Михайло Коцюбинський - Лялечка (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_lyalechka.docx)Mihaylo_kocyubinskiy_lyalechka.docx70 Кб1328
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_lyalechka.fb2)Mihaylo_kocyubinskiy_lyalechka.fb2140 Кб1450

    Оповідання Те­тя­ни­не, як хвилі од вки­ну­то­го в во­ду ка­ме­ня, все шир­ши­ми і шир­ши­ми кру­га­ми роз­хо­ди­лось по се­лу, зай­ма­ло ма­су осіб, за­хоп­лю­ва­ло да­лекі кут­ки і плу­та­ло

    такі де­талі різних сторін жит­тя, що в го­лові Раїсиній усе зміша­ло­ся, і во­на пе­рес­та­ла слу­ха­ти гомінку сто­ро­жи­ху.

    Розташувавшись аби­як, наш­вид­ку, в своїх двох по­коїках, впо­ряд­ку­вав­ши свою діво­чу постіль, Раїса ра­но ляг­ла у ліжко. Та спа­ти не мог­ла. Свічка бли­ма­ла на сто­ли­ку в го­ло­вах, а во­на, ви­тяг­шись під свіжим ряд­ном, во­ди­ла очи­ма по до­ща­них сос­но­вих стінах тісної ха­ти­ни. При тьмя­но­му світлі стіни ще більше на­га­ду­ва­ли ко­ло­дяз­ну цям­ри­ну. Раїса ле­жа­ла на дні ко­ло­дя­зя, а там, вгорі, ку­ди світло ледь до­хо­ди­ло, по­чи­нав­ся світ і жит­тя.

    Життя… во­на ду­ма­ла про нього. От їй уже трид­цять пер­ший рік пішов, а чи ба­га­та да­ло їй те жит­тя? Во­на тільки й жи­ла, що в ос­танніх кла­сах ду­хов­ної шко­ли, ко­ли семіна­рис­ти, на­зи­ва­ючи се­бе ро­ди­ча­ми її, при­но­си­ли їй за­бо­ро­нені книж­ки, ве­ли з нею роз­мо­ви про лю­бов до на­ро­ду, про політи­ку й навіть про те, що не­ма бо­га… Їй бу­ло страш­но і лю­бо; во­на хо­ва­лась зі своїм скар­бом, за­чи­ту­ва­лась до бо­лю го­ло­ви, тремтіла од но­вих ду­мок і по­чу­ва­ла в собі та­ку лю­бов по не­щас­но­го на­ро­ду, що спо­чат­ку хотіла вмер­ти для

    нього, а по­то­му роз­ду­ма­ла і пок­ла­ла жи­ти. Во­на ува­жа­ла се­бе за щось ви­ще од своїх под­руг та й од тих лю­дей, що бу­ли навк­ру­ги, в гру­дях у неї радісно би­лась хви­ля но­вої си­ли. Во­на рва­лась із шкільних стін на во­лю, на служ­бу на­ро­дові. І ста­ло­ся. Батько, ста­рий убо­гий дяк, заб­рав її до­до­му, на се­ло. Але там не бу­ло то­го улюб­ле­но­го страд­ни­ка - н а р о д у, він був десь да­ле­ко, в Росії; на селі бу­ли самі му­жи­ки, яких Раїса доб­ре зна­ла і не ду­же лю­би­ла. Вдо­ма, у бідноті, у ве­ликій сім'ї, де не бу­ло місця зай­во­му ро­тові, жи­лось не­ве­се­ло. Прав­да, батько із шку­ри ліз, щоб одяг­ти Раїсу не гірш од попівни, аби да­ти їй спро­мо­гу їзди­ти по весіллях та по хра­мах, де мож­на бу­ло знай­ти же­ни­ха-бо­гос­ло­ва. Та же­них якось не зна­хо­див­ся, бо ні ба­гач­кою, ні кра­су­нею пан­на не бу­ла, біда вдо­ма не мен­ша­ла, і по двох ро­ках, змар­ну­вав­ши батькові надії, Раїса му­си­ла піти в учи­тельки. Три­над­цять літ вчи­телькою! Три­над­цять літ во­на сох­ла, як яб­лу­ко у сушні. Спо­чат­ку хоч потіша­ла се­бе дум­кою, що во­на не зай­ва на світі, що во­на слу­жить ви­сокій справі, але ся те­орія з кож­ним ро­ком блідла, по­ловіла і з ча­сом зовсім за­ги­ну­ла. Жит­тя, та­ке од­но­манітне, та­ке без­барв­не, тек­ло вузьким ко­ри­том і нічо­го не да­ва­ло для осо­бис­то­го щас­тя; ви­роб­ля­лись од­нобічні, про­фесіональні інте­ре­си, по­за яки­ми во­на по­чу­ва­ла се­бе му­хою во­се­ни. Во­на так і на­зи­ва­ла се­бе: осіння му­ха. Раїса не раз пи­та­ла се­бе, чи лю­бить во­на свою шко­лу? Так, во­на лю­би­ла шко­лу, лю­би­ла свою ро­бо­ту, при якій втра­ча­ла го­лос, хрипіла, над­сад­жу­ва­ла гру­ди і ве­ла без­пе­рес­тан­ну війну зі шко­ля­ра­ми, їх батька­ми, по­пом і на­чальством. Во­на лю­би­ла се все, як лю­бить му­жик оран­ку, жни­ва або твер­ду ла­ву, на якій спо­чи­ває йо­го на­том­ле­не, струд­же­не тіло.

    Однак для сер­ця бу­ло сього ма­ло. Прав­да, во­но не раз розцвіта­лось під змінли­вим промінням щас­тя, цвіло за­ки­ну­те, невідо­ме, у тиші і, не ма­ючи надії ки­ну­ти насіння в ро­дю­чий ґрунт, зів'яло, зсох­ло, як зсох­ли її ли­це, гру­ди, ру­ки, як зсох­ла во­на вся, мов польова квітка з гер­барію.

    І ось, ки­ну­та до­лею в чу­же се­ло, ще більш оди­но­ка, ніж досі, пе­ре­вер­тається во­на з бо­ку на бік на дні ко­ло­дя­зя, і не мо­же зас­ну­ти, і з жа­хом ду­має, що му­сить же вий­ти ко­лись із сього ко­ло­дя­зя і стріти­ся з дійсністю, в якій цент­ральне місце на сей раз зай­має та­ка дрібнич­ка, як відно­си­ни з по­пом.

    Вже по­ча­ло дніти, ко­ли Раїса зас­ну­ла. Роз­бу­див її чу­жий го­лос під вікном:

    - Я ще вчо­ра ба­чив, як щось під'їха­ло до шко­ли, та й ка­жу ба­тюшці: чи не но­ва вчи­телька? А во­ни й по­си­ла­ють: «Піди, - ка­жуть, - до Те­тя­ни, дізнай­ся, хто, звідки й що во­но…»

    Раїса, мов опе­че­на, ско­чи­ла з пос­телі і зас­ту­ка­ла в вікно: Яке йо­му діло! Се не цер­ков­на шко­ла, а земська. Во­на йо­го не знає і зна­ти не хо­че, він для неї ніщо, він тільки за­ко­нов­чи­тель, та й то не те­пер, на ва­кації. «Се прос­то на­хабність»,- ду­ма­ла Раїса і хви­лю­ва­лась.

    За кілька день бу­ла неділя. Раїса не пішла до церк­ви. Зу­мис­не. Во­на ни­ка­ла по по­рожніх ха­тах, пе­ре­чи­ту­ва­ла старі книж­ки, сиділа в са­доч­ку під де­ре­вом або прий­ма­ла шко­лярів, що при­но­си­ли їй су­ниці, аби поз­най­оми­тись із учи­телькою. Поїха­ти на ва­кації во­на не ма­ла ку­ди, батько дав­но по­мер, до ро­дичів не хотіло­ся.

    Піп нічим не об'являв­ся, і Раїса тро­хи зас­по­коїлась. Їй най­більше по­до­ба­лось сидіти під вікном у своїй «чистій» ха­тинці, звідки бу­ло вид­но білу церк­ву се­ред гус­тої зе­лені. Ча­сом, ко­ли сон­це погідно сіда­ло, церк­ва зда­ва­лась ро­же­вою, а вер­шеч­ки де­рев зо­ло­ти­ми.

    Одного ве­чо­ра, ко­ли Раїса ми­лу­ва­ла­ся грою світла на церкві, пе­ред вікна­ми нес­подіва­но з'яви­лась ви­со­ка пос­тать. У Раїси стре­пе­ну­ло­ся сер­це. Одс­ко­чив­ши од вікна, во­на ки­ну­лась до ви­хо­ду, та зга­да­ла, що обі двері ви­хо­дять у двір і во­на на­пев­но стрінеться з по­пом. Раїса пе­ребігла клас, од­чи­ни­ла вікно і вис­ко­чи­ла в са­док. Піп по­тор­сав двері, пос­то­яв тро­хи ї, обійшов­ши шко­лу, зас­тав Раїсу під стіною.

    Обоє зміша­ли­ся.

    Він зняв бри­ля, і рум'янець збен­те­жен­ня по­повз йо­му аж на ли­си­ну.

    Вона, зігну­та і бліда, стріла йо­го пе­ре­ля­ка­ни­ми і сер­ди­ти­ми очи­ма.

    Він прий­шов поз­най­оми­ти­ся. Він знав, що во­на приїха­ла, і в неділю виг­ля­дав її в церкві, але во­на не одвіда­ла до­му бо­жо­го… Во­на тут лю­ди­на но­ва, ніко­го не знає… і ко­ли тра­питься пот­ре­ба, він про­сить звер­ну­ти­ся до нього - сво­го най­ближ­чо­го сусіда. Бо хоч во­на земська вчи­телька, та він ду­має, що церк­ва і шко­ла му­сять іти по­руч.

    Він не помітив ли­хо­го вог­ни­ка в Раїси­них очах, яким во­на мет­ну­ла в нього при ос­танніх сло­вах, і вів далі:

    - І я, і моя ма­ти бу­де­мо ду­же раді, ко­ли ви нас одвідаєте… Ско­ро приїде на ва­кації моя доч­ка Та­ся… вам бу­де ве­селіше…

    Раїсу му­чи­ло од­но пи­тан­ня: чи пок­ли­ка­ти по­па у ха­ту? Те, що во­на бу­ла «з ду­хов­них», при­ще­пи­ла їй пев­ну по­ва­гу до лю­дей ду­хов­но­го ста­ну, але спеціальна нехіть до гос­тя пе­ре­мог­ла.

    «Цур йо­му!» - ріши­ла Раїса і слу­ха­ла далі.

    Гостю до­ку­чи­ло сто­яти. Шу­ка­ючи очи­ма, де б сісти, він ти­хо поніс свою за­гор­не­ну у білий підряс­ник, скоріше жіно­чу, ніж чо­ловічу, пос­тать до са­до­вої лав­ки.

    Раїса теж сіла скраєчку.

    Отець Ва­силь за півго­ди­ни, яку про­сидів на лавці у шкільно­му сад­ку, встиг по­жаліти­ся на свою п'яну, ліни­ву і не дба­ючу про церк­ву па­рафію, роз­пи­та­ти у Раїси, хто во­на й звідки, і злег­ка до­ко­ри­ти покійній вчи­тельці, що не вміла за­ще­пи­ти мо­лод­шо­му по­колінню ду­ху по­ко­ри.

    Раїса не­охо­че і ко­рот­ко од­повіда­ла сво­му гос­теві, але о. Ва­силь бла­го­душ­но не помічав то­го. Про­ща­ючись, він ще раз зап­ро­сив Раїсу в гос­ти­ну.

    Раїса ус­ко­чи­ла в ха­ту. Що­ки в неї горіли, в гру­дях тріпа­ло­ся прик­ре по­чут­тя нес­пов­не­но­го обов'язку. «Тре­ба бу­ло пок­ли­ка­ти до ха­ти… Пер­ший раз прий­шов… е, цур йо­му,- уд­ру­ге по­ду­ма­ла во­на. - Об­ра­зиться? Покірно про­шу… Не тре­ба мені ніяких зно­син із ним…»

    Та зно­си­ни не пор­ва­ли­ся.

    Стара ма­туш­ка прис­ла­ла їй якось тарілку ма­ли­ни, а ко­ли Раїса тро­хи за­не­ду­жа­ла і Те­тя­на сповісти­ла про се ба­тюш­ку, він дав їй кілька по­рошків хіни і по­то­му роз­пи­ту­вав у Те­тя­ни про здо­ров'я вчи­тельки.

    Проте Раїса не по­ка­зу­ва­лась ані в церкві, ані в попівській гос­поді, хоч бу­ла пев­на, що сим об­ра­жає ду­хов­ну ро­ди­ну. «Не­хай!» - упер­то го­во­ри­ла во­на і од­во­ди­ла тоді очі од вікна, в яке ди­ви­ла­ся на неї біла церк­ва в обіймах зе­ле­них ве­летнів.

    Минув тра­вень, по­ча­ла­ся черв­не­ва спе­ка. Один день ви­дав­ся особ­ли­во га­ря­чим. Ще з са­мо­го ран­ку Раїса по­чу­ва­ла якусь три­во­гу в тілі. «Не­одмінно бу­де бу­ря»,- з жа­хом ду­ма­ла во­на. І справді, після зав­зя­тої, хоч ти­хої спе­ки якось швид­ко смерк­ло­ся і за­пав мо­рок. Не­бо і зем­ля стемніли, на обрії з'яви­лась чор­на сму­га. Ско­ро на смузі тій щось блим­ну­ло, не­мов спа­лах­нув сірник і по­гас. Тро­хи зго­дом по­ка­за­лось сла­бе світло у дру­го­му місці, а далі знов спа­лах­ну­ло на пер­шо­му. Не­бо пе­ре­мор­гу­ва­лось. Проб­лис­ки світла, спо­чат­ку такі бліді й тихі, чим­далі роз­рос­та­ли­ся, по­тужніли. По­ча­ло зда­ва­ти­ся, що за чор­ною сму­гою хма­ри то здіймається, то па­дає, щоб підня­ти­ся на дру­го­му краї, хви­ля вог­ня­но­го мо­ря. Та ось у но­во­му місці щось морг­ну­ло. Світло блис­кав­ки притьма­ри­лось, за­те ви­бу­хи прис­ко­ри­ли темп. Чор­не не­бо без­пе­рес­тан­ку мор­га­ло блис­кав­кою, осміха­лось кри­вим усміхом.

    Раїса все більше і більше хви­лю­ва­ла­ся. Бо хоч хма­ри мог­ли прой­ти сто­ро­ною і тоді кінчи­ло­ся б да­ле­кою блис­кав­кою, та мог­ло бу­ти й інак­ше, а тут, як на те, во­на пус­ти­ла до­до­му Те­тя­ну і ли­ши­лась са­ма у по­рожній школі. Раїса засвіти­ла пе­ред об­ра­зом лам­пад­ку, за­би­лась у ку­ток, да­ле­ко від вікон, і здри­га­лась ко­жен раз, ко­ли вікна рап­том бла­китніли од сильної блис­кав­ки і меблі, зас­ко­чені світлом, не­мов розбіга­лись із якоїсь таємної на­ра­ди.

    Ніч бист­ро над­хо­ди­ла.

Пошук на сайті: