«А кому ж воно годиться?» —
«Бідному народу,
Що терпить од гайдамацтва
Незчисленну шкоду,
Да тому, хто настигає
Хижаків у полі,
Розбиває-потопляє,
Їх чайки на морі.
Се йому хвала в народі,
Що козак проклятий
На галері, мов у пеклі,
Мусить погибати.
Про сю славу наші кобзи
Дзвонять по базарах,
Мов громи гримлять на небі
У блискучих хмарах.
Бо ще й досі в нас у Кафі
Головешки тліють 58,
А в Синопі й Трапезонті
Попели біліють 59.
І крівцею над Босфором
Червоніють мури,
Що річками розливали
Хижі гайдабури». —
«Ми мстимось за кривди, царю,
За ясир, пожари,
Що Вкраїну розоряють
Турки да татаре». —
«Ваш закон велить не мститесь:
Бо на небі Мститель;
Коли ж неба вам не треба,
То й прав розоритель.
Наш закон велить нам правде
Під мечем шукати:
Поки правди не докажем,
Поти воювати.
Ви мститесь, а ми караєм
Волею святою,
Що дає нам царювати
Сили правотою.
А над нами і над вами
Той самий Создатель,
Всіх народів цар верховний
І законодатель.
Коли Він за вас не мститься,
Дак не вам би й мститись:
Перед присудом небесним
Лучче б вам смиритись.
Греки, серби, і болгаре,
І жиди, й вірмене,
І албанці, й молдаване
Хиляться під мене.
А ви що? Ви з Сагайдашним 60
І на християнство
Так по-вовчому рветеся,
Як на мусульманство.
І нема між вами правди
Ані щастя-долі,
Опріч п'янства, да гультяйства,
Та дурної волі.
Ви мститесь, говориш, нене, —
І повік так буде?..
О запеклі, безсердечні
І безумні люде!
Не повік вам пліндрувати
Кафи та Синопи,
Трапезонтом прославляти
Козака в Європі.
Мов той вітер попід небом
Чорні хмари гонить,
Так про вашу марну славу
Темна кобза дзвонить.
Поти дикими полями
Будете скитатись,
Покіль козаки хижацтвом
Будуть величатись,
Вже бунчук царський у мене
Має за ворітьми:
Двину з усіма башами,
Як орел із дітьми.
Рушимо в козацьку землю
Під покровом Божим
І кінець паскудним вашим
Подвигам положим!»
Слухає старенька мати,
І язик німіє;
Кров палка у ветхих жилах
Гусне, холодіє.
Затрусились руки й ноги…
«Не лякайсь, матусю, —
Каже цар, — і не турбуйся
За свою Марусю.
Я не горе їй готую,
Вічну славу й шану,
Що вона любов святую
Принесла Осману;
Що вона йому небесним
Світом засвітила,
Його духа, мов на чисті
Крила підхопила.
Тим і хоче він здобути
Вашу Україну,
Що таку вродила дивну,
Неземну людину».
Із ясних очей в цариці
Іскрами сипнуло,
І лице палким рум'янцем,
Як огнем, спахнуло.
Мов кинджал, вона в Османа
Погляд затопила,
До потужного султана
Так заговорила:
«І се, царю милостивий,
Зветься в вас любов'ю,
Щоб мої степи та ниви
Позливати кров'ю;
Щоб мій рідний край коханий
Скрізь повоювати,
Попалити вбогі хати,
І церкви, й палати?» —
«Ні, сього не бійсь від мене,
Дніпрова Царице,
Зоре осяйна, червона,
Сонце білолице!
Вирушу я так потужно,
Що безумством буде
Проти мене воювати…
Схаменуться люде.
І поникнуть головою
Всі передо мною.
Я на Кам'янець, на Київ
Наступлю п'ятою.
На Дніпрі-Славуті й Рос»
Помурую башти,
Щоб з Москви вам ані з Польщі
Не було напасти.
Обгородимо Вкраїну,
Зробим Божим раєм,
Віру вірою покинем
І звичай звичаєм.
І сей рай від супостата
Буде ваш, султана,
Рідного по Бозі брата
І слуги. Османа.
Я тобі й ту оборону,
Башти подарую,
Мов на голову корону
Пишну, дорогую.
І блищатимеш ти з родом
Над своїм народом,
Як веселка між восходом
Сонця і заходом.
І не буде вже козацтво
Бурею літати
Та моє впокійне царство
Дерти-руйнувати.
А засяде по левадах,
По садах співочих,
Беручи поживу з стада
Та з волів робочих.
Не сумуй, моя лиліє,
Про войну ворожу;
Уповай на слово щире
Та на милость Божу.
А тепер ідіть, молітесь
Богу предків ваших,
Да прихилить до нас душі
Ненавидців наших!»
І злегенька до Марусі
Турчин уклонився,
Приложив до серця руку,
Стиха віддалився.
ДУМА ШОСТА
Мати мов німа стояла,
Вельми дивувалась:
Не таким вона султана
Бачити лякалась:
«І тебе він не займає
І не обіймає?» —
«Ні, матусю: коло мене
Навіть не сідає.
Він царює, верховодить
За моїм порогом:
Тут постоїть, поговорить
І відійде з Богом.
Їдьмо, мамо, помолімось
За сю тиху душу,
Що й подумати про кривду
Від її не мушу». —
«О! Молімося, дитино,
Ще за двох до Бога…
Коли ж серце се покине
Мука да тривога?»
І, схилившись на Марусю,
Мати заридала…
А чого Левко здобувся,
Ніже не сказала.
ПІСНЯ ШОСТА
ДУМА ПЕРВА
І
«Чого ти, паньматусю, так зітхнула,
Мов радощі згадала молодії
Або в той край душею позирнула,
Де зникли в нас надії дорогії?
Чого очиці так позападали
І голосочок твій перемінився?
Чи підданки що бовтнули-сказали,
Чи, може, сон страшний тобі приснився?
Із чим від мене ти, матусенько, таїшся?» —
ІІ
«Моя ти зоре в тумані густому!
Моя ти квітко пишна на морозі,
Гірка сльозина в кубку золотому,
Тиха надіє в праведному Бозі!
Так, я літа згадала молодії
І в край сумний душею позирнула,
Де тліють кісточки його святії,
До нього б я і в пекло полинула…
О, лучче б я про се не знала і не чула!»
ІІІ
«Про що ж ти чула, серденятко бідне,
Мій дорогий, розколений кришталю,
Моє ти щастє, несказанно бідне,
Гірка потіхо і солодкий жалю!
Про що дозналась? Вже ж ми в домовині,
І ні печалі нам, ні воздихання!
Там, у земному раї на Вкраїні,
Про нас ні чутки, ані споминання!
Не плач, матусенько, моя ти росо рання!» —
IV
«Про татуся я, доню, перечула…» —
«О мамо!..» —
«Так, нема його на світі…
Нема вже сонця; хмара обгорнула
Ввесь світ. Пора й мені туди летіти». —
«Умер?» —
«Згорів із церквою святою…
Сьогодні Товстогуба я зустріла…
Піймавсь і він татарам у неволю…» —
І не скінчила речі, обомліла,
І очі заплили холодною сльозою.
V
То не роса з очей, гірка отрута,
Мов та смола з проклятого анчару,
Що нею жаль сліпий і помста люта
Намазують кинджала яничару.
Вже не тече сльоза, ні! Капле тихо,
Як мертва кров холодна, почорніла.
Не дознає від неї пільги лихо:
Бо серце сукроватою 'бкипіло
І в болістях своїх зотліло й заніміло.
VI
Обнявшись, літо плакало з зимою;
Мішалися гарячі з льодяними…
Якою ж ти здавалася сумною,
Царська палато, із гостьми своїми!
О, не про те великі будівничі
Твої цяцьки на мармурах тесали,
Щоб у тобі від серця щирі речі
Не винами — сльозами запивали,
І «пам'ять вічную» замість пісень співали!
VII
«Сьогодні я була на тім базарі,
Де кобзарі по-нашому співають…
І бачила, як двох вели у парі…
О, не питай, куди!.. Вони й не знають,
Хто дивиться на них! На голім тілі
Пошарпані жупани. Бородаті
Обидва, мов ченці, і білі-білі,
Як віск: бо, видно, все сиділи в хаті
З віконечком малим, в хурдизі тій проклятій»…
VIII
«Матусю, хто ж то був?» —
«Ох, Товстогубий!»
«Мій Боже! Дак се він і був?» —
«Як чуєш…
А другий… Другий був… Козак твій любий…
Що ж ти мовчиш? Чом дивом не дивуєш?..
Ой, Боже! Хилиться! Рятуйте! Пробі!»
На крик страшний збігаються туркені,
Грекині, ляхівки і, як особі
Великій, служать бідолашній нені,
Сераля пишного невольниці мізерні.
ДУМА ДРУГА
І
Нездужає Хасеки-Хуррем, і султана
Два різанці безвусі сповіщають.
Серальські лікарі із Лехистана
Книжки лікарські, суплячись, гортають.
Іде султан, покинувши в дивані
Башей та візирів широкомовних,
І до Марусиної почивальні
Шле наперед рабинь своїх безмовних,
А сам стоїть сумний, хмурний, як у тумані.
ІІ
Його не хоче бачити Маруся
І лікарів до себе не пускає.
Над нею молитви святі матуся
Немовби вже над мертвою читає.
Священик сербський править одходную.
Вона лежить, як цвіт лелії пишний,
Косою скошений. Печаль німую
Світ ув очах виявлює огнистий
Та вираз на лиці понуро-урочистий.
ІІІ
Велить Осман покликать Кантемира
І, зачинившись, радиться з ним довго.
На другий день галерою Заїра
Пливе з Скутар 61 до Рогу Золотого 62.
До мармурів причалює барвистих…
Іде переддвірком… її стрічає
Новий баша у шатах позлотистих
І на її питаннє об'являє,
Що вже Абаз-баша десь інде пробував.
IV
Донесено про нього падишаху,
Що він очам царициним нелюбий,
І зараз фірманом його, тімаху,
Відставлено від осяйної служби:
«Як з неба й грім гримить, і сонце сяє,
Так гнів і милость в оці у цариці.
До неї вся вселенна притікає,
Мов караван в пустині до криниці».
Щасливить поглядом і поглядом карає».
V
Перед царициним блискучим ліжком
Навколішки Заїра припадає,
Недужній щось на вухо шепче нишком…
Рум'янець на лиці в цариці грає.
Обнявши лікарку, в уста цілує,
Зове матусю, плаче і сміється:
«Він жив, — рече, — і віще серце чує,
Що жизнь його, як нитка, не порветься…
О мамо, зіронько! Як любо серце б'ється!» —