Маруся Богуславка – Пантелеймон Куліш

Дознають на прикові короткім страшенної муки.

На соломі гнилій, мов той пес-волоцюга, лягають,

Полягавши, сльозами один одного обливають,

Україну простору та вольну, свій рай, споминають:

«Ой ти, краю, наш раю! Ти сяєш степами-полями,

Повбиравши степи та поля, мов стрічками, річками.

Ой ти, Дніпре-Славуто, наш давній ти шляху козацький!

Ізжили на тобі ми свій вік молодецький-юнацький.

Наші предки в твоїх водах чистих святих охрестились,

А діди у твоїх покаянних печерах молились,

А батьки на тобі за козацькії вольності бились.

Ой ти, Росе, пораднице наша! Ти, втіхо Росаво!

Честе наша й поваго, велика козацькая славо!

Ти, Суло наша, Сулице! Полем далеко гуляєш,

Із Ромна та в Черкаси з тугенького лука стріляєш,

Ненавидників наших лихих хоч не б'єш, то лякаєш.

І ти, Ворскло, бабусенько люба; старенька, тихенька,

Як щаслива дитина ясненька, як рай веселенька!

І ти, Доне, наш брате, товаришу вірний в недолі,

Пристановище певне старої козацької водії

Воздихання та сльози гіркі ми до вас посилаєм,

Як батьків, матірок, як сестриць-жалібниць, вас вітаєм:

Ми щодня, щогодини й хвилини про вас пам'ятаєм.

А ти, Мати козацька! Ти, Батьку козацький Великий!

Процвітайте між людьми хвалою вовіки і віки,

Щоб хилились до вас помічниці Дніпрові, всі ріки,

Посилаючи борошно вам і з бочками горілки!

Нам не їсти вже хліба у вас, горілок тих не пити,

Споминаючи вас, тільки плакати гірко, тужити».

* * *

Так мовляли старі козаки, січові козарлюги,

Молоді ж підіймали гуртом плач невольницький другий;

«Ой чого нам було в козаки сі охочі ходити!

Чи не лучче б нам хліб святий в полі на волі робити?

Чи не лучче б нам волики, йдучи шляхом, поганяти,

Поганяючи, співами степ або гай звеселяти?

Сидимо, гинемо тут, ні будня, ні свята не знаєм,

І про Бога, про образ його пресвятий забуваєм.

Хоч би дав нам Господь уві сні святу церкву уздріти

І в диму тім кадильному свічку йому засвітити,

І забути, заснувши, сей смород страшенний, сю нужу,

В головах ковтяхи, у ногах повсякденну калюжу.

Ні, не сниться вам церква свята, образи з корогвами,

І на сонечку дим золотий та пахущий клубками,

І співаннє спасенне церковне з попівським читаннєм,

І причастє велике, сумне і страшне з упованнєм.

Сниться нам і вночі ланцюгів та кайдан брязкотаннє,

Мов пекельний той плач і страшенне зубів скреготаннє.

Сняться нам на залізних гаках безконечнії муки

Та погибельний крик і жаданнє з душею розлуки.

Завтра ти, наш гетьмане хоробрий, наш соколе, кажеш,

Від меча беззаконного тут перед нами поляжеш.

А ми будем щодня поодинцю над морем висіти,

А зірвемся з гака, пси нас будуть терзати да їсти.

О, тяжким ми гріхом, миле браттє, в чомусь провинили,

Чи не тим, що в кабак охотніщ, ніж до церкви, ходили?

Чи не тим, що попу на молебень шагом скуповали,

А в шинку й таляра, мов шага, на медах пропивали?

Чи не тим, що неділі святої в походах не штили

І по п'ятницях бубни, цимбали по ринках водили?

Може, тим, що отця, матір, сестер, братів зневажали,

Проти церкви шапок через пинду дурну не здіймали

І святого хреста на себе мимоходом не клали?

Може, й тим, що сусід хліба-солі й худоби збавляли

Старих жен і сивеньких дідів в груди стрем'ям штовхали,

Немовляток-дітей серед гулиці кіньми топтали

І з піском чисту кров неповинну, мов з жарту, мішали?

Або й тим, либонь, браттє кохане, коли провинили,

Що дівчат молодих та вродливих до себе манили,

Заманивши, в ясир та в гареми орді продавали,

Їх дівоцькою кров'ю сліпих кобзарів наповзли,

По базарах під кобзи, під бубни й баси танцювали,

Не горілку, ту кров неповинну лили-проливали,

В горілчаних калюжах, в грязі гопака вибивали,

Дорогі златоглави, саєти із жарту каляли.

За те Бог милосердний тепер нас в неволі карає,

Від гріхів нашу душу великих, тяжких очищає,

Тихий рай безпечальний за муки страшні відчиняє».

ДУМА ЧЕТВЕРТА

Обізветься на се тихим гласом Левко: «Гей, панове!

Ви — козацтво хоробре й палке, та, шкода, безголове.

Вас попи та дяки напідпитку малого навчають,

А великого вчити й на путь наставлять забувають.

Мене Бог сподобив без попа й без дяка просвітитись

І звичаїв козацьких без пляшки та чарки навчитись.

Непитущого ви за гетьмана собі обібрали,

Через п'янство ж своє у неволю погибельну впали.

То я ваших гріхів на свій пай не беру й не приймаю:

Через ваше безбожництво славу лицарську теряю.

Коли б ви горілок у човнах од мене не таїли,

По домівках тепер би в добрі та в шанобі сиділи.

Не так гірко мені з молодими літами прощатись,

Як в Петра Сагайдашного пентюхом з вами назватись.

Вже ніхто з вас не вернеться в Січ і на славну Вкраїну

І не скаже: «За те Кочубей у неволі загинув,

Що не кидав п'яниць із чайок у безодню морськую:

Через зраду гультяйську втеряв корогов золотую.

І не кожен по страті в обитель Господню полине:

Відопхне беззаконника Бог, в преісподню закине.

Дак нехай він і в пеклі з'ясує, що в слові і ділі

Був я честен, статечен, і плями не маю на тілі.

Бо не знавсь із жіноцтвом дурним; полюбивши ж Марусю,

Шанував її матір так, як би й рідненьку матусю, —

Шанував так, як Січ: бо я роду між вами не маю…

Кантемира ж невіру за брата собі не вважаю

І не хочу з фурдиги й кайданів один слобонитись:

З вами славен я був, з вами буду і смертю ділитись.

Шанував я Марусину матір, панове, святую,

То й не зводив з ума, не туманив дочку молодую.

Я ні разу, панове, й за рученьки з нею не взявся:

Мов зорею ясною на небі з землі любовався.

До криниці, панове, ходив я щоранку світочком

І втікав потай миру вишневим садочком.

Перечувши ж тепер, що вона вже велика цариця,

Моє серце страшенно болить, а душа веселиться.

Бо течуть із царициних рук милосердія ріки,

І Господь її душу за се не оставить вовіки.

Я й на небі її не бажаю за рученьки брати,

І в уста благодатні, зцілющі святі цілувати.

Оддалік там на неї любовно я буду дивитись

І коханнєм її перед Господом жизні хвалитись».

ДУМА П'ЯТА

По сій мові замки пудові у дверей забряжчали,

І засови у кунах залізні, важкі завищали.

І дві поли широких дубових дверей розчинились,

На порозі два янголи з неба в сіянні з'явились.

Бо сіяло у дверях, мов рай, по Босфору садами,

Пречудовними баштами, золотом, склом, мармурами.

Червоніло на заході сонце… Маруся й Заїра,

Ся голубка в любові тиха, ся душа світлокрила,

На козацьку біду та на нужду страшенну дивились

І, вжахнувшись, одна до 'днієї плечем притулились.

«Ой ви, бідні невольники! Як се ви й живі зостались,

Що в таку превелику біду та в неволю попались?

Я прийшла вам диханнє здорове та й очі віддати,

Божий світ в благовонній красі й чистоті показати». —

Так промовила, ронючи сльози, як жемчуг, Маруся.

«О! Тепер я, — рече, — ні царів, ні катів не боюся». —

«Хто ж єси ти, чудовна людино? Звідкіль ти взялася,

Що нам сонцем, і світом, і раєм небесним здалася?»

«Я Маруся, — рече, — Богуславка, коли ви чували,

Що татаре в ясир, у полон, у неволю забрали».

Затрусились невольники бідні з журби та з печалі

І від туги тяжкої лицем до землі припадали.

«О, бодай же, Марусю, ти щастя та долі не мала,

Що ти нам царюваннє своє осяйне показала!» —

«Ні, не лайте мене, земляки, не кленіть, не коріте,

А за душу мою милосердного Бога моліте.

Дарував мені цар ціле царство, та я не схотіла,

У темницю до вас непорочними крильми летіла.

Се у мене в руці царське берло, дивітесь, сіяє:

Всіх людей під моє повеліннє воно нахиляє.

Бо поїхав далеко на влови султан із башами,

І до ранку владичиця я над землею й морями.

Тріумфову галеру тобі, мій Левко, я дарую,

Киндяки, златоглави, і утвар, і снасть дорогую.

І невольників тих порозковуєш сам ти на морі,

І звірюку ляха зоставляю на всій твоїй волі.

У галеру червінців я безліч із скарбу набрала,

Поставами без міри кармазину й сукон наклала,

І габою турецькою добре звеліла прикрити,

Щоб не вельми стамбульцям завидливі очі дражнити.

Випливай, мій лебедику, з вітром попутним тихеньким,

Уклонись там од мене всім людям поклоном низеньким».

І волшебним жезлом, царським берлом, Маруся махнула

І кайдани залізні з Левка, мов солому, струснула.

Від кайдан Кочубей, мов приснилось йому, слобонився.

На Марусин він лик, мов на образ чудовий, дивився.

«Духу мій! — прорекла вона, зблідлій і зціпивши руки. —

Наступила хвилина гіркої земної розлуки…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: