Маруся Богуславка – Пантелеймон Куліш

Як вона в царській світлиці,

Названій всесвітній,

Слухала, як слід цариці,

Гімни ті завітні, —

Що з Давида славних часів,

З часів Соломона

Пронеслись по всій вселенній

З віщого Сіона…

І се в середеньку озвалось,

Мов струна тихенька,

Що гарніш усіх співала

Бранка молоденька:

«Чую-чую любий голос:

Ой се ж в і н біжить по горах,

В і н се скаче по узгір'ях!

Милий мій — мов олень в полі,

Мов сугак на вольній волі 113…»

Справді ж бо хтось під балконом,

Під величним тим амбоном,

Тупотів, мов олень в полі,

Мов сугак на вольній волі.

Се був в і н, що в серці в нього

Те ж саме тогді співалось,

І подав їй голос словом,

Що колись їй сподобалось,

І в тім слові, в любій мові

Невимовне виявлялось:

«Що се, що серед пустині

Димовим стеблом знялося,

Миррою кругом вінуло,

Пахощами розлилося?»

Пісень до неї пісня обізвалась 114

З холодного каміння, де б валялась

Вона, цвіт жизні, трупом бездиханним,

Коли б своїм царським чолом, вінчанням

Наукою, не дбав він повсякденно

Про неї… Знав-бо добре, як злиденно

В землі кривавій Бога розуміють,

Як люде там косніють, туманіють…

І

І носив у серці мовчки

День у день тривогу

Та молився духом бодрим

Просвіщення Богу,

Щоб хранив йому велику

Душу на підмогу.

II

Ендеру-ага, придворний

Комендант, зробився

За дбайливість трьохбунчужним,

Високо підбився

Вгору місяцем, мов сонце

Золотом облився.

III

Як почув від нього в тайні

Що Хасеки жива,

Наробив Осман риданнєм

У сералі дива,

І була тогді година

Про всіх слуг щаслива.

IV

Як летить до струм'я олень,

Як сугак на волю,

Полетів Осман, мов крильми,

Із своїх покоїв

І припав аж до каміння

Білою чалмою.

Ніколи ще чалма каліфа не схилялась *

У ноги женщині, ніколи голова

Царя, що всій землі закон його слова,

І перед звіздами небес не принижалась.

Так, він тебе в свідителі зове,

О світе любої звізди Альдебарана 115 !

Що тільки милою і дише, і живе

Після святих словес небесного Корана.

І радощі, й печаль з одної чаші п'є:

Сміється серцем він, очима сльози ллє.

І мов ангельськая сила

Понад ним сяйнула,

І чутку природу дивно,

Як струну здвигнула.

Гляне — чиста райська пери

Перед ним сіяє,

Мов од лютої химери

З неба охраняє.

Простягла з небес на землю

Чисті руки-крила

І мовчала: бо за неї

Постать говорила.

Німували. Око в око

Зорями дивилось;

Тихо, тихо і високо

В грудях серце билось.

І рече Маруся: «Царю!

Я одна під небом

Між двома противностями —

Раєм і еребом.

Ти мій рай, едем пресвітлий,

Праведная сило!

Сяєво твоє спасенне

Інший світ затмило.

Царю! Я твоя навіки,

Нехай знають люде,

І твій Бог, творець великий,

Моїм Богом буде.

І коли б уся вселенна

З зорями-світами

Опинилась, як підніжок,

В мене під ногами, —

За твоє одно диханнє

Я віддам вселенну,

І на вічне бідуваннє

Нізийду в геєну.

Нарізно не знаю раю,

Господа не маю,

До колін твоїх рабою

Низько припадаю».

Не схиливсь Осман до неї;

Тихою рукою

Дав їй знак, як цар всесвітній

З висоти престолу:

«Ти, раба, — рече, — й Османа

Вище всіх возносиш

Земнородних: бо не рабство,

Рай йому приносиш.

Я вступлю в моє владицтво

Мудрим Соломоном:

Не дозволю пері жити

З матір'ю-драконом.

Вже її несуть носилки

До попа в гостину:

Нехай молитвами лічить

Біса, не людину.

Охраняти світло жизні

Більше ока мушу:

Бо ножака погубив би

Твою й мою душу».

І схилився по сім слові,

Мов дуб до берези,

І в розмові, і в любові

Пламенно тверезий.

Не світіте, ясні зорі!

Солов'ї, німуйте!

Душ блаженно-чисті хори,

В небесах ликуйте!

ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА

І

Премудрість в нужденній, убогій долі

Проміж людьми рідка: се диво з див;

Ще ж рідша боротьба своєї волі

Проміж земних, мовляв, богів-царів.

Ся боротьба в душі в царя Османа

Робила з нього то раба, то пана:

На царстві бо т и м був, чим і в орді:

Знав і покору, і тяжкі труди.

II

Потомок Магомета, що питався

Ввесь вік фініками та молоком,

На троні він розкошам не віддався,

Не туманив ума свого вином;

Його рука за всяку працю бралась,

Душа — в великих задумах кохалась.

Не забавлявся царственним жезлом,

Алкав наук ненаситним умом.

Ill

Щасливий, хто, як наш Петро Великий 116,

І вмерши, над тим царством царював,

Де варварства старого мотлох дикий

На нього, мов на ворога, вставав, —

Хто, як Велика наша Катерина * 117,

Царської мудрості жива картина,

Своїм талантом надихає людей

Про нужду і біду грядущих дней.

IV

Не мав Осман создательної сили,

Як той, хто в царство дух новий вдихав

І древню славу, як мерця з могили,

В серцях свого народу воскрешав.

Йому юрма потужна не корилась,

Дарма, що низько перед ним хилилась.

Серед гаремників стояв один,

Як дерево живе серед руїн.

v

Мов гади, вороги в клубок звилися,

Позлазившись із темрявих кутків,

Тихцем труїти царство завзялися,

Мов серце, повне втаєних гріхів…

Приліз і до попа мулла серальський,

Так званий в світі духовник султансысий, —

До сербина, жерця сліпих слов'ян,

Під християнським іменем поган.

VI

Піп жив на одшибі, немов авулом;

Мав темний, бо густий, мов гай, садок,

Обведений кругом високим муром.

Туди пробравсь, у змові з ним, пророк

Страшного всім «безбожникам» Аллаха,

Небесного й земного падишаха,

Що правовірним їх в ярмо віддав,

Як Магомет в Медину ще втікав 118.

VII

Та мусив на той час мулла забути,

Як тяжко він «поганців» проклинав:

Призначеної тайкома минути

Нетерпеливим серцем дожидав

І, як побачив попадю стареньку,

Невірної Хасеки рідну неньку,

В розмові тихій із її попом

Оддав їй честь рукою і чолом.

VIII

Рече: «Паньматко! Ти ножа купила

Про безувірку, про свою дочку.

Тебе Всевишнього натхнула сила,

Безвірство ї х і нам не до смаку:

І нашу, й вашу віру в д в о х руйнують,

Із нами й вами рівно ворогують,

Умом і серцем в один дух злились,

Нечистому служити завзялись».

IX

Стара за білі пакоси вхопилась,

Що з-під очіпка вибились, мов сніг,

На жмут волосся вирваний дивилась,

З плачем у неї лився злющий сміх.

«О! Дайте під сі пазурі султана,

Кривавого на християн тирана!

Я в серце десятьма йому ввоп'юсь»

Сама — до тху отрутою візьмусь!»

Х

Мулла з попом на неї позирали,

І серце радощами в них росло,

Що з божевільної її печалі

Таке страшенне виростало зло.

«Ся не злякається, — шептали стиха, —

Найгіршого з-між лих нелюдських лиха.

Хоч на хресті скаженну розпинай,

Хоч на гаку залізному чіпляй». —

XI

«Ножа купила, — знов той до старої, —

Но се знаряддє у твоїй руці

Пошкодило всім русинкам з тобою,

А волі не дало твоїй дочці». —

«їй воля тільки смерть! — рече завзята. —

Смерть, тільки смерть спасе її від ката,

Що очі золотом їй засліпив,

Обіцянками серце підкупив.

XII

Всезнание обіцяв диявол Єві,

Як замутив їй розум у раю 119

Звиваючись на тім запретнім древі:

Всезнанием сей вловив дочку мою». —

«Так, нене, — піп собі промовив стиха, —

Всезнаннє — се почин і корінь лиха,

Що всю вселенну древле обняло,

Гріх, і проклін, і смерть нам принесло». —

XIII

«Бог дав нам світ, — озвавсь тоді сповідник

Султанський, — а диявол дав нам тьму.

Оце ж і шепче з пекла проповідник

Про Божий світ мізерному уму;

А наш мізерний ум, немов та риба,

Хапає вудку за кришеник хліба,

За ту принаду… Так Сатанаїл 120

Вловляє грішні душі в Бога сил!

XIV

Вловив лукавий і мого Османа.

Тепер йому байдуже про всіх мул,

Про всіх імамів з Мекки й Туркестана:

Нас повернув у мотлох, ув огул.

Боговідступні лютри да латинці,

Оце його і гості, й побратимці,

Що забувають Бога для наук,

Сміються й з раю, й з безконечних мук.

XV

Іде войною проти Лехистана,

А в нього, нене, на умі не те:

Його морочить думка окаянна —

І в нас, і в вас зневажити святе:

«З кайданів мушу розум розкувати

І кожній вірі право рівне дати.

Нема ж бо й Бога, тільки розум єсть:

У розумі і слава наша й честь».

XVI

Рятуймо ж, нене, предківщину любу,

Як турчин, сербин, так і сам козак!

Одна дорога нам через цю згубу,

Один про всіх спасенний, славний шлях!

Нехай іде народи воювати,

З неволі їх, мовляли, визволяти,

А ми зробімо, щоб він там поліг,

Щоб зникнув, як із гір весною сніг!»

XVII

«Зробімо, — миркнула, — та як зробити?»

«Ось слухай, нене: ми вже знаєм як.

Від Цареграду шлях до вас не битий,

Та й не короткий, кажуть люде, шлях.

На довгій ниві й на віку буває

Всього з людиною. Нехай вповає

Наш безувір на долю, що йому

Всміхається, прегордому уму.

XVIII

Ми ж із попом-письменником смиренно,

Як повелів закон і вам, і нам,

Сю зміркували річ, і повсякденно

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: