Як у світі жити:
Що любові ні купити,
Ані заслужити.
Бо за гроші — всі розкоші,
За труда — награда,
А любов… Із нею й жити,
І вмирать одрада.
Ся велика Божа тайна
Цілим світом править
І турецького султана
Рівно з нами славить.
Зрозумій сю тайну, царю,
Серця глибинею:
Розлучися, не лицяйся
З донею моєю.
Нехай любить непорочна,
Кого серце каже,
З ким її рука Господня
Без примусу в'яже!» —
«Щира правда! Ти сердечна
І розумна мати:
Мова в тебе чоловічна,
Повна благодати.
Знай же: волею моєю
Править інша воля.
І з дочкою в нас твоєю
Нероздільна доля.
В людські душі ще за предків
Два духа вселились
І владиками сердець їх
Тайними вчинились:
Дух любові і дух злоби,
Правди і неправди,
Дух прихильності благої
І дух ниций зради.
Один хоче по всіх землях
Світло засвітити,
Всі народи, ніби сім'ї,
Рідними зробити.
Другий хоче мраком ночі
Божий світ окрити,
Посліпити людям очі,
Душі показити.
І бере дух злоби дикий
Гору над любов'ю,
І ввесь Божий світ великий
Заливає кров'ю.
І воює, і руйнує
Всюди духа правди,
І нема людському серцю
Між людьми відради.
Я одну відраду маю,
Що меча стискаю, ,
Світ широкий озираю
І за лжу караю.
Сим мечем я покарати
Хочу в Римі папу,
Що криваву простягати
Звик по світу лапу.
І найперш усього вдарю
В передмур'є церкви,
Баламутниці народів,
За живих і мертвих, —
В передмур'є, де руками
Русь ляхові служить»
З єзуїтами ксьондзами
Накладає-дружить.
Ми чотири вже столиці
Взяли в християнства,
В ницого сього ублюдка
Древнього поганства,
Що своїм кощунством в Римі
Вірі в Бога шкодить
І гарем в Єрусалимі
Для прочан заводить *.
Гроб замученого Бога 65
Кров'ю обливає,
Чистоту його чертога
Торгом оскверняє.
А я п'яту завоюю,
Як ляха зруйную,
І тобі, царице люба,
Київ подарую.
Слухай же, моя надіє,
Правди чисте око!
Зазирни Осману в душу
Розумом глибоко.
Зваж обох нас духом щирим,
Серцем дивом дивним:
Від кого добра постане
Більше нещасливим, —
Тим, що в тьмі сидять і в сіні
Смертній погибають,
Ні впокою на Вкраїні,
Ні пуття не мають.
Я в твоїх руках престольну
Цеху зоставляю:
І тебе, царицю вольну,
Чтить повеліваю.
Вже одна в нас Роксоляна
Розумом світила,
Мого предка Солимана 66
Над усе любила.
Полюби мене за душу,
Що жадає правди:
В тебе я шукати мушу
Щирої поради.
Я з усіх до тебе земель
Буду посилати
На поклон посли з їх почтом
У твої палати.
Розпитайте в них обидві,
Де які звичаї,
Де такі видали злидні,
Як у вашім краї.
Де таке видали п'янство,
Дике грубіянство,
Всегубительне козацпво,
Люте гайдамацтво?
Ти людей між ними знайдеш,
Що світ облітали,
Навкруги землі дорогу
По морю верстали.
Може, й інше станеш мислить
Про свою країну
І не рай побачиш дома,
А страшну руїну.
Може, так як я, побачиш,
Хто ваш край пліндрує
І татарськими руками
Рік у рік руйнує,
Бо піснями хижу здобич
Славить-вихваляє,
По старих нові нещастя
В селах засіває.
Ще ти по світу, серденько,
Оком не ширяла,
У віконечко маленьке
З хати визирала.
За віконечком же світу
Крильми не злітати,
Мислями не перемірять,
В книгах не списати.
Ще не вповні сад розвився
У твоїй ограді,
І не все благоухає
В пишнім вертограді.
Пасучи щасливі очі,
Будем літа ждати,
Як на сонечку закаплють
З нарду аромати.
А тим часом, о царице!
Глянь на Україну,
Спогадай свою останню
В тій землі годину.
Побіч серця золотого,
З розумом високим
Ти не вдіяла б нічого
В тім багні глибокім,
Де одно одного топить,
Одно 'дного давить,
Собі славу з того робить,
Чим себе безславить.
Тут живеш ти в упокої,
Пані повна дому,
Не підвладна в нім нікому
І мені самому.
А щоб жити й не тужити
По тій Україні,
Ти собі знаходиш пільгу
В щедрій милостині.
Паніматко! Я й до тебе
Річ мою 'бертаю:
Вас обох до діл спасенних
Добрих призиваю.
Серце чисте, милостиве —
Дар найкращий Бога:
Найповніша, найпростіша
До небес дорога.
Ти з Письма Святого знаєш,
Що сини Адама
Прийдуть од восток і запад
В рай до Авраама 67
І возляжуть опочити
На святому лоні,
У якому б не родились
Темному законі.
Серце чисте, без лукавства —
Дар найкращий Бога,
До небесного нам царства
Всім одна дорога».
Тут Осман мій до Марусі
Стиха похилився,
Приложивши к серцю руку,
Тихо віддалився.
ДУМА ТРЕТЯ
«Мамо, зіронько! Пречиста
Нас обороняє:
Люте серце азіатське
Кротостю сповняє». —
Так промовила небога,
І обидві впали,
І, мов діти, до німого
Лику промовляли:
«Чудотворная святине,
Божа благостине,
Нам прибіжище в невірній
Стороні єдине!
Сохрани нас, заслони вас,
Благодатна Мати!
Дай нам чудеса, мов крилас,
Дивні воспівати!
О Пречиста! Ти все можеш:
Можеш скелі-гори
Розкопати і дорогу
Проложити в морі;
Кам'яне, несите кров'ю
Серце обернути
І небесною любов'ю
До людей натхнути.
Ти вже чудо сотворила
Між чудес велике:
Несподівано зробила
Кротким серце дике.
Сотвори ж, да спасемося
3-між сього поганства,
В рідний перенесемося
Край до християнства!
Дай крилі нам. Божа Мати,
Крилі голубині,
Як витали, знов витати
В рідній Україні!
І нехай твій лик явленний
В край наш завітає
І народ благословенний
Навкруги збирає!
Нехай людські очищає
Душі там од скверни
І від Росі одвертає
Нарід сей мерзенний.
І нехай усі трудящі,
Всі обремененні
Веселяться, мов гулящі,
О Твоїм спасенні!
І, забувши всі тривоги,
В молитвах зіллються,
І в божественні чертоги
Духом вознесуться!
Ти, свята, всепіта Мати,
Повна благодати;
Дай нам рідний край вбачати,
Бога прославляти!»
ПІСНЯ ДЕВ'ЯТА
ДУМА ПЕРВА
І
О Києве, оманна просторік святине,
Безодне мідяків дурних мозольних!
В тобі останній глузд народу гине
По капищах безумно-богомольних…
По капищах твоїх многопрестольних
Теряють розум вкупі з мідяками
Ті, що в своїх роботах потогонних
Бідують-б'ються по ріллях з волами
І хлібом діляться з попами-туманами.
ІІ
О Києве! Ти ідеали віри
Старої нам в ділах нових являєш,
Що поночі снували суєвіри,
Ти повидну утоком затикаєш:
Основину, що древні ізувіри
Тобі, мов дику мрію, завішали, —
Ту, що ченці й попи понапрядали,
Мережиш зрадами безпутного козацтва
І безощадностю лихого гайдамацтва.
ІІІ
Що поп'яну тобі в шинках співалось,
Ти по-тверезу книжним складом пишеш
І, щоб лихе знов тліло та займалось,
На попели руїнним духом дишеш.
Нам з Музою тепер одно зісталось:
Твоїм сліпим письменством гордувати
Твою наслідню мрію зневажати,
І зло, що ти хотів би вихваляти,
Таким, яким воно бувало, змалювати.
IV
Співай же. Музо, про ту лжу велику,
Що вагонить над Сходом і Заходом,
Збиває письмаків із пантелику
І туманом лягає між народом.
Нехай з святійшим тим, мовляв, синодом
Та з папою безгрішним верховодять
І свій кукіль всівають год за годом:
Твої посіви всі колись посходять:
Письмацькі куколі пшениці не зашкодять.
ДУМА ДРУГА
І
Не чорна хмара суне-наступає
На темно-сиву непроглядну хмару:
Чабан добутків папських придуває
У патріаршу київську отару.
Отари стережуть бровки кудлаті,
Гавкущі, злющі, хоть і не голодні:
Ченці, жерці ротаті та пузаті,
Умом сухі, мов ті степи безводні, —
Блукаючі огні болотної безодні.
ІІ
Сі пастирі кладуть за вівці душі,
Та не свої чернечі, а козацькі:
Бо, починаючи від договору в Буші,
Благословляють купи гайдамацькі;
Підучують за православну віру
Стояти кріпко, сиріч пліндрувати
Ксьондза-уніта і ляха-невіру,
А жиду пільги й спуску не давати:
Бо він од Господа і від людей проклятий.
ІІІ
Релігія любві тут обернулась
В релігію ненависті гидкої,
І в темнім богомільстві злість проснулась
Варязької старовини страшної,
Як ми Болгарію в крові топили 68,
На кіллє полонян своїх стромляли,
А з наших черепів ковші робили
І на костях кривавих пирували-
Герої, що себе тиранством прославляли.
IV
Чабан добутків папських Оборницький 69,
Гладенький, чисто голений, блискучий,
Ізвивстий отаман єзуїтський,
Під язиком ховає яд гадючий
І крадеться до сонної отари
У загородь, у Лавру чудотворну,
Де наші предки сотні літ куняли
Під гук ірмосів, кондаків, трезвону,
Знайшовши в них собі від пекла оборону.
V
Тихенько крадеться отаман єзуїтський,
Мов чоботом проміж яєць ступає,
Дарма, що з ним вельможний пан Брольницький
Як півень, вгору носа задирає,
Як хижий раріг, зиркає очима,
Сап'янцями скрипить, в підкови креше,
Пишається широкими плечима,
Перснями бороду-лопату чеше
І про свій древній рід за кожним словом бреше.
VI
І риба немала сей пан Брольницький:
За ним шляхетний почет виступає
Він, каштелян і райця королівський,
Послом ченцям себе тут об'являє.
Ведуть посла в трапезу і медами,
Ще з Туровських пивниць, гостей шанують *