Як вона в царській світлиці,
Названій всесвітній,
Слухала, як слід цариці,
Гімни ті завітні, —
Що з Давида славних часів,
З часів Соломона
Пронеслись по всій вселенній
З віщого Сіона…
І се в середеньку озвалось,
Мов струна тихенька,
Що гарніш усіх співала
Бранка молоденька:
«Чую-чую любий голос:
Ой се ж в і н біжить по горах,
В і н се скаче по узгір'ях!
Милий мій — мов олень в полі,
Мов сугак на вольній волі 113…»
Справді ж бо хтось під балконом,
Під величним тим амбоном,
Тупотів, мов олень в полі,
Мов сугак на вольній волі.
Се був в і н, що в серці в нього
Те ж саме тогді співалось,
І подав їй голос словом,
Що колись їй сподобалось,
І в тім слові, в любій мові
Невимовне виявлялось:
«Що се, що серед пустині
Димовим стеблом знялося,
Миррою кругом вінуло,
Пахощами розлилося?»
Пісень до неї пісня обізвалась 114
З холодного каміння, де б валялась
Вона, цвіт жизні, трупом бездиханним,
Коли б своїм царським чолом, вінчанням
Наукою, не дбав він повсякденно
Про неї… Знав-бо добре, як злиденно
В землі кривавій Бога розуміють,
Як люде там косніють, туманіють…
І
І носив у серці мовчки
День у день тривогу
Та молився духом бодрим
Просвіщення Богу,
Щоб хранив йому велику
Душу на підмогу.
II
Ендеру-ага, придворний
Комендант, зробився
За дбайливість трьохбунчужним,
Високо підбився
Вгору місяцем, мов сонце
Золотом облився.
III
Як почув від нього в тайні
Що Хасеки жива,
Наробив Осман риданнєм
У сералі дива,
І була тогді година
Про всіх слуг щаслива.
IV
Як летить до струм'я олень,
Як сугак на волю,
Полетів Осман, мов крильми,
Із своїх покоїв
І припав аж до каміння
Білою чалмою.
Ніколи ще чалма каліфа не схилялась *
У ноги женщині, ніколи голова
Царя, що всій землі закон його слова,
І перед звіздами небес не принижалась.
Так, він тебе в свідителі зове,
О світе любої звізди Альдебарана 115 !
Що тільки милою і дише, і живе
Після святих словес небесного Корана.
І радощі, й печаль з одної чаші п'є:
Сміється серцем він, очима сльози ллє.
І мов ангельськая сила
Понад ним сяйнула,
І чутку природу дивно,
Як струну здвигнула.
Гляне — чиста райська пери
Перед ним сіяє,
Мов од лютої химери
З неба охраняє.
Простягла з небес на землю
Чисті руки-крила
І мовчала: бо за неї
Постать говорила.
Німували. Око в око
Зорями дивилось;
Тихо, тихо і високо
В грудях серце билось.
І рече Маруся: «Царю!
Я одна під небом
Між двома противностями —
Раєм і еребом.
Ти мій рай, едем пресвітлий,
Праведная сило!
Сяєво твоє спасенне
Інший світ затмило.
Царю! Я твоя навіки,
Нехай знають люде,
І твій Бог, творець великий,
Моїм Богом буде.
І коли б уся вселенна
З зорями-світами
Опинилась, як підніжок,
В мене під ногами, —
За твоє одно диханнє
Я віддам вселенну,
І на вічне бідуваннє
Нізийду в геєну.
Нарізно не знаю раю,
Господа не маю,
До колін твоїх рабою
Низько припадаю».
Не схиливсь Осман до неї;
Тихою рукою
Дав їй знак, як цар всесвітній
З висоти престолу:
«Ти, раба, — рече, — й Османа
Вище всіх возносиш
Земнородних: бо не рабство,
Рай йому приносиш.
Я вступлю в моє владицтво
Мудрим Соломоном:
Не дозволю пері жити
З матір'ю-драконом.
Вже її несуть носилки
До попа в гостину:
Нехай молитвами лічить
Біса, не людину.
Охраняти світло жизні
Більше ока мушу:
Бо ножака погубив би
Твою й мою душу».
І схилився по сім слові,
Мов дуб до берези,
І в розмові, і в любові
Пламенно тверезий.
Не світіте, ясні зорі!
Солов'ї, німуйте!
Душ блаженно-чисті хори,
В небесах ликуйте!
ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА
ДУМА ПЕРВА
І
Премудрість в нужденній, убогій долі
Проміж людьми рідка: се диво з див;
Ще ж рідша боротьба своєї волі
Проміж земних, мовляв, богів-царів.
Ся боротьба в душі в царя Османа
Робила з нього то раба, то пана:
На царстві бо т и м був, чим і в орді:
Знав і покору, і тяжкі труди.
II
Потомок Магомета, що питався
Ввесь вік фініками та молоком,
На троні він розкошам не віддався,
Не туманив ума свого вином;
Його рука за всяку працю бралась,
Душа — в великих задумах кохалась.
Не забавлявся царственним жезлом,
Алкав наук ненаситним умом.
Ill
Щасливий, хто, як наш Петро Великий 116,
І вмерши, над тим царством царював,
Де варварства старого мотлох дикий
На нього, мов на ворога, вставав, —
Хто, як Велика наша Катерина * 117,
Царської мудрості жива картина,
Своїм талантом надихає людей
Про нужду і біду грядущих дней.
IV
Не мав Осман создательної сили,
Як той, хто в царство дух новий вдихав
І древню славу, як мерця з могили,
В серцях свого народу воскрешав.
Йому юрма потужна не корилась,
Дарма, що низько перед ним хилилась.
Серед гаремників стояв один,
Як дерево живе серед руїн.
v
Мов гади, вороги в клубок звилися,
Позлазившись із темрявих кутків,
Тихцем труїти царство завзялися,
Мов серце, повне втаєних гріхів…
Приліз і до попа мулла серальський,
Так званий в світі духовник султансысий, —
До сербина, жерця сліпих слов'ян,
Під християнським іменем поган.
VI
Піп жив на одшибі, немов авулом;
Мав темний, бо густий, мов гай, садок,
Обведений кругом високим муром.
Туди пробравсь, у змові з ним, пророк
Страшного всім «безбожникам» Аллаха,
Небесного й земного падишаха,
Що правовірним їх в ярмо віддав,
Як Магомет в Медину ще втікав 118.
VII
Та мусив на той час мулла забути,
Як тяжко він «поганців» проклинав:
Призначеної тайкома минути
Нетерпеливим серцем дожидав
І, як побачив попадю стареньку,
Невірної Хасеки рідну неньку,
В розмові тихій із її попом
Оддав їй честь рукою і чолом.
VIII
Рече: «Паньматко! Ти ножа купила
Про безувірку, про свою дочку.
Тебе Всевишнього натхнула сила,
Безвірство ї х і нам не до смаку:
І нашу, й вашу віру в д в о х руйнують,
Із нами й вами рівно ворогують,
Умом і серцем в один дух злились,
Нечистому служити завзялись».
IX
Стара за білі пакоси вхопилась,
Що з-під очіпка вибились, мов сніг,
На жмут волосся вирваний дивилась,
З плачем у неї лився злющий сміх.
«О! Дайте під сі пазурі султана,
Кривавого на християн тирана!
Я в серце десятьма йому ввоп'юсь»
Сама — до тху отрутою візьмусь!»
Х
Мулла з попом на неї позирали,
І серце радощами в них росло,
Що з божевільної її печалі
Таке страшенне виростало зло.
«Ся не злякається, — шептали стиха, —
Найгіршого з-між лих нелюдських лиха.
Хоч на хресті скаженну розпинай,
Хоч на гаку залізному чіпляй». —
XI
«Ножа купила, — знов той до старої, —
Но се знаряддє у твоїй руці
Пошкодило всім русинкам з тобою,
А волі не дало твоїй дочці». —
«їй воля тільки смерть! — рече завзята. —
Смерть, тільки смерть спасе її від ката,
Що очі золотом їй засліпив,
Обіцянками серце підкупив.
XII
Всезнание обіцяв диявол Єві,
Як замутив їй розум у раю 119
Звиваючись на тім запретнім древі:
Всезнанием сей вловив дочку мою». —
«Так, нене, — піп собі промовив стиха, —
Всезнаннє — се почин і корінь лиха,
Що всю вселенну древле обняло,
Гріх, і проклін, і смерть нам принесло». —
XIII
«Бог дав нам світ, — озвавсь тоді сповідник
Султанський, — а диявол дав нам тьму.
Оце ж і шепче з пекла проповідник
Про Божий світ мізерному уму;
А наш мізерний ум, немов та риба,
Хапає вудку за кришеник хліба,
За ту принаду… Так Сатанаїл 120
Вловляє грішні душі в Бога сил!
XIV
Вловив лукавий і мого Османа.
Тепер йому байдуже про всіх мул,
Про всіх імамів з Мекки й Туркестана:
Нас повернув у мотлох, ув огул.
Боговідступні лютри да латинці,
Оце його і гості, й побратимці,
Що забувають Бога для наук,
Сміються й з раю, й з безконечних мук.
XV
Іде войною проти Лехистана,
А в нього, нене, на умі не те:
Його морочить думка окаянна —
І в нас, і в вас зневажити святе:
«З кайданів мушу розум розкувати
І кожній вірі право рівне дати.
Нема ж бо й Бога, тільки розум єсть:
У розумі і слава наша й честь».
XVI
Рятуймо ж, нене, предківщину любу,
Як турчин, сербин, так і сам козак!
Одна дорога нам через цю згубу,
Один про всіх спасенний, славний шлях!
Нехай іде народи воювати,
З неволі їх, мовляли, визволяти,
А ми зробімо, щоб він там поліг,
Щоб зникнув, як із гір весною сніг!»
XVII
«Зробімо, — миркнула, — та як зробити?»
«Ось слухай, нене: ми вже знаєм як.
Від Цареграду шлях до вас не битий,
Та й не короткий, кажуть люде, шлях.
На довгій ниві й на віку буває
Всього з людиною. Нехай вповає
Наш безувір на долю, що йому
Всміхається, прегордому уму.
XVIII
Ми ж із попом-письменником смиренно,
Як повелів закон і вам, і нам,
Сю зміркували річ, і повсякденно