Маклена Граса – Микола Куліш

У соціально-психологічній драмі М. Куліша «Маклена Граса» показане одвічне й трагічне протистояння людини та суспільства. Тривога за цей світ і цю людину — провідний мотив п'єси. Матеріал для сюжету цього твору дало повідомлення польської преси. Капіталіст, збанкрутувавши внаслідок кризи 1929 року в Польщі, застрахував своє життя і найняв за п'ятсот злотих безробітного, щоб той його вбив і не виказав таємницю. Поліція арештувала капіталіста, який хотів, щоб за його смерть родина одержала величезну страхову премію. Драматург по-філософськи переосмислив подію, подавши її в ракурсі соціального протистояння, наповнивши характери героїв реальним змістом, хоча й час, і місце дії, і ситуація досить умовні.

Микола Куліш

Маклена Граса

ДІЯ ПЕРША

I

1

Вдосвіта Анеля будила матір – неголосно, схвильовано:

– Мамо! Матусенько, люба! Чуєш, мамо? Та проснися ж!

Мати. А-а-а! Це ти, Анелько? Що? У тата знову ядуха?

Анеля. Ні-ні! Тато спить. Це мені треба зараз з тобою поговорити, а ти щоб з татом… До десятої години треба… Ой мамцю! Яке це для мене несподіване щастя! Та й для тебе теж, я вважаю. Еге ж, мамочко? Це просто якийсь небесний сюрприз!

Мати. Ти ще не лягала спати?

Анеля. Мамусю, не можу! Пан Владек освідчився мені в коханні. Віддає руку й серце.

Мати. Пан Владек?

Анеля. Пан Владек!

Мати. Зарембський? Наш хазяїн?

Анеля. Я й сама зразу не повірила, поки він не став навколішки… ось так… (Стала на коліна, цілує матері руку). "Анелю, – говорить, – Анелю!… Будь мені за дружину…"

Мати (сама до себе). Матінко Божа! Це мені, либонь, сниться, а я, дурна, і насправді… Адже це сон… Авжеж, сон!… (Лягає). Матінко Божа, – сон!…

Анеля (цілує матір). Мамо!…

Мати. Со-он!…

Анеля. Мамо, це такий сон, що я вже не засну і тобі не дам, доки ти не поговориш про це з татом. Пан Владек особливо прохав, щоб я поговорила з татом. А я сама не можу. Поговори ти! Невже тато буде проти? Адже це моє щастя! Зарембський – мій чоловік! Чому ж ти не рада, мамуню?

Мати. Я рада, Анелько, але постривай. Як же це так сталося? Недавно приїхав із Варшави, де, либонь, найвродливіші панянки до нього горнулися.

Анеля. Але я йому більше за всіх сподобалась. Він каже, що саме про таку, як я, матусенько, він мріяв, про таку ніжну й чисту, як весняна берізка, каже, в костельній ограді. "Варшавські панянки, – каже, виросли під сяйвом електрики, ви ж, – каже, – панно Анелю, під нашим чудовим польським сонцем!…"

Мати. Так і сказав?

Анеля. Точнісінько.

Мати. Але стривай. Він приїхав ненадовго, лише втихомирити на фабриці страйк…

Анеля. А тепер житиме тут, при фабриці. Буде сам господарювати. Без нього тут справи погані – страйки і всяке таке інше. Йому, бідолашному, потрібні гроші. А коли б ти знала, який він освічений, розумний! Який патріот! Скажи, невже тато може не погодитися на мій шлюб із ним? З паном Владеком? Зарембським? Адже зараз тато лише маклер Владека, а тоді він буде тестем, он на тому балконі каву питиме. І ти, мамунечко, теж прийдеш в гості до мене, до такого зятя. А ти, може, й житимеш у мене…

Мати. Стривай, Анелько, стривай… (Іде до вікна, відчиняє, щипає себе). А таки й справді не сон… Та я не певна, чи зрадіє тато. В нього до Зарембського ніколи не лежало серце. Завжди лаяв його за те, що пан Владек не вміє господарювати. "Коли б мені, – казав, – дісталась така фабрика, такі будинки, я б уже давно був мільйонером". Щоправда, тепер вже не лає. Навіть навпаки – неначе радіє тому, що раніше лаяв. Та хіба тата збагнеш? Але я побалакаю! Та й треба ж, нарешті!… Ти справді панянка на порі… (Поцілувала Анелю). Побалакаю… Може, навіть завтра… Завтра свято…

Анеля. Мамо! Треба сьогодні!

Мати. Сьогодні – не знаю… Ти ж сама бачиш, в якому він клопоті. Допізна щось обмірковує і підраховує. Навіть заговорюватися став. Як тут до нього приступитися?

Десь кашляють.

Тсс… Здається, вже встав… Ні, не можна сьогодні.

Анеля. Тільки сьогодні, мамунечко люба! Я дала слово панові Владеку, що поговорю про його сватання сьогодні ж. О десятій годині він чекатиме нашої… татової відповіді… Мамусю! Я помру, якщо ти сьогодні не поговориш…

Мати. Ой, Матінко Божа! Все тепер на світі таке раптове, таке несподіване. Все мовби з-за рогу. (Зачиняє вікно). І радість. Трах!… Не знаю, радіти чи плакати. Матінко Божа!…

2

З підвалу вилізла Маклена. Крикнула вниз, у віконце:

– Христинко, вставай! Поки рано – на канави гайнемо. Може, щось знайдемо. Ти – трісочки, я – кістки або картоплю, зваримо. Адже сьогодні батькові на фабрику. Сьогодні вона, може, працюватиме. (Вмиваючись, спокушала Христинку). Поглянь, який ранок сьогодні! А сонечко, бач, яке! Такого ще зроду-віку не було, далебі. Онде й Кунд уже встав. Гріється. (Свиснула собаці, що сидить на прив'язі біля будки кінець двору). Кундику! Здоров був! (Витираючись, побачила гусей десь у небі). А он гуси летять. Та які! Точнісінько як у казці. Пам'ятаєш – мама нам розказувала! (Наспівує мотив із казки про Івасика-Телесика.)

Гуси, гуси, гусенята!

Візьміть мене на крилята

Та понесіть…

(До гусей вгору) Гел-гел-гел! Куди, питаєте? (Задумалась, махнула рукою на схід, далеко).

Та понесіть туди, туди,

Туди, куди я думаю…

(До Христинки вниз). Ой, Христинко, мене вже беруть гуси! Ой, несуть! Ой, вставай! Ой, прощавай! (Неначе й справді її несуть гуси). Проща-ай! (По паузі). Вставай, Христинко! Ось я вже й повернулась, а ти все спиш. Час на канави. А то інші розберуть геть-чисто все і ми знову будем не ївши. Вставай! (Збирається йти). По дорозі я тобі розкажу щось цікаве-прецікаве. Про що агітатор учора на таємних зборах розповідав, товариш Окрай. А я підслухала. У Радах не розказують, а вже будують казки, Христинко! Про це я тобі розкажу дорогою. Вставай!

3

Анелин батько з ґанку:

– Слухай, як там тебе, Маклена, чи що! Ти мені заважаєш. Я вже двічі казав твоєму батькові, щоб ви під ґанком взагалі не розмовляли. Мені тепер потрібне чисте й тихе повітря. А ви надто галасливі. Особливо ти.

Маклена. Прошу в пана пробачення. Але мені дуже потрібно було розбудити Христинку. Та я тепер будитиму її тихо, щоб вам не заважати. Можна? (Пауза. Бачачи, що він зневажливо мовчить, вона – пошепки). Христинко, чуєш? Зараз мені вставай! Я вже не можу голосно тебе будити. Пан Зброжек уже не спить – сидить над нами, на ґанку. І ми заважаємо йому сидіти, розумієш?

Зброжек. Не сидіти, а думати, міркувати, рахувати заважаєш. Тобто ти заважаєш мені робити те, чого сама ніколи не робиш. Бо ти не вмієш думати з батька-матері, з діда-прадіда. Ось і нині: навіщо тобі чіпати, не подумавши, гусей? Твої вони, чи що?

Маклена. А я думала, що вони й не ваші. Летять собі, подумала, гуси. Як у казці.

Зброжек. А не подумала, що це, може, ще й не гуси, а журавлі чи бусли? Ті, що, хоча й приносять батькам малят, але ніколи – чуєш, ніколи – не беруть на крила великих і дорослих, навіть таких легких на віру, як ти…

Маклена (наїжилася). Знаю. І малят вони зовсім не приносять… (Пошепки). Навіть таких важких, як ви. Та хіба це цікаво? Мама Христинку народила і вмерла. А тепер, хоч би й можна було полетіти, хіба ж полетиш, коли їй ще й семи немає? Христинко, чуєш? Вставай, кажу тобі!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар