Дознають на прикові короткім страшенної муки.
На соломі гнилій, мов той пес-волоцюга, лягають,
Полягавши, сльозами один одного обливають,
Україну простору та вольну, свій рай, споминають:
«Ой ти, краю, наш раю! Ти сяєш степами-полями,
Повбиравши степи та поля, мов стрічками, річками.
Ой ти, Дніпре-Славуто, наш давній ти шляху козацький!
Ізжили на тобі ми свій вік молодецький-юнацький.
Наші предки в твоїх водах чистих святих охрестились,
А діди у твоїх покаянних печерах молились,
А батьки на тобі за козацькії вольності бились.
Ой ти, Росе, пораднице наша! Ти, втіхо Росаво!
Честе наша й поваго, велика козацькая славо!
Ти, Суло наша, Сулице! Полем далеко гуляєш,
Із Ромна та в Черкаси з тугенького лука стріляєш,
Ненавидників наших лихих хоч не б'єш, то лякаєш.
І ти, Ворскло, бабусенько люба; старенька, тихенька,
Як щаслива дитина ясненька, як рай веселенька!
І ти, Доне, наш брате, товаришу вірний в недолі,
Пристановище певне старої козацької водії
Воздихання та сльози гіркі ми до вас посилаєм,
Як батьків, матірок, як сестриць-жалібниць, вас вітаєм:
Ми щодня, щогодини й хвилини про вас пам'ятаєм.
А ти, Мати козацька! Ти, Батьку козацький Великий!
Процвітайте між людьми хвалою вовіки і віки,
Щоб хилились до вас помічниці Дніпрові, всі ріки,
Посилаючи борошно вам і з бочками горілки!
Нам не їсти вже хліба у вас, горілок тих не пити,
Споминаючи вас, тільки плакати гірко, тужити».
* * *
Так мовляли старі козаки, січові козарлюги,
Молоді ж підіймали гуртом плач невольницький другий;
«Ой чого нам було в козаки сі охочі ходити!
Чи не лучче б нам хліб святий в полі на волі робити?
Чи не лучче б нам волики, йдучи шляхом, поганяти,
Поганяючи, співами степ або гай звеселяти?
Сидимо, гинемо тут, ні будня, ні свята не знаєм,
І про Бога, про образ його пресвятий забуваєм.
Хоч би дав нам Господь уві сні святу церкву уздріти
І в диму тім кадильному свічку йому засвітити,
І забути, заснувши, сей смород страшенний, сю нужу,
В головах ковтяхи, у ногах повсякденну калюжу.
Ні, не сниться вам церква свята, образи з корогвами,
І на сонечку дим золотий та пахущий клубками,
І співаннє спасенне церковне з попівським читаннєм,
І причастє велике, сумне і страшне з упованнєм.
Сниться нам і вночі ланцюгів та кайдан брязкотаннє,
Мов пекельний той плач і страшенне зубів скреготаннє.
Сняться нам на залізних гаках безконечнії муки
Та погибельний крик і жаданнє з душею розлуки.
Завтра ти, наш гетьмане хоробрий, наш соколе, кажеш,
Від меча беззаконного тут перед нами поляжеш.
А ми будем щодня поодинцю над морем висіти,
А зірвемся з гака, пси нас будуть терзати да їсти.
О, тяжким ми гріхом, миле браттє, в чомусь провинили,
Чи не тим, що в кабак охотніщ, ніж до церкви, ходили?
Чи не тим, що попу на молебень шагом скуповали,
А в шинку й таляра, мов шага, на медах пропивали?
Чи не тим, що неділі святої в походах не штили
І по п'ятницях бубни, цимбали по ринках водили?
Може, тим, що отця, матір, сестер, братів зневажали,
Проти церкви шапок через пинду дурну не здіймали
І святого хреста на себе мимоходом не клали?
Може, й тим, що сусід хліба-солі й худоби збавляли
Старих жен і сивеньких дідів в груди стрем'ям штовхали,
Немовляток-дітей серед гулиці кіньми топтали
І з піском чисту кров неповинну, мов з жарту, мішали?
Або й тим, либонь, браттє кохане, коли провинили,
Що дівчат молодих та вродливих до себе манили,
Заманивши, в ясир та в гареми орді продавали,
Їх дівоцькою кров'ю сліпих кобзарів наповзли,
По базарах під кобзи, під бубни й баси танцювали,
Не горілку, ту кров неповинну лили-проливали,
В горілчаних калюжах, в грязі гопака вибивали,
Дорогі златоглави, саєти із жарту каляли.
За те Бог милосердний тепер нас в неволі карає,
Від гріхів нашу душу великих, тяжких очищає,
Тихий рай безпечальний за муки страшні відчиняє».
ДУМА ЧЕТВЕРТА
Обізветься на се тихим гласом Левко: «Гей, панове!
Ви — козацтво хоробре й палке, та, шкода, безголове.
Вас попи та дяки напідпитку малого навчають,
А великого вчити й на путь наставлять забувають.
Мене Бог сподобив без попа й без дяка просвітитись
І звичаїв козацьких без пляшки та чарки навчитись.
Непитущого ви за гетьмана собі обібрали,
Через п'янство ж своє у неволю погибельну впали.
То я ваших гріхів на свій пай не беру й не приймаю:
Через ваше безбожництво славу лицарську теряю.
Коли б ви горілок у човнах од мене не таїли,
По домівках тепер би в добрі та в шанобі сиділи.
Не так гірко мені з молодими літами прощатись,
Як в Петра Сагайдашного пентюхом з вами назватись.
Вже ніхто з вас не вернеться в Січ і на славну Вкраїну
І не скаже: «За те Кочубей у неволі загинув,
Що не кидав п'яниць із чайок у безодню морськую:
Через зраду гультяйську втеряв корогов золотую.
І не кожен по страті в обитель Господню полине:
Відопхне беззаконника Бог, в преісподню закине.
Дак нехай він і в пеклі з'ясує, що в слові і ділі
Був я честен, статечен, і плями не маю на тілі.
Бо не знавсь із жіноцтвом дурним; полюбивши ж Марусю,
Шанував її матір так, як би й рідненьку матусю, —
Шанував так, як Січ: бо я роду між вами не маю…
Кантемира ж невіру за брата собі не вважаю
І не хочу з фурдиги й кайданів один слобонитись:
З вами славен я був, з вами буду і смертю ділитись.
Шанував я Марусину матір, панове, святую,
То й не зводив з ума, не туманив дочку молодую.
Я ні разу, панове, й за рученьки з нею не взявся:
Мов зорею ясною на небі з землі любовався.
До криниці, панове, ходив я щоранку світочком
І втікав потай миру вишневим садочком.
Перечувши ж тепер, що вона вже велика цариця,
Моє серце страшенно болить, а душа веселиться.
Бо течуть із царициних рук милосердія ріки,
І Господь її душу за се не оставить вовіки.
Я й на небі її не бажаю за рученьки брати,
І в уста благодатні, зцілющі святі цілувати.
Оддалік там на неї любовно я буду дивитись
І коханнєм її перед Господом жизні хвалитись».
ДУМА П'ЯТА
По сій мові замки пудові у дверей забряжчали,
І засови у кунах залізні, важкі завищали.
І дві поли широких дубових дверей розчинились,
На порозі два янголи з неба в сіянні з'явились.
Бо сіяло у дверях, мов рай, по Босфору садами,
Пречудовними баштами, золотом, склом, мармурами.
Червоніло на заході сонце… Маруся й Заїра,
Ся голубка в любові тиха, ся душа світлокрила,
На козацьку біду та на нужду страшенну дивились
І, вжахнувшись, одна до 'днієї плечем притулились.
«Ой ви, бідні невольники! Як се ви й живі зостались,
Що в таку превелику біду та в неволю попались?
Я прийшла вам диханнє здорове та й очі віддати,
Божий світ в благовонній красі й чистоті показати». —
Так промовила, ронючи сльози, як жемчуг, Маруся.
«О! Тепер я, — рече, — ні царів, ні катів не боюся». —
«Хто ж єси ти, чудовна людино? Звідкіль ти взялася,
Що нам сонцем, і світом, і раєм небесним здалася?»
«Я Маруся, — рече, — Богуславка, коли ви чували,
Що татаре в ясир, у полон, у неволю забрали».
Затрусились невольники бідні з журби та з печалі
І від туги тяжкої лицем до землі припадали.
«О, бодай же, Марусю, ти щастя та долі не мала,
Що ти нам царюваннє своє осяйне показала!» —
«Ні, не лайте мене, земляки, не кленіть, не коріте,
А за душу мою милосердного Бога моліте.
Дарував мені цар ціле царство, та я не схотіла,
У темницю до вас непорочними крильми летіла.
Се у мене в руці царське берло, дивітесь, сіяє:
Всіх людей під моє повеліннє воно нахиляє.
Бо поїхав далеко на влови султан із башами,
І до ранку владичиця я над землею й морями.
Тріумфову галеру тобі, мій Левко, я дарую,
Киндяки, златоглави, і утвар, і снасть дорогую.
І невольників тих порозковуєш сам ти на морі,
І звірюку ляха зоставляю на всій твоїй волі.
У галеру червінців я безліч із скарбу набрала,
Поставами без міри кармазину й сукон наклала,
І габою турецькою добре звеліла прикрити,
Щоб не вельми стамбульцям завидливі очі дражнити.
Випливай, мій лебедику, з вітром попутним тихеньким,
Уклонись там од мене всім людям поклоном низеньким».
І волшебним жезлом, царським берлом, Маруся махнула
І кайдани залізні з Левка, мов солому, струснула.
Від кайдан Кочубей, мов приснилось йому, слобонився.
На Марусин він лик, мов на образ чудовий, дивився.
«Духу мій! — прорекла вона, зблідлій і зціпивши руки. —
Наступила хвилина гіркої земної розлуки…