Михайло Коцюбинський - Лялечка (сторінка 4)

    Десь ізда­ле­ку по­чув­ся час­тий стукіт, на­че ко­за сту­ка­ла ра­ти­ця­ми по по­мості. Тро­хи зго­дом у две­рях по­ка­за­ла­ся чор­на ба­ба з ціпком у ру­ках, од яко­го по­хо­див той чуд­ний згук.

    - «Матусю… ма­ту­сю…» - пе­ред­раж­ни­ла во­на си­на, - гість… а який то гість? Вчи­телька… мог­ла б дав­но вже прий­ти.

    Вона знов пос­ту­ка­ла ціпком, пе­рей­шла, не звер­нув­ши ува­ги на Раїсу, ха­ту, сіла на стілець і за­мим­ри­ла:

    - Матусю… ма­ту­сю… вчи­телька… вчи­телька…

    Невважаючи на не­лас­ка­ве вітан­ня, Раїса од­ра­зу по­чу­ла сим­патію до сеї ста­росвітської фігу­ри в чорній міщанській одежі. Го­ло­ва в ма­туш­ки бу­ла пов’яза­на чор­ною хуст­кою, з якої виг­ля­да­ла замість об­лич­чя пе­че­на кар­топ­ля.

    - Мати на всіх нас бур­чить отак…- про­хав ви­ба­чен­ня о. Ва­силь.

    - «Бурчить… бур­чить…» - пов­то­ри­ла ста­ра по­па­дя, вста­ла, пе­рей­шла, пос­ту­ку­ючи, ха­ту, сіла на дру­гий стілець і за­мур­мотіла собі щось під ніс.

    На неї оче­ви­дяч­ки не звер­та­ли ува­ги.

    Тим ча­сом Раїсі вид­ко бу­ло, як у другій хаті Та­ся присіла пе­ред груб­кою, за­пус­ти­ла в неї ру­ки, щось дов­го пор­па­лась там і ви­тяг­ла врешті звідти слоїчок із конфіту­ра­ми. Зняв­ши обе­реж­но папір, во­на за­пус­ти­ла все­ре­ди­ну па­лець, об­ма­за­ний в попіл, і швид­ко су­ну­ла в рот. Во­на з та­кою на­со­ло­дою ли­за­ла конфіту­ри, що чорні оч­ка бли­ща­ли в неї, як у звірка, а нас­тов­бур­чені ву­ха чер­воніли, як свіжо нам'яті.

    О. Ва­силь хва­лив­ся своїм ха­зяй­ст­вом. Він по­ка­зав влас­но­руч­но по­сад­жені яб­луні, дав їм доб­ру ре­ко­мен­дацію, поз­най­омив її з за­па­хом стайні, з бо­ло­том корівни­ка і скли­кав для неї усе куд­ку­да­ка­юче, ге­га­юче і кря­ка­юче пер­на­те царст­во. Зо всіх звірків, які ото­ча­ли Раїсу на ве­ли­ко­му дворі попівської гос­по­ди, най­більше жва­вим і ціка­вим бу­ла Та­ся, оцуп­ку­ва­та фігур­ка якої шми­га­ла поміж те­ля­та­ми або ври­ва­лась се­ред нес­ка­зан­но­го ґвал­ту в гу­ся­че ста­до.

    Пили чай на ве­ранді при ти­хо­му за­ході сон­ця. Ве­ли­ка й бла­го­душ­на фігу­ра о. Ва­си­ля, без­пе­рес­тан­не бур­чан­ня ста­рої ма­туш­ки, що на­га­ду­ва­ло дзюр­чан­ня во­ди з-під рин­ви, жвавість мо­ло­дої кізоч­ки у Тасі, ся прос­та роз­мо­ва й обс­та­но­ва навіва­ли на ду­шу спокій. В од­чи­нені у ха­ту двері ди­ви­лись із порт­ретів архієреї над ста­рин­ни­ми чер­во­ни­ми меб­ля­ми і збільшу­ва­ли не­ве­лич­ке то­ва­рист­во, в яко­му Раїса не по­чу­ва­ла се­бе оди­но­кою.

    

    Лід ру­шив, знай­омість зав'яза­ла­ся.

    Раїса ра­да бу­ла, ко­ли Та­ся ча­сом із са­мо­го ран­ку забіга­ла до неї і тяг­ла її в ліс або в по­ле. Ча­сом во­ни бра­ли з со­бою о. Ва­си­ля. Він му­сив з ни­ми шу­ка­ти гри­би, на­си­лу зги­на­ючи свою си­ту пос­тать у біло­му підряс­ни­ку. Ко­ли він втом­лю­вав­ся, а довгі ко­си мокріли од по­ту, во­ни поз­во­ля­ли йо­му спо­чи­ти. По­то­му час­то прибіга­ли ди­ви­ти­ся, як він ле­жав на траві та пах­кав папірос­кою. Во­ни но­си­ли йо­му виз­би­рані гу­би.

    Стару ма­туш­ку Раїса швид­ко підби­ла: во­на ва­ри­ла їй конфіту­ри, по­ма­га­ла в пе­карні, дог­ля­да­ла робітниць. Ста­ра бу­ла ду­же ра­да і ви­яв­ля­ла се бур­чан­ням, як і на всіх до­машніх.

    Всі чет­ве­ро скла­да­ли не­мов ро­ди­ну.

    Особливо ве­се­ли­ми бу­ли у них недільні обіди. За­раз після служ­би бо­жої Та­ся тяг­ла Раїсу до се­бе, і та му­си­ла йти до кухні, щоб зго­ту­вать для ма­ленької ла­су­хи яку ле­гумінку. Роз­пе­че­на ко­ло вог­ню, з за­су­ка­ни­ми ру­ка­ва­ми, вліта­ла во­на у сто­ло­ву, гриміла по­су­дою, по­ма­га­ла най­мичці нак­ри­ва­ти стіл і про­га­ня­ла о. Ва­си­ля, що ва­ляв­ся з га­зе­тою на ка­напі.

    - Ідіть до се­бе, ви нам за­ва­жаєте! - ве­се­ло кри­ча­ла во­на йо­му.

    За обідом ви­хо­ди­ла з о. Ва­си­лем, як зви­чай­но, су­пе­реч­ка. Ра­ху­ва­ли, скільки о. Ва­силь ви­пив ча­рок.

    - Ви вже п'ять ви­пи­ли!.. - з обу­рен­ням гу­ка­ла Раїса.- Вам се шко­дить, а ви п'єте та п'єте!..

    - Яка з вас вчи­телька: до п'яти по­ра­ху­ва­ти не годні; я ви­пив чо­ти­ри, а не п'ять…

    - Ні, п'ять… Я вам за­бо­ро­няю більше пи­ти - чуєте!..

    - Овва!

    - «Овва!» - драж­ни­лась Раїса і швид­ко ха­па­ла з сто­ла пляш­ку.

    О. Ва­силь бо­ро­нив свої пра­ва і йшов війною на Раїсу, обер­та­ючись рап­том зі слу­ги бо­жо­го в слу­гу Мар­са6. За сто­лом здіймав­ся стра­шен­ний за­ко­лот: Та­ся ви­ща­ла, як заріза­не по­ро­ся, ста­ра по­па­дя бур­ча­ла, пе­ре­хо­ди­ла з місця на місце та нев­до­во­ле­но сту­ка­ла ціпком, аж по­су­да дзвеніла.

    Кінчалось зви­чай­но тріумфом слабішої сто­ро­ни, та в грунті за­до­во­лені бу­ли всі, хоч апе­тит Та­син так за­гост­рю­вав­ся од бо­ротьби, що з со­лод­ко­го сли­ве ніко­му нічо­го не

    лишалося.

    Разом во­ни їзди­ли на сіно­жать, у по­ле, на пасіку. О. Ва­силь зви­кав до вчи­тельки. Він ча­сом по­си­лав її дог­ля­да­ти са­пальниць на бу­ря­ках або при­ру­чав од­вез­ти по­лу­день ко­са­рям. За си­ми приємни­ми, звич­ни­ми роз­рив­ка­ми Раїсі не­помітно збігав час, тим більш не­помітно, що во­на по­чу­ва­ла се­бе в сім'ї о. Ва­си­ля, як у рідній. В кінці літа Та­сю од­ве­зе­но до шко­ли, і всім ста­ло сум­но. За­те о. Ва­силь мав при­чи­ну частіше навіду­ва­тись до шко­ли, щоб по­го­во­ри­ти з Раїсою про свою улюб­ле­ни­цю. Опріч то­го, він при­но­сив з со­бою «Епар­хи­альные ве­до­мос­ти», які йо­му ліньки бу­ло чи­та­ти са­мо­му, і во­ни чи­та­ли уд­вох. О. Ва­силь на­сам­пе­ред роз­гор­тав одділ хроніки. Там сто­яли все знай­омі наз­ви­ща, опи­су­ва­лись всякі ви­пад­ки й зміни в житті місце­во­го ду­хо­венст­ва. Спо­чат­ку Раїса ціка­ви­лась сим із ввічли­вості, щоб не об­ра­зи­ти о. Ва­си­ля, а по­то­му втяг­ла­ся і пе­рей­ня­ла­ся інте­ре­са­ми ко­лишніх, ще за часів бур­си, своїх знай­омих. Лу­ча­ло­ся, що, ко­ли при­во­зи­ли пош­ту, а о. Ва­си­ля не бу­ло вдо­ма, Раїса пер­ша пе­ре­чи­ту­ва­ла но­вин­ки і не­терп­ля­че че­ка­ла о. Ва­си­ля, щоб поділи­ти­ся з ним ти­ми но­вин­ка­ми.

    - Чи ви чу­ли, що о. Ар­кадія пе­ре­ве­де­но на дру­гу па­рафію, а о. Фе­ог­ност дістав на­бед­ре­ни­ка? - стріча­ла во­на йо­го.

    - Невже? Звідки ви знаєте?

    - А ось чи­тай­те…

    І во­ни обоє на­хи­ля­ли­ся над га­зе­тою так, що чор­на грив­ка Раїси­на лос­ко­та­ла ли­си­ну о. Ва­си­леві.

    Скоро знай­шов о. Ва­силь ро­бо­ту в школі. Батьки при­во­ди­ли дітей за­пи­су­ва­ти до шко­ли, і Раїса та­ким спо­со­бом знай­оми­ла­ся з се­ля­на­ми.

    Тут о. Ва­силь був ду­же ко­рис­ним: він знав кож­но­го се­ля­ни­на, йо­го жит­тя, ха­рак­тер і дум­ки, знав йо­го жінку й діти, йо­го скарб тлінний і нетлінний. Пиш­но розсівшись у

    класі, о. Ва­силь по­ряд­ку­вав:

    - Сього мож­на прий­ня­ти… ма­ти йо­го бо­гомільна жінка, ніко­ли не про­пус­тить служ­би бо­жої… А! Й ти, Іва­не, привів до шко­ли хлоп­ця?.. Хо­чеш, щоб і син був та­кий ве­ли­ко­ро­зум­ник, як батько?.. Ні, сього не за­пи­суй­те, я йо­го знаю…

    - Змилуйтеся, ба­тюш­ко, не гнівай­те­ся, я ж у то­му спа­шу не ви­нен…

    Тут по­чи­на­ли­ся ра­хун­ки за спаш або за якесь пок­ра­де­не жи­то; о. Ва­силь сер­див­ся, пирс­кав, чер­вонів і нас­то­ював, щоб хлоп­ця не за­пи­су­ва­ли. Се сер­ди­ло Раїсу, та при лю­дях во­на ува­жа­ла нез­руч­ним на­га­ду­ва­ти по­пові свої пра­ва. Ко­ли ж Раїса довіда­лась, що се­ля­ни по­ча­ли пер­ше, ніж до неї, хо­ди­ти до по­па з про­хан­ням за своїх дітей, во­на обу­ри­лась і ви­яви­ла йо­му своє не­за­до­во­лен­ня. О. Ва­силь, од­нак, пот­ра­пив зас­по­коїти Раїсу; все вий­шло так, що во­на ще му­си­ла дя­ку­ва­ти йо­му. Та й як бу­ло не дя­ку­ва­ти або не слу­ха­ти йо­го! О. Ва­силь все знав і все міг. Тре­ба бу­ло по­ла­го­ди­ти дах у школі, бо протіка­ло, - о. Ва­силь за­раз зна­хо­див майстрів. Пот­ре­бу­ва­ла учи­телька дров на зи­му - о. Ва­силь дог­ля­дав, щоб при­ве­зе­но су­хих. Зду­ма­ла Раїса їха­ти в уп­ра­ву або в містеч­ко - о. Ва­силь ста­вав у при­годі кіньми і т.д. і т.д.

    Раїса справді бу­ла вдяч­на йо­му за нез­чис­ленні дрібні ус­лу­ги та ра­ди, без яких во­на у чу­жо­му селі по­чу­ва­ла б се­бе да­ле­ко гірше.

    Опріч то­го, він їй по­до­бав­ся. На її пог­ляд, він був гар­ний; од йо­го ви­со­ко­го чо­ла би­ла чесність і шля­хетність, сірі очі про­меніли щирістю, освічу­ва­ли ти­хим світлом ціле об­лич­чя. І він був не­щас­ний, ли­шив­шись так ра­но удівцем. Раїса чу­ла ча­сом у серці пев­ну ніжність, якесь ма­тернє по­чут­тя до сього зніве­че­но­го жит­тя, їй лег­ше бу­ло ви­ба­чи­ти о. Ва­си­леві, ніж ко­му іншо­му.

    По від'їзді Тасі Раїса умо­ви­лась сто­лу­ва­ти­ся у ста­рої ма­туш­ки. Щод­ня утрьох во­ни діли­ли хліб-сіль. Се збли­жу­ва­ло їх, не­мов рідни­ло. Раїса навіть де в чо­му впли­ва­ла на ду­хов­но­го от­ця. Во­на по­волі змен­шу­ва­ла зви­чай­ну порцію ча­рок, яку о. Ва­силь за­жи­вав при обіді, і врешті о. Ва­силь зовсім за­ли­шив пи­ти. Ко­ли він роз­повідав їй, як він ба­га­то міг ви­пи­ти та скільки ча­сом ви­пи­вав, сер­це її спов­ня­лось гордістю, що оце во­на змог­ла своїм впли­вом ви­ко­ре­ни­ти та­ку зас­тарілу й згуб­ну звич­ку.

    Довгі осінні ве­чо­ри во­ни про­во­ди­ли ра­зом за круг­лим сто­лом попівської їдальні, при світлі тьмя­ної лам­пи. Під бур­ко­тан­ня ста­рої ма­туш­ки ве­лись без­ко­нечні бесіди про

    Тасю, зга­ду­ва­лось у най­дрібніших под­ро­би­цях її ди­тинст­во, її ви­гад­ки, сло­веч­ка. Во­ни ук­ла­да­ли план її ви­хо­ван­ня, мріяли про її до­лю. Ат­мос­фе­ра в їдальні ста­ва­ла теплішою, ріднішою. Осінній хо­лод­ний мо­рок, що об­ля­гав дім і бив у вікна дрібним до­щем, одділяв їх од ціло­го світу. Во­ни по­чу­ва­ли се­бе на без­люд­но­му ост­рові і че­рез те ще ближ­чи­ми од­не од­но­му.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_lyalechka.docx)Mihaylo_kocyubinskiy_lyalechka.docx70 Кб1362
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_lyalechka.fb2)Mihaylo_kocyubinskiy_lyalechka.fb2140 Кб1481

Пошук на сайті: