїсі. Ар­хан­гел Гав­риїл усу­вавсь йо­му з до­ро­ги, і о. Ва­силь зни­кав у вівтарі.

    Поволі по церкві то тут, то там зай­ма­лись вог­ни­ки, мов схо­ди­ли зорі, на об­ра­зах вис­ту­па­ли сухі і чорні об­лич­чя, од вхо­ду чу­ло­ся ча­ла­пан­ня ніг, а по церкві роз­хо­ди­лась

    струмками си­ва па­ра з ротів і носів пе­ре­мерз­ло­го лю­ду.

    Вся ся обс­та­но­ва вик­ли­ка­ла у Раїси мо­ли­тов­ний настрій. Во­на ста­ва­ла за кри­ла­сом із пра­во­го бо­ку пе­ред де­рев'яним бо­го­ма­зом се­редніх віків. За нею ся­кав­ся на цілу церк­ву ста­рий дяк і по­ме­ку­вав, про­бу­ючи го­лос.

    Служба по­чи­на­ла­ся. Раїса пе­ре­би­ра­ла в го­лові мо­лит­ви; де­які з них зда­ва­лись їй по­етич­ни­ми. Сто­ячи на колінах, во­на ви­ли­ва­ла їх з пов­но­го сер­ця і все ди­ви­лась на о. Ва­си­ля, на­че че­ка­ла, що він за­бе­ре ті мо­лит­ви і од­не­се до бо­га.

    Шепчучи сло­ва по­ко­ри й бла­ган­ня, во­на поміча­ла у нього тремтіння чер­во­них уст під тем­ним ву­сом, ло­ви­ла по­лиск сірих очей і бу­ла пев­на, що од ви­со­ко­го, аж до ли­си­ни, чо­ла б'є ти­хе світло.

    А ко­ли о. Ва­силь у хма­рах синього ди­му здіймав свої пухкі ру­ки до пер­шо­го проміння ранішнього сон­ця і во­лав до бо­га м'яким, тро­хи гуг­ня­вим ба­ри­то­ном, ду­ша Раїси­на здійма­лась на тих згу­ках у ви­сочінь і роз­пус­ка­лась там ра­зом із ди­мом ла­да­ну в зо­лоті недільно­го сон­ця.

    Раїса пер­ша підхо­ди­ла цілу­ва­ти хрест. З со­лод­ким стис­кан­ням сер­ця, з тре­пе­том по­бож­ності при­па­да­ла во­на ус­та­ми не тільки до хо­лод­но­го ме­та­лу, але й до м'якої ру­ки о. Ва­си­ля, на­че з тим поцілун­ком пе­ре­хо­ди­ла в її тіло бла­го­дать бо­жа…


    Погідною й ти­хою вер­та­лась Раїса з церк­ви. Тіло її ро­би­лось та­ким лег­ким, на­че во­на зра­зу схуд­ла, спи­на тро­хи мліла, віддих ста­вав вільнішим. Во­на сіда­ла у своїй скромній світличці, зас­те­ля­ла стіл скатіркою і за­жи­ва­ла прос­кур­ку, се пре­чис­те тіло бо­же, з та­ким наст­роєм, не­мов свят­ний день да­ле­ко­го ди­тинст­ва ки­дав на неї свою тінь.

    Праця в школі втом­лю­ва­ла Раїсу, та не вдо­вольня­ла. Ії більше ціка­ви­ла зміна в пог­ля­дах, нові по­чут­тя, нап­ря­мок ду­мок - все се бу­ло та­ке но­ве, нес­подіва­не. Не мож­на ска­за­ти, щоб ся зміна ди­ву­ва­ла її, - нав­па­ки, во­на не мог­ла зро­зуміти, як во­на мог­ла жи­ти так дов­го іншим жит­тям, не пи­ла жи­ву­щої во­ди з кри­ниці, яку но­си­ла у влас­но­му серці. Во­на прос­то са­ма се­бе обк­ра­да­ла.

    Тепер, дя­ку­ючи не­бесній ласці й по­мочі о. Ва­си­ля, пе­ред нею прос­тяг­ли­ся нові стеж­ки, знай­шлась но­ва по­жи­ва для сер­ця. Раїса ма­ла та­ке по­чут­тя, на­че під твер­дою шка­ра­лу­щею ля­леч­ки у неї ви­рос­та­ють барвні кри­ла і на­би­ра­ють си­ли до льоту.

    З по­ко­рою на­зи­ва­ла во­на се­бе уче­ни­цею о. Ва­си­ля. Во­на ма­ла пот­ре­бу раз у раз чу­ти й ба­чи­ти сво­го вчи­те­ля. Весь вільний час свій Раїса пе­ре­сид­жу­ва­ла в попівській гос­поді. Во­на навіть ра­ху­ва­ла день свій з тої хвилі, ко­ли мог­ла врешті бу­ти з о. Ва­си­лем. Реш­ту ж во­на охо­че вик­рес­лю­ва­ла зі сво­го жит­тя.

    Коло різдвя­них свят о. Ва­силь тро­хи за­не­ду­жав. Раїса прис­вя­ти­ла хо­ро­му весь свій час, всі свої си­ли. Во­на з та­ким за­па­лом ви­пов­ня­ла обов'язки ми­ло­серд­ної сест­ри, що навіть до­ку­чи­ла о. Ва­си­леві.

    Раз во­на про­ки­ну­лась се­ред ночі з яс­ною і страш­ною дум­кою: о. Ва­силь вми­рає. Во­на мог­ла б при­сяг­ти, що хтось їй за­раз ска­зав: «Уми­рає». Во­на бо­ялась ду­ма­ти про се - і ра­зом з тим уяв­ля­ла собі бліде об­лич­чя з зап­лю­ще­ни­ми очи­ма на руці чор­ної ма­туш­ки і розх­рис­тані, схвильовані пе­редс­мерт­ним відди­хом гру­ди.

    Вона при­хап­цем на­ки­ну­ла на се­бе оде­жу і, мов загіпно­ти­зо­ва­на, вибігла зі шко­ли. Над­ворі сніг синів та грав вог­ня­ми, в мо­роз­но­му повітрі пред­ме­ти зда­ва­лись твердіши­ми, гостріши­ми. Навк­ру­ги бу­ло ти­хо й пус­то. Сніг рипів під Раїси­ни­ми но­га­ми (ка­лоші во­на за­бу­ла взу­ти), а во­на бігла і уяв­ля­ла собі світло у вікнах, грю­кан­ня две­ри­ма, охан­ня і ле­мент, а на ру­ках у чор­ної ма­туш­ки смер­тельно бліде об­лич­чя і напівмертві ус­та ви­мов­ля­ють її ім'я…

    - Іду…- шеп­че Раїса, поспіша­ючи.

    Вона біжить що­си­ли, хоч но­ги під нею трем­тять і вги­на­ються. Во­на не вірить, що добіжить, і по­си­лає на­пе­ред свою ду­шу. Во­на пев­на, що вар­то їй добігти - і ста­неться чу­до, він ожи­ве і оду­жає. Вся кров збігається до її сер­ця, і тільки од­но во­но жи­ве та го­то­ве на бо­ротьбу.

    Раїса чує, що но­ги її не вит­ри­ма­ють, ось-ось підігнуться. Во­на до­бу­ває ос­танніх сил… до­дає но­гам жва­вості ру­ха­ми ціло­го тіла. Та ось врешті блим­ну­ло світло… В од­но­му вікні, в дру­го­му… і Раїса грудьми нас­ко­чи­ла на хвіртку у ви­со­ко­му бар­кані…

    Хвіртка за­чи­не­на. Раїса при­па­ла ли­цем до шпа­ри. В ши­ро­ку роз­ко­ли­ну хвіртки гля­нув на неї білий і хо­лод­ний, як з кри­ги, дім з чор­ни­ми зас­па­ни­ми вікна­ми. Бу­ло ти­хо. Навіть пси спа­ли.

    Раїса об­пер­лась пле­чем у хвіртку й зап­лю­щи­ла очі. Не радість, а вто­ма об­ня­ла її. На­че кров, що збіглась до сер­ця, па­рою взя­лась у мо­роз­но­му повітрі, в гру­дях ста­ло пус­то і сла­бо.

    Коли Раїса одк­ри­ла очі, пе­ред нею в синьому сяйві біліли сніги, бли­ща­ла в'їждже­на до­ро­га, дріма­ли убогі ха­ти, не­мов білі гри­би на чор­них корінцях. Навіть сліди у гли­бо­ко­му снігу ба­чи­ла во­на ви­раз­но, зна­чить, се був не сон, а дійсність.

    Їй ста­ло со­ром­но.

    Схиливши го­ло­ву, во­на ти­хо поп­лен­та­лась на­зад.

    «Коли б хто не по­ба­чив»,- ду­ма­ла во­на ози­ра­ючись. Во­на бо­ялась стріти свідків своєї нічної мандрівки.

    Скрізь бу­ло без­люд­но й ти­хо. Тільки ко­ло церк­ви сто­рож так нес­подіва­но ляп­нув у ка­ла­та­ло, що Раїса ма­ло не впа­ла. На дру­гий день Раїса довіда­лась, що о. Ва­силь спокійно

    проспав цілу ніч і по­чу­ває се­бе сли­ве здо­ро­вим…

    О. Ва­си­леві по­ча­ла до­ку­ча­ти без­пе­рес­тан­на опіка над йо­го осо­бою. Ко­ли він ви­хо­див із ха­ти, йо­го оде­жа підля­га­ла конт­ро­лю, на нього на­мо­ту­ва­ли стільки хус­ток, на­че він зби­равсь за три­дев’ять зе­мель, фу­фай­ки ж, спле­те­ної Paїcoю, він не мав пра­ва ски­да­ти цілу зи­му. Ко­жен ка­шель, навіть ду­же лег­кий, вик­ли­кав до­ко­ри в не­обе­реж­ності. Брак апе­ти­ту вів за со­бою усильні прип­ро­шу­ван­ня, а ве­ли­кий апе­тит - бла­ган­ня не об'їда­ти­ся. Се дра­ту­ва­ло о. Ва­си­ля.

    Се прос­то якась змо­ва про­ти нього. Чо­го їй тре­ба від нього, тій старій панні?

    - Ви мені в рот ди­ви­те­ся, а самі нічо­го не їсте, ско­ро з вас мощі бу­дуть…

    Грубий тон і розд­ра­ту­ван­ня о. Ва­си­ля об­ра­жа­ли Раїсу. Во­на покірно зно­си­ла йо­го дес­по­тизм, нічо­го не ска­за­ла йо­му, ко­ли він прог­нав Те­тя­ну та най­няв на її місце, ко­го сам схотів, хоч но­вий сто­рож вічно стир­чав у попівській пе­карні і нічо­го не ро­бив у школі. Во­на навіть не про­тес­ту­ва­ла, ко­ли о. Ва­силь виг­нав зі шко­ли двох най­кра­щих шко­лярів че­рез якісь свої ра­хун­ки з їх батька­ми. Але та зне­ва­га до най­кра­що­го її по­чут­тя боліла Раїсу.

    О. Ва­силь не помічав то­го. Од­нак Раїса ба­чи­ла, що він ухи­ляється од давніх бесід та су­пе­ре­чок, які так по­до­ба­лись Раїсі.

    Вечори во­ни про­во­ди­ли ра­зом, хоч то вже бу­ли не давні ве­чо­ри.

    Після чаю ста­ра ма­туш­ка при­мо­щу­ва­лась під гру­бою, ста­ви­ла пе­ред со­бою ре­ше­то з пір'ям і скуб­ла, злег­ка дріма­ючи. Раїса про­тя­гу­ва­ла ру­ку до книж­ки і несміли­во пи­та­ла:

    - Може, по­чи­таємо?

    - Е, не хо­чу, до­ку­чи­ло… Що там у тих ро­ма­нах… Не знаю, для ко­го во­ни пи­шуться… Хіба для ста­рих паннів, щоб кров розгріва­ти.

    З си­ми сло­ва­ми о. Ва­силь ки­дав скісний пог­ляд на Раїсу і позіхав. Він ча­ла­пав по хаті, позіхав, ну­див­ся або сідав на ка­на­пу… і знов позіхав, з сма­ком і з кря­кан­ням.

    Матушка за пір'ям вто­ру­ва­ла.

    - Ти б пішов спа­ти, а то ще­ле­пи роз­де­реш…- ра­ди­ла во­на йо­му.

    - А справді, піду… чо­гось сон наліг на ме­не, - позіхав о. Ва­силь і йшов спа­ти, нев­ва­жа­ючи на те, що бу­ло ще ра­но і що Раїса сиділа в сто­ловій.

    Часом він за­би­рав­ся до пи­сан­ня цер­ков­них кни­жок, не­мов не помічав Раїси.

    Інколи ж йо­го прос­то ґедзь на­па­дав - і тоді він ста­вав нес­тер­пу­чим: пус­кав Раїсі шпильки, глу­зу­вав із її ек­зальтації, осміював навіть її по­вер­ховність, спе­ре­чав­ся про­ти то­го, що сам раніш обс­то­ював. Ста­ра ма­туш­ка му­си­ла бра­ти під обо­ро­ну збен­те­же­ну й зас­му­че­ну Раїсу, сва­ри­лась на си­на і сту­ка­ла ціпком, щоб пе­рер­ва­ти неп­риємну роз­мо­ву.

    З приїздом на різдво Тасі відно­си­ни поп­ра­ви­ли­ся, о. Ва­силь знов став ми­лим і ве­се­лим, а Раїса по­чу­ва­ла се­бе доб­ре, не­мов ви­ки­ну­ла з пам'яті усе неп­риємне.

    Та зго­да бу­ла не­дов­гою. Та­ся швид­ко поїха­ла, і о. Ва­силь за­ну­дивсь. Він блу­кав по ха­тах мля­вою хо­дою, спус­тив­ши го­ло­ву, і не знав, що з со­бою ро­би­ти.

    Врешті од­но­го ве­чо­ра підійшов до ша­фи, вий­няв пляш­ку з горілкою і на­лив собі чар­ку. Раїса ви­ди­ви­лась на нього ве­ли­ки­ми пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма. О. Ва­силь по­хо­див, по­хо­див і знов на­лив чар­ку. Раїса з жа­хом ди­ви­лась на нього. Та ко­ли він зго­дом на­лив тре­тю чар­ку, во­на рап­том зня­лась, мовч­ки поп­ро­ща­лась з о. Ва­си­лем і вий­шла з ха­ти.

    Не роз­дя­га­ючись, не світя­чи світла, Раїса впа­ла на ка­нап­ку у своїй світличці. Во­на ле­жа­ла та­ка ти­ха, приг­ноб­ле­на, роз­топ­та­на і ро­зуміла лиш од­но, що во­на оди­но­ка. Оди­но­ке, са­мотнє, за­нед­ба­не всіма сер­це схо­ди­ло кров'ю у темній сос­новій до­мо­вині.

    Надворі вив пес. Упер­то, жалібно тяг­ла­ся но­та скар­ги у тем­ряві. Отак во­на мог­ла б ви­ти, ко­ли б ма­ла си­лу. Та на­що ви­ти! Во­на бу­де ле­жа­ти тут без ру­ху, без надії, аж по­ки ся пітьма не зміниться у вічну. Як жи­ва квітка поміж карт­ка­ми книж­ки. Во­на не хо­че чу­ти то­го чи­кан­ня дзи­гарів, вит­тя со­ба­ки, не тре­ба тих усіх згуків, що на­га­ду­ють жит­тя, хай бу­де ти­ша і нев­тиш­ний, щем­ля­чий біль оди­но­ко­го, без­надійно­го сер­ця. Хай во­но схо­дить кров'ю…

    Як дов­го ле­жа­ла отак Раїса, во­на не зна­ла. Во­на пам'ятає тільки, що рап­том по­чу­ла на сво­му серці чи­юсь теп­лу, м'яку ру­ку. Во­на розп­лю­щи­ла очі. Над нею, схи­лив­шись., сто­яв Хрис­тос, а на чор­но­му ліфі, там, де бу­ло у неї сер­це, ле­жа­ла йо­го біла і м'яка ру­ка. Раїсі ста­ло со­ром­но і страш­но. Во­на скрик­ну­ла і зірва­лась з місця. При­вид щез. Трем­тя­чою ру­кою засвіти­ла во­на свічку і об­тер­ла піт з чо­ла. Во­на не мог­ла з певністю ска­за­ти, чи то був сон, чи при­вид, во­на тільки й досі чу­ла на серці до­тик теп­лої чу­жої ру­ки.

    З то­го ча­су Раїса ско­ри­лась. Во­на з по­ко­рою прий­ма­ла грубість о. Ва­си­ля, йо­го усмішки, нех­ту­ван­ня, а о. Ва­силь, не­мов упи­вав­ся си­лою вла­ди над ста­рою пан­ною і все частіше ви­яв­ляв їй по­гор­ду. Єди­ною обо­ро­ною в Раїси ста­ла по­ко­ра. Чим більше о. Ва­силь од­пи­хав її від се­бе, тим з більшою са­мо­жерт­вою во­на прис­вя­чу­ва­ла йо­му свій час, свої си­ли. Во­на за­люб­ки од­да­ла б йо­му ос­тан­ню крап­лю крові сво­го сер­ця. Ко­ли б він одт­ру­тив її, як ле­да­чу со­ба­ку но­гою, во­на б з лю­бов'ю й по­ко­рою при­па­ла б ус­та­ми до тої но­ги. По­ко­ра ди­ви­лась з її ве­ли­ких очей, світи­лась у жов­то­му, ви­сох­ло­му тілі.

    Вона чер­па­ла си­ли у тій по­корі, зна­хо­ди­ла в ній терп­ку на­со­ло­ду, ви­со­ку по­езію. Грубі виб­ри­ки о. Ва­си­ля Раїса прий­ма­ла за об'яв енергії та не­по­хит­ної волі, а йо­го не­уваж­не, нерівне і ча­сом згірдне по­вод­жен­ня з нею по­яс­ня­ла собі тим, що о. Ва­силь жи­ве ви­щи­ми інте­ре­са­ми і йо­му труд­но звер­та­ти ува­гу на дрібниці.

    І во­на за­люб­ки при­но­си­ла в дар нез­ви­чай­ній лю­дині своє сер­це і свою по­ко­ру, як її нав­чив той, що ли­шив на її серці теп­лий слід ру­ки. То був Хрис­тос, на­пев­не, Хрис­тос. І во­на чу­ла, що лю­бить йо­го. Во­на йо­му мо­ли­лась. В тиші й са­мо­тині ве­ла з ним со­лодкі бесіди. І він ро­зумів її.

    Тим ча­сом Раїса та­ну­ла.

    Разом з вес­ня­ни­ми во­да­ми спли­ва­ло й її здо­ров'я.

    - Ви б по­ра­ди­лись у ліка­ря, полічи­ли б ся, - го­во­рив о. Ва­силь, зу­пи­ня­ючи пог­ляд на її вос­ко­во­му лиці.

    Вона нічо­го не од­повіда­ла і тільки ди­ви­лась на нього про­зо­ри­ми, смут­ни­ми очи­ма.

    Весна зда­лась Раїсі на те, щоб щос­луж­би бо­жої ста­ви­ти у вівтарі свіжі бу­ке­ти. То бу­ла її офіра. Во­на вста­ва­ла удосвіта і зе­ле­ни­ми, ро­ся­ни­ми ран­ка­ми блу­ка­ла по лу­ках, зби­ра­ючи квітку до квітки.

    Чи ви не за­ко­ха­лись ча­сом, що хо­ди­те по досвітках на ren­dez-vo­us7 аж за се­ло? - жар­ту­вав о. Ва­силь, дізнав­шись про ті ранішні екс­курсії.

    Після служ­би один із бу­кетів Раїса бра­ла собі. Їй зда­ва­ло­ся, що він зміняв­ся. За­пах і бар­ва квіток ста­ва­ли сильніши­ми, свіжіши­ми, на­че лас­ка бо­жа, що схо­ди­ла під час відпра­ви на вівтар, радісно роз­ту­ля­ла їх віноч­ки. Раїса при­тис­ка­ла бу­кет до уст і сер­ця і ста­ви­ла у се­бе в спальні на сто­ли­ку.

    Там, у сій мо­нас­тирській келії з білосніжним діво­чим ло­жем і чор­ною оде­жею на стіні, під чис­тим ряд­ном, во­на спо­ру­ди­ла собі щось на взір вівта­ря, заквітча­но­го за­паш­ним зіллям, свіжи­ми й су­хи­ми квітка­ми. На вид­но­му місці сто­яла ря­дом із бу­ке­том ве­ли­ка фо­тог­рафія о. Ва­си­ля.

    Раїсі ма­ло бу­ло цер­ков­ної відпра­ви; во­на ста­ва­ла ще на коліна пе­ред своїм вівта­рем із очи­ма, втуп­ле­ни­ми в порт­рет о. Ва­си­ля, ду­ма­ла про Хрис­та й по­си­ла­ла йо­му мо­лит­ви сво­го сер­ця. Йо­му, од­но­му йо­му, одк­ри­ва­ла во­на сер­це. Во­на скар­жи­лась йо­му на своє жит­тя, без­барв­не, бліде, нев­до­вольня­юче. Навк­ру­ги її пуст­ка, німа, без ра­дощів, хо­лод­на. Во­на не хо­че та­ко­го жит­тя, во­но не потрібне їй… На­що ж ти, бо­же, вклав у нього во­гонь, ко­ли той во­гонь лиш у попіл обер­тає її сер­це!.. Ти сам ба­чиш, як во­на страж­дає, візьми її до се­бе, дай їй щас­тя, яко­го во­на не заз­на­ла на землі, яко­го праг­не, мов пи­ти в га­рячці. До ніг твоїх, про­би­тих на хресті, во­на скла­дає своє оди­но­ке сер­це і всю си­лу йо­го ко­хан­ня. Ти доб­рий, ти гар­ний, во­на бу­де тобі вірно слу­жи­ти, бу­де твоєю покірною невільни­цею. Потіш її. Освіжи її смажні ус­та. По­ло­жи на її сер­це свою ру­ку, утиш бунтівли­вий тре­пет йо­го, як ти се зро­бив раз… бо­же!.. Ісу­се!..

    Затуманена за­па­хом квіток, сп'яніла скар­га­ми з дна сер­ця, во­на здійма­ла ру­ки до не­ба, зав­ми­ра­ла в бла­га­ючій позі і з вірою в чу­до прик­ли­ка­ла до се­бе потіху,

    Потіха при­хо­ди­ла звідти.

    Тиха, лагідна пос­тать Хрис­та спус­ка­лась до неї. Сірі очі йо­го про­меніли ти­хим по­лум'ям і пес­ти­ли лас­кою. Він брав її на ру­ки, та­ку бідну, та­ку ма­леньку, як пір'їнку, підіймав її, - во­на чу­ла, що од­ри­вається од землі, - і клав собі на гру­ди.

    Невимовна розкіш спов­ня­ла її тіло од то­го до­ти­ку, в со­лодкій млості во­на тра­ти­ла тя­му, а спо­пеліле сер­це знов на­ли­ва­ло­ся га­ря­чою кров'ю, па­ла­ло не­бес­ною радістю… Нев­пинні сльози зми­ва­ли її об­лич­чя.

    

    Ти ро­зумієш, - ве­ла далі своє оповідан­ня Раїса близькій при­ятельці і шкільній под­рузі, що нес­подіва­но заїха­ла до неї, - ти ро­зумієш - се лю­ди­на нез­ви­чай­на, не прос­тий сільський піп… Ко­ли б ти зна­ла йо­го ви­сокі дум­ки, бла­го­род­не сер­це, йо­го ідейність, чис­то­ту ду­шев­ну… ти б бу­ла за­ча­ро­ва­на їм… Він гар­ний… Йо­го сірі очі про­меніють ти­хим світлом, на блідо­му ви­ду й ви­со­ко­му чолі спокій і по­го­да… Во­лос­ся тро­хи ру­да­ве, але се не псує їх, нав­па­ки, ус­та при них зда­ються свіжіши­ми… Го­лос му­зи­кальний… Ти йо­го по­ба­чиш, ти му­сиш по­ба­чи­ти… йо­го, мо­же, не всі люб­лять, бо він має енергію і не­по­хит­ну во­лю… Сій лю­дині не тут місце, не на селі… Тут він про­па­дає… І от уяви собі моє го­ре - він зби­рається до о. Іва­на на храм…

    - Яке ж тобі тут го­ре? Хай їде…

    - Ти не ро­зумієш, ти не хо­чеш ро­зуміти… Він не по­ви­нен ту­ди їха­ти… Там не місце йо­му… там бу­де ли­ше п'янство, кар­ти, гульня… Він му­сить бу­ти сильним, він му­сить бу­ти ви­щим… Він ки­нув пи­ти… Я йо­го так про­ха­ла, так бла­га­ла, щоб не їхав… Нев­же я… Нев­же він…

    Раїса сиділа мовч­ки, а рясні сльози ти­хо ко­ти­лись по її ви­ду, та­ко­му жалібно­му, не­щас­но­му, з ви­ра­зом пи­тан­ня й му­ки. Пальці хрус­ну­ли од внутрішнього бо­лю, а за­ту­ма­нені сльоза­ми очі ди­ви­ли­ся ку­дись у простір…

    - Ти не ро­зумієш, - по­ча­ла во­на знов, звер­та­ючи мок­ре ли­це до при­ятельки, але та пе­ре­пи­ни­ла:

    - Ні, я ду­же доб­ре ро­зумію: ти йо­го ко­каєш.

    - Що ти ска­за­ла?

    - Я ка­жу, що ти йо­го…- і не скінчи­ла.

    Раїса рап­том од­хит­ну­лась од при­ятельки і ти­хо скрик­ну­ла, як ра­не­ний птах.

    Перед нею миг­ну­ла блис­кав­ка, а під но­га­ми за­па­лась зем­ля. Гли­бо­ка, мо­роч­ли­ва, чор­на бе­зод­ня. Раїса по­ти­ху спус­ка­лась ту­ди, і з очей її по­волі ще­за­ла ро­же­ва од за­хо­ду, за­ку­та­на в зе­лень кленів церк­ва.

    

Чернігів, вересень 1901

    

1. Сумний, як день ясний

    

    Для сер­ця без надії.

    2. Коп­пе Фран­суа Еду­ард Жо­акен (1812-1908) - франц. письмен­ник.

    3. Земська уп­ра­ва - ви­ко­нав­чий ор­ган земських ус­та­нов Росії у 1864-1917рр.

    4. Фейєрбах Людвіг (1804-1872) - нім. філо­соф-ма­теріаліст, один з по­пе­ред­ників марк­сиз­му.

    5. Єпархія - ос­нов­на цер­ков­на адміністра­тив­на оди­ни­ця.

    6. Марс - за римською міфо­логією, бог ро­дю­чості, рос­лин­ності, ди­кої при­ро­ди, пізніше ото­тож­не­ний з грецьким Аре­сом, бо­гом війни.

    

7. Побачення (франц.)

    

This file was created with BookDesigner program

Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

10.09.2008

    

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_lyalechka.docx)Mihaylo_kocyubinskiy_lyalechka.docx70 Кб1362
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_lyalechka.fb2)Mihaylo_kocyubinskiy_lyalechka.fb2140 Кб1481

Пошук на сайті: