Михайло Коцюбинський - Лялечка (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_lyalechka.docx)Mihaylo_kocyubinskiy_lyalechka.docx70 Кб1333
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_lyalechka.fb2)Mihaylo_kocyubinskiy_lyalechka.fb2140 Кб1457
    Чорні хма­ри рос­ли на край­небі, на­су­ва­ли­ся над чор­ною зем­лею. Над­ворі ста­ло чор­но, як у ко­мині. За­те блис­кав­ка роз­го­ря­ла­ся, жевріла, ста­ва­ла сліпу­чо-білою. Ко­ли во­на по­то­ком білої ла­ви роз­ди­ра­ла зас­ло­ну ночі, на обрії на од­ну мить з'явля­лась в ог­ня­них ра­мах чор­на сильвет­ка з то­поль, з хат і вітряків. Око­лиш­ня ти­ша на­си­че­на бу­ла три­во­гою, жа­хом навіть, теп­ле повітря мов­ча­ло, як за­ля­ка­на ди­ти­на. Зда­ва­ло­ся, ве­ле­тенський звір-пот­во­ра наб­ли­жавсь до при­нишк­лої землі, розк­ри­вав вог­ня­ну па­щу і ска­лив чорні зу­би. Од йо­го ди­хан­ня тру­си­ли­ся де­ре­ва і хо­ва­лось усе жи­ве. Звір усе наб­ли­жав­ся, шир­ше розк­ри­вав па­щу, частіше ди­хав по­лум'ям… чу­лось уже да­ле­ке ри­чан­ня… І враз ста­ло­ся щось нез­ви­чай­не: ти­хе повітря стре­пе­ну­лось, скрут­ну­лось, шарп­ну­лось убік, зня­лось над зем­лею і з бо­жевільним жа­хом ки­ну­лось тіка­ти… Во­но мча­лось на­осліп, у тем­ряві, з свис­том і си­чан­ням пе­рест­ра­ху, роз­би­ва­ючи гру­ди об стіни й бар­ка­ни, по­ри­ва­ючи за со­бою пісок, лис­тя, де­ре­ва і все, що сто­яло на йо­го до­розі. А навз­догін за ним так са­мо мча­лась чор­на пот­во­ра, на­ви­са­ла над зем­лею і позіха­ла по­лум'ям…

    Раптом - гар-р-р…

    Від то­го ри­ку зат­ремтіла зем­ля, заб­ряж­ча­ли шиб­ки і йой­кну­ло сер­це.

    Раїса скрик­ну­ла. Ще раніше, за кож­ним гур­ко­том гро­му, во­на нес­покійно ки­да­лась у кут­ку, поміж дво­ма стіна­ми, і сти­ха пос­тог­ну­ва­ла. Її витріщені очі і зблідлий, схуд­лий зра­зу вид світи­лись у тем­ряві фос­фо­ром. Во­на чу­ла, що во­лос­ся у неї ста­ло твер­де, як дріт, і щось хо­лод­не раз у раз до­тор­ка­ло­ся до нього. Но­ги й ру­ки бу­ли хо­лодні як лід,

    а все­ре­дині у гру­дях ко­ти­ла­ся клуб­ком три­во­га. Але ко­ли по­ча­лась ка­но­на­да і над го­ло­вою її про­ко­ти­лись не­бесні гар­ма­ти, Раїса скор­чи­лась уся і за­би­лась у ку­то­чок, з німим жа­хом че­ка­ючи ка­таст­ро­фи. Лам­пад­ка пе­ред об­ра­зом згас­ла, і Раїса не ма­ла си­ли вста­ти засвіти­ти її. Тим ча­сом пальба ста­ва­ла частішою. По не­бу літа­ли вог­няні стріли, чер­воні змії, цілі клуб­ки по­лум'я. Ко­ли з од­но­го бо­ку роз­ля­гав­ся друж­ний постріл, то з дру­го­го в од­повідь йо­му вилітав і ко­тив­ся по не­бу та­кий мо­гутній грім, що зем­ля тряс­лась, стіни в школі хо­ди­ли хо­до­ром, а пар­ти в сусідній хаті у ди­ко­му спо­ло­ху зніма­лись із місця і з грю­ко­том га­са­ли в по­рожньому класі.

    Канонада тяг­лась дов­го і упер­то. Та ось все стих­ло, при­чаїлось, на­че зби­ра­лось із си­ла­ми. І рап­том не­бо пой­ня­лось вог­нем, роз­ко­ло­лось по­се­ре­дині і з страш­ним тріском за­ва­ли­лось на зем­лю, церк­ва по­хит­ну­лась, стіни в школі роз­си­па­лись, і все щез­ло і за­тих­ло.

    

    - Панно Раїсо, чи ви ще живі й здо­рові? - по­чу­ла во­на ко­ло се­бе який­сь чу­жий го­лос.

    Спалахнув сірник, і в блідо­му світлі з'яви­лась пе­ред нею ве­ли­ка фігу­ра о. Ва­си­ля у біло­му підряс­ни­ку. З йо­го па­ру­си­но­во­го, око­ва­но­го жов­тою бля­хою ве­ли­чез­но­го па­ра­со­ля збігав на поміст стру­мок во­ди, а чо­бо­ти бу­ли в бо­лоті. Він приніс з со­бою в душ­ну й спер­ту ат­мос­фе­ру за­чи­не­ної ха­ти вогкість і свіжість літнього до­щу, і надвірне повітря тро­хи очу­ти­ло Раїсу.

    Побачивши сли­ве зомлілу вчи­тельку, її бліде, аж жов­те, об­лич­чя, ши­ро­ко одк­риті очі, о. Ва­силь скрик­нув:

    - Що з ва­ми, бо­же мій!..

    Він сквап­но засвітив свічку, наб­ли­зив її до Раїси­но­го ли­ця і стур­бо­ва­но пос­пи­тав:

    - Що з ва­ми?

    Раїса мовч­ки ди­ви­лась на нього по­шир­ше­ни­ми зінька­ми, хоч, зда­ва­ло­ся, пізна­ва­ла гос­тя.

    О. Ва­силь зло­жив пуч­ки своєї пух­кої, як у по­паді, ру­ки і, обвіва­ючи ли­це Раїси­не хо­ло­дом вог­ко­го ру­ка­ва, пе­рех­рес­тив її ве­ли­ким хрес­том:

    - Во ім'я от­ця, і си­на, і свя­то­го ду­ха…

    Раїса зве­лась на но­ги, по­ве­ла три­вож­но по хаті очи­ма і ти­хо пос­пи­та­ла:

    - Бурі… не­ма вже?..

    Нема… Ви­пав гар­ний лив­ний дощ, і не­бо те­пер яс­не… Ну й бу­ря бу­ла!.. Ко­ли вда­рив ос­танній грім, він ду­мав, що за­па­ли­ло церк­ву, і побіг ог­ля­да­ти, але по­ка­за­ло­ся, що все га­разд, хоч вда­ри­ло десь близько ко­ло церк­ви або ко­ло шко­ли. Тут він зга­дав, що Раїса ли­ши­лась са­ма, бо пус­ти­ла Те­тя­ну до­до­му, і схотів довіда­ти­ся, чи не ста­ло­ся чо­го з Раїсою, чи не на­ля­ка­ло її… тим більш, що двері од шко­ли од­чи­нені бу­ли… Аж тут он що… Ну, як же во­на се­бе по­чу­ває?.. Луч­че?.. І сла­ва бо­гу!.. От тільки в хаті душ­но, не здо­ро­во, кра­ще од­чи­ни­ти вікна… Що? Во­на боїться?.. Але ж не­бо зовсім яс­не й зо­ря­не, а повітря чис­те й ти­хе… Прав­да?.. Їй так луч­че бу­де. Чи мо­же він чим по­мог­ти їй? Мо­же б, пос­ла­ти по Те­тя­ну, а то во­на ще не зовсім очу­ти­ла­ся… Звісно, ко­ли во­на не хо­че, він не по­си­ла­ти­ме, хоч, на йо­го дум­ку, так бу­ло б кра­ще… За­те він за­раз приш­ле їй нас­то­ян­ки на зіллі, півчар­ки якої про­же­не з ли­ця її блідо­ту і зас­по­коїть сер­це. А те­пер він по­ба­жає їй на доб­раніч і сподівається, що завт­ра во­на вста­не цілком здо­ро­ва…

    І ко­ли він про­щав­ся, од йо­го пух­кої ру­ки, од біло­го підряс­ни­ка, що за­гор­тав сли­ве жіно­чий торс, од бліду­ва­то­го об­лич­чя, сірих очей і навіть ли­си­ни віяло та­ким спо­коєм, що Раїса не мог­ла пус­ти­ти йо­го так швид­ко од се­бе. Як-не-як - во­на бу­ла йо­му вдяч­на.

    - Посидьте ще, - несміли­во поп­ро­ха­ла во­на о. Ва­си­ля, не ви­пус­ка­ючи йо­го ру­ки з своєї.

    - Чого ви так ха­паєтесь? У ме­не му­сить бу­ти го­то­вий са­мо­вар, я ще до бурі нас­та­ви­ла йо­го… Нап'ємо­ся чаю…

    І, не да­ючи йо­му ча­су на од­повідь, во­на пірну­ла в тем­ря­ву сусідньої ха­ти…

    Самовар радісно кле­котів і ви­пус­кав па­ру. Лам­па під білим аба­жу­ром зо­ло­ти­ла нові сос­нові стіни. Дух свіжо­го чаю мішав­ся з озо­но­ва­ним повітрям, в од­чи­нені вікна ди­ви­лось зо­ря­ми не­бо. Раїса дзво­ни­ла склян­ка­ми. Її су­ха фігур­ка в білій одежі ме­ту­ши­лась по хаті, як на вітрі пір'їнка, чорні очі бли­ща­ли, на зів'ялих ли­цях грав лег­кий рум'янець, а в го­лосі чу­ла­ся та­ка нот­ка, на­че елект­ричність, пронісшись над зем­лею, ли­ши­ла де­що в сьому ут­ло­му тілі.

    О. Ва­силь, зак­лав­ши но­гу на но­гу і пус­ка­ючи стру­мок ди­му од папіро­си, ди­ву­вав­ся сій рап­товій зміні в наст­рої учи­тельки, хоч ся зміна бу­ла йо­му приємна. Йо­му приємна бу­ла й та чис­то­та, якою бли­ща­ли зо­ло­то са­мо­ва­ра, мо­лоч­ний аба­жур лам­пи, сос­нові стіни, сук­ня ха­зяй­ки і зо­ря­не не­бо.

    Раїса ще не зовсім одійшла після бурі; се бу­ло помітно з лег­ко­го тремтіння ру­ки, ко­ли во­на ста­ви­ла пе­ред гос­тем склян­ку, з її нер­во­вих, за­над­то жва­вих рухів, блис­ку очей і підне­се­но­го наст­рою. Їй зра­зу ста­ло так лег­ко го­во­ри­ти з о. Ва­си­лем, на­че він був її давнім і хо­ро­шим знай­омим.

    Показалося, що во­на зна­ла йо­го покійну жінку. Фа­ня бу­ла на два кла­си стар­ша за неї, але во­на доб­ре пам'ятає її. І от во­на по­мер­ла… вісім літ ми­ну­ло, як по­мер­ла, а Раїса нічо­го й не віда­ла.

    - Єдина потіха ли­ши­ла­ся у ме­не в житті - се моя дівчин­ка, Та­ся… Во­на завт­ра або по­завт­ра приїде…

    І ко­ли о. Ва­силь го­во­рив про доч­ку, об­лич­чя у нього ста­ва­ло доб­рим і сірі очі про­меніли.

    Він був ра­дий, що має з ким по­го­во­ри­ти про свою улюб­ле­ни­цю, а Раїса ціка­ви­ла­ся дівчин­кою.

    Опріч Тасі, во­ни зга­ду­ва­ли ба­га­то спільних знай­омих, і тут Раїса ма­ла чи­ма­ло нес­подіва­нок. Во­на, нап­рик­лад, ніяк не мог­ла уяви­ти собі, що той ру­дий, як го­лен­дерська ко­ро­ва, ря­бий і дов­гий семіна­рист, який, сю­сю­ка­ючи, про­ва­див їй ідеї Фейєрба­ха4, но­сить те­пер ка­ми­лав­ку, має на­перс­ний хрест і дос­лу­живсь до бла­го­чин­но­го.

    - Що ви ка­же­те? - не віри­ла во­на влас­ним ухам.

    - Єй-богу… Хіба ви не чи­таєте «Епар­хи­альных ве­до­мос­тей»5?

    Ні, во­на ніко­ли не чи­та­ла «Епар­хи­альных ве­до­мос­тей», і він обіцяв при­нес­ти їй їх.

    Тим ча­сом рій зга­док і відо­мос­тей про смерть, на­го­ро­ди і щас­ли­ву або сум­ну до­лю спільних знай­омих ти­хо бринів у хаті під ве­се­лий клекіт са­мо­ва­ра і вик­ли­кав у пам'яті дав­но за­буті об­лич­чя й події, ко­лись пе­ре­житі по­чут­тя, ко­лись пе­щені надії…

    По відході о. Ва­си­ля Раїса пірну­ла в ліжко, на дно ко­ло­дя­зя. Од­нак во­на не поміча­ла нині ся­га­ючої у ви­сочінь цям­ри­ни, над якою тріпав кри­ла­ми мо­рок. Пе­ред очи­ма її сто­яла ве­ли­ка пос­тать зі спокійним об­лич­чям, з про­ме­нис­ти­ми очи­ма, зі скла­де­ни­ми над її чо­лом пуч­ка­ми пух­кої ру­ки…

    За два дні у шко­лу вбігла два­над­ця­тилітня дівчин­ка з круг­леньким кла­по­ухим ви­доч­ком поміж підня­ти­ми до­го­ри пле­чи­ма. Її бистрі чорні очиці на­га­ду­ва­ли Фа­ню - і Раїса зра­зу до­га­да­ла­ся, що то Та­ся. По­га­но по­ши­та пер­ка­ле­ва су­кен­ка не ук­ри­ва­ла оцуп­ку­ва­тої фігу­ри, білі пан­чо­хи тісно об­хоп­лю­ва­ли грубі лит­ки, а жовті вуш­ка од ру­дих че­ре­виків теліпа­лись на­вер­ху, як сви­нячі ву­ха.

    Тася прос­ко­чи­ла повз Раїсу і, не помітив­ши її, оббігла усі кла­си, сту­ка­ючи че­ре­ви­ка­ми та заг­ля­да­ючи у всі за­кут­ки, на­че во­на вер­ну­ла­ся до сво­го до­му і об­див­ля­лась, чи все га­разд. Врешті во­на нас­ко­чи­ла на Раїсу і за­со­ро­ми­лась. Але не на­дов­го. За кілька хви­лин во­на вже за­си­па­ла Раїсу без­лад­ни­ми пи­тан­ня­ми.

    Чи є в неї сест­ра? А вишні в сад­ку вже дос­тиг­ли? Чи й у неї бу­ла та са­ма на­чальни­ця в школі? Які конфіту­ри Раїса лю­бить, бо во­на лю­бить всякі… і т. д. і т. д.

    Тася швид­ко спри­яте­лю­ва­ла­ся з Раїсою, не ви­пус­ка­ла і ру­ки з своїх, тяг­ла до се­бе в гос­ти­ну. Раїса пішла.

    В попівських гор­ни­цях во­ни ніко­го не зас­та­ли. Та о. Ва­силь ско­ро надійшов і ду­же зрадів Раїсі.

    - Матусю!.. Ма­ту­сю!.. - гу­кав він у дру­гу ха­ту, ви­ти­ра­ючи впрілу ли­си­ну. - Гос­тя маємо…

Пошук на сайті: