Праведним созданием,
Як лилії чистим цвітом
І благоуханнєм!
Як гармонія поету
Серце звеселяє,
Від Твого святого світу
Дух його сіяє:
Так ім'я Твоє велике
Між людьми святиться,
Що любов пречиста в серці
Без конця таїться.
І хвалитимуть вовіки
Всі земні язики
І стікаються від Тебе
Благодатні ріки».
Не струна д'струні на кобзі
Стиха промовляла,
Не псалтир свята се слово
Псальмою співала:
Світлий ангел легкокрилий,
Чистий дух любови,
В серці тихому в Заїри
Слово се промовив.
Не спускала любка ока
У царських палатах
З матері, що нила-мліла
В оксамитних шатах.
Як зустрілось око з оком,
Рученьки з руками
І вуста смажні з пухкими,
Свіжими вустами,
І в один дух, в одно серце
Дві душі злилося,
І все горе на часинку
Забуттєм взялося. —
За колону заступила
Любка Кантемира,
Золотоволоса фея,
Знахарка Заїра.
Повна ласки й благостини
Невидима стала,
Божих святощів хвилини
Конця дожидала.
ДУМА ДРУГА
Привела Маруся матір
У царські палати…
Затрусилась, заридала,
Озирнувшись, мати.
«Дак оце ті, серце доню,
Хати на помості,
Що вчащатимуть на бенкет
Санувиті гості?
Де ж той стіл попід богами,
Що з гостьми сидіти,
За солодкими речами
Меди-вина пити?
Де ж твоє коханнє любе?
Покажи невіру!
Я готова простягнути
Шию під сокиру». —
«Тут коханого не маю, —
Прорекла Маруся, —
В самотині пробуваю,
Богові молюся». —
«Богові? О серце доню!
Як йому молитись,
Коли мусиш на турецьке
Ідольство дивитись?» —
«Хай спокоїться матуся!
Ось ходім в кімнату…
Має там чужа Маруся
Християнську хату.
Там з ліванської кедрини
Божники з богами,
Як у нас на Україні
Попід рушниками.
Я пахущими квітками
їх щодня вбираю
І, вбираючи, сльозами
Мию-обливаю.
Згадую матусю й тата…
Де ж татусь наш, мамо?
Де він дівся-опинився?
Що його спіткало?» —
«Не питай: боюся, доню,
Думати і знати…
І язик німіє в мене,
Щоб кого спитати.
Я, мабуть, на Божих крилах
За Дністро летіла,
Ні тернини, ні байраків
Темних не гледіла.
Божі крила, доню мила,
Мчали, як листочок,
Щоб умерти, як почую
Знов твій голосочок». —
«Ні, мамуню, будем жити,
Господа хвалити
Та у землю християнську
Визволу просити.
І в Туреччині, матусю,
Є спасенні люде.
Поживем тут і побачим,
Що то далі буде!
До мене священик сербський
Рано й вечір ходить…» —
«Чи йому ж се в бесурмена,
Доню, не зашкодить?» —
«Ні, сам цар повеліває…» —
«Як! Отой невіра?» —
«Ні, матусю, в нього наша
У повазі віра.
Він, коли ти хочеш знати,
Змалку в злій напасті,
Крився хлопцем між ордою,
Вівці мусив пасти.
Кантемир його спровадив
У якісь Нагаї57…
Там знайшов він нашу мову,
Віру і звичаї.
Дак по-нашому й молився, —
(Сам се каже), — Богу,
І носив свитину нашу
Латану та вбогу». —
«Дак з тобою і говорить,
Кажеш, як людина?..
О бодай його побила
Пагубна година!» —
«Не кажи-бо так, мамуню!
Куди ж Божа воля
Кочубея швиргонула..?
Чи смерть, чи неволя?» —
«Ох!.. Про ту лиху годину
Я ніже не знаю
І тепер вже про дитину
Тільки рідну дбаю». —
«О рятуй його, Пречиста!
Коли ж розлучила
Нас сира земля, чи море,
Чи ворожа сила,
За його лицарську душу
Я щодня молюся
І гіркими перед Богом,
Як береза, ллюся.
Слухай, нене, ясна зоре,
Щастє, доле, втіхо!
Чи з сього добро, чи горе…
І велике лихо?» —
«Що ж таке?» —
«Шепну на вухо.
Цар — людина справді…» —
«Як, щоб ти з царем укупі
Потонула в аді?» —
«Не потонемо: бо хоче
Потай охреститись
І моїм богам зо мною
День у день молитись». —
«Да воскресне Бог! — гукнула,
Хрест кладучи, мати. —
Лучче б я в Дністрі втонула,
Ніж сього дождати!
Се ж диявольська спокуса…
Доню! Слава Богу,
Що він іншу нам з тобою
Показав дорогу!
Ось яку… Ходімо, доню,
В образну кімнату…
Хоч побачу й там з тобою
Пагубу багату…
Пагуба — чертог багатий.
Знаймо се. Ходімо
І богів нас рятувати
З пекла умолімо».
ДУМА ТРЕТЯ
Увіходять у кімнату,
В християнську хату.
Там пригашено окрасу,
Мов той жар, багату.
Ніби в Київських печерах,
Темнувато в хаті.
Против лампи в злато-сріблах
Образ пребагатий.
То була Пречиста Діва;
На руках дитина:
До конця в високих співах
Люба нам картина, —
До конця ж бо ми вповаєм
На любов святую,
Що чудовним робить раєм
Нашу жизнь земную.
Поза нею з божниками
Всі боги й богині,
Під квітками й рушниками,
Ледве-ледве мріли.
Темнота печерна розум
Хмарою вкривала
І про щось недовідоме
Серцю промовляла.
Аромат квіток травчатих
З миррою зливався,
І куточок сей в палатах
Церквою здавався.
І, мов їм обом небесні
Святощі засяли,
Доня й неня безсловесні
На коліна впали.
Образ чистоти земної
Мовчки їм говорить,
Що він справді чудотворні
Речі в серці творить.
«О Пречиста Діво — Нене! —
Прорекла Маруся, —
Се зробила Ти, що в мене
У гостях матуся.
Принеси ж іще одного
Гостя дорогого,
Панотця мого благого,
Чесного, святого!
І коли Левку судила
Всемогуща воля,
Щоб спочила дивна сила
В глибокостях моря.
І його козакуваннє,
Дивне всім лицарство,
Не лякало пліндруваннєм
Темряве поганство;
Коли Ти мені судила
В сих чертогах жити
І тому, що всяка віра
Кориться, годити, —
Дай мені з Твоєї ласки,
Світ йому відкрити,
Тихий мир у християнських
Землях водворити!
Нехай віру перестане
Побивати віра
І в омані не сконає
Дивний сей невіра!»
Як струна д' струні на кобзі
Стиха промовляє,
Так молитву чисту доні
Мати доповняє:
«О небесная царице!
Ти ще й не родилась,
Як звізда твоя на грішних
Із небес дивилась,
І хоч материнські муки
Ще в зачатті знала,
Та до нас пречисті руки
З неба простирала.
І звізда твоя на землю
Сяєвом спустилась
І на всю людську вселенну
Сонцем засвітилась.
Ти сіяла, та й страдала,
І тепер сіяєш:
Милосердєм благодатним
З неба позираєш.
Подивися ж оком чистим
В материну душу:
Що терпіла я, терпіти
Наново не мушу!
Не життє, молю, не втіху,
Смерть пошли нам тиху,
Дай замовкнути навіки
В труднім серці лиху!»
ДУМА ЧЕТВЕРТА
На се слово хтось захлипав,
Здержуючи голос…
Зтуманіли тут обидві,
Ув обох зв'яв волос.
І яснішим світом наче
Лампа засвітила…
Озирнуться — ревно плаче
Коло них Заїра.
В гарні руки головою
Русою схилилась,
І сльозина за сльозою
Перлами котилась.
Як побачила старенька
Сльози ревні, тихі,
Сповнилось гірке серденько
Над все зле утіхи.
Обняла її, як мати,
Стала цілувати
І до лона, мов дитину
Рідну, пригортати.
«О моя ж ти добра! Се ти
Матері Пречистій
Вкупі з нами присвятила
Дар шаноби чистий?» —
«Так, голубонько моя ти!
Мене мати вчила
І навколішках стояти,
І богів благати.
Я люблю вас, християне:
Мов траву росою,
Ви нам скроплюєте рани
Щирою любов'ю.
І небесную Царицю,
І святих шаную,
Бо від них одраду в серці
Невимовну чую». —
«Доню! — прорекла старенька. —
Щира ся людина
Так мене, мов друга ненька,
Наново зродила.
Я лежала, доню мила,
Мертвою марою
І Заїра воскресила
Мене сон-травою». —
«Дай, — рече тогді Заїра, —
Чесно привітати
Ту, кому над цілим миром
Дано царювати».
До чола вона й до серця
Руку прикладає
І, вклонившись в саму землю,
Оддалік вітає:
«О щаслива із щасливих,
Пишна квітко вроди!
Да обійме твоя сила
Всі царства й народи!
Чиста сила милосердя,
Царственості перла,
Некрушимого вовіки
Праведного берла!» —
«Я нещасна із нещасних, —
Прорекла Маруся, —
Царювання й благ дочасних
Боязно боюся.
Сестро! Дай себе обняти
І розцілувати,
Що воскресло в тебе в хаті
Серце моє, мати!»
Но при слові цім Заїра
Мовчки відступила
І покривалом широким
Вид собі закрила.
Бо завіса проти неї
На шнурах розкрилась
І кімната світом денним
Зразу освітилась.
З-під завіси хтось у пишних
Шатах появився,
Сумовитий і велишний
На жінок дивився.
Перед ним вона, тремтюща,
Низько поклонилась
І, мов тінь легка, мовчуща
Із божниці скрилась.
ДУМА П'ЯТА
«Мамо, цар!» — рече Маруся,
І тихеньким словом
Стрепенулась паньматуся
Мов нежданним громом.
Обізветься стиха гласом
Кротко сумовитим
Той, кого стара вважала
Звіром ядовитим.
«Не про вас я цар… Прийшов я
Гістю привітати
І тобі, кохана, слово
Радісне сказати:
Патріарх сьогодні служить
Всім своїм собором
В Сербській церкві, і співати
Будуть гарним хором.
Вас обох туди галера
Повезе молитись
І на службу християнську,
На народ дивитись». —
«Царю! — прорекла старенька. —
Ті галерні муки
Гірко бачить, мов сама я
Впала кату в руки». —
«Та галера, паніматко,
Зветься тріумфова:
Наготовлена к тріумфу
Славного героя.
Не годилось би цариці
На таке дивитись,
Ідучи до церкви Богу
Руському молитись». —