Конотопська відьма – Григорій Квітка-Основ’яненко

Повелiв Ригорович пiймати у водi вiдьму Явдоху, так де! Хлопцi човнами її i не здоженуть, i вiрьовками накидають, так усе нiчого; так прудко плава, як тая щука, тiльки попереду i позаду хвиля устає, бо звiсно, як вiдьма плава: вже пак не по-нашому! Плавала-плавала, шниряла-шниряла, та як бачить, що усiх потомила, так i пiддалась…

Що ж то зрадувався народ, як злапали вiдьму Явдоху Зубиху! Усi кричать, гомонять, бiжать до неї, проти неї; усяк хоче тусана або запотилишника їй дати… та й є за що! Нехай не краде з неба хмар, не хова дощу у себе на миснику… Ось, як усi бiжать круг неї, то за нею, а її аж на руках несуть, боячись, щоб не вирвалась та не втекла, а вона й байдуже! Вона спiва весiльної пiсеньки, як молода з дружками ходить. А наш Ригорович перед веде та аж бiжить з радощiв, що таки напав на вiдьму i що вiн її тепер скрутить i вимучить з неї, щоб вiддала дощi назад, що покрала, та з радощiв такi баляси точить, що не тiльки хто, та й сам себе не розбере, що вiн i говорить. Далi закричав: "А дадiте сiмо вербових i удвойте лозових i возглумiте її, елико сили вашої буде!"

Де взялись i рiзки. Скрутили Зубиху Явдоху; тiльки що класти її, вона як-то руку випручала та й повела нею кругом по народу; отже ж слухайте, що з того буде. От i положили її; по два парубка сiло на руки i на ноги, а два узяло здоровеннi пучки рiзок та й почали чистити: дже-дже! дже-дже! аж засапались! б'ючи, б'ють-б'ють, i вже цурпалки летять… А що Явдоха? Лежачи пiд рiзками, казку каже: "Був собі чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм'яжка, повстяна шапочка, на спинi латочка; чи хороша моя казочка?"

– Та бийте окаянную ханаанку! – аж заревiв Пiстряк.

Хлопцi деруть щомога, а Явдоха своє: "I ви кажете: та бийте окаянную ханаанку, i я кажу: та бийте окаянную ханаанку; був собi чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм'яжка, повстяна шапочка, на спинi латочка; чи хороша моя казочка? "

– Та дерiть дужче! – крикнув що є мочi сам пан сотник конотопський, Микита Уласович Забрьоха, що вже йому дуже брало за живiт і печiнки пiд серце пiдступали, бо не обiдав i досi.

Хлопцi перемiнились, узяли пучки i стали пороти, а Зубиха знай своє товче: "I ви кажете: та дерiть дужче, i я кажу: та дерiть дужче; був собi чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм'яжка, повстяна шапочка і на спинi латочка, чи хороша моя казочка?" ^

– Соплiтiте розонацiю з тернiя i удвойте їй поруганiя на лядвiї! – скумандував пан Пiстряк, довго думавши, що б то їй ще придумать.

Хлопцi чешуть Явдоху терновими, а Явдоха своє товче: "I ви кажете: соплiтiте розонацiю з тернiя і удвойте поруганiя на лядвiї, i я кажу: соплiтiте розонацiю з тернiя і удвойте поруганiя на лядвiї; був собі чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм'яжка, повстянi шапочка, на спинi латочка, чи хороша моя казозкка?.."

Та й до вечора не переговориш усього, що там було! Вже не тiльки Ригорович Пiстряк, та й сам сотник Забрьоха почав сердитись, що нема кiнця дiлу; б'ють-б'ють бiсовську бабу, скiльки хлопцiв перемiнилося, скiльки рiзок перебрали: і вербових, i березових, i тернових; а їй не позначилось нiчого, неначе тiльки що лягла i нi трiшечки i не бита, а вона собi знай товче чоловiка Сажку…

Отже ж то як сеє дiється, i гаспидську, католикову Явдоху б'ють, пролiз скрiзь народ, що так i обступили Явдоху, та й не надивуються, Демко Швандюра, стар чоловiк i непевний. Подививсь-подививсь, помотав головою та й каже:

– А що се вам за iграшки далися! Чи то пану сотниковi знать скучно стало, так ви його забавляєте, як малу дитину, що рiзками порете, неначе кого путнього, вербову колоду?

– Як колоду? Що се вiн каже? Де там колоду б'ють? – загула громада i, дивуючись, розпитує.

– Де колода? Не бачите? Дивiться ж! – сказав Швандюра та й повiр рукою по народу навпаки сонця… Так що ж? Удивленiє та й годi! Тогдi усi побачили, що лежить товста вербова колода, поперепутована вiрьовками, i сидять на нiй чотири хлопця здоровенних i держуть її якомога, щоб не пручалась, а чотири б'ють тую колоду зо всiєї сили добрими рiзками, неначе кого путнього. А бiля тiєї колоди лежить сама по собi Явдоха Зубиха i не зв'язана, i регочетьсй, дивлячись, як працюються люди замiсть її та над колодою. Так, скажете, се i не удивленiє? Се вона, як її покладали парити, так вона рукою повела та й напустила на усiх, хто тут був, мару, а Демко з свiжими очима прийшов i бачив, що твориться, i як дещо знав i вмiв проти чого що-небудь зробити, то вiн i вiдвiв мару вiд людей. От тогдi тiльки побачили, що били не Явдоху, а вербову колоду.

– Ких, ких, ких, ких!.. – зареготався народ. Вже нащо пан писар, що сердивсь крiпко, а тут i сам розреготавсь, як уздрiв таку кумедiю. I що ж будеш робити? Звiсно, що против насилки нiчого не зробиш, коли не вмiєш як її вiдвести. Ну, посмiявшись, прийнялись радитись, що з Явдохою робити. Той те, другий друге каже, а Демко Швандюра, той гаразд навчив:

– Таки, – каже-нiчого не думайте, а положивши, дайте добру хлосту, поки верне дощi та роси, що, знаю, в неї на мисниках та на полицi. Та не бiйтесь нiчого. При менi не здужа навести. Коли ж i наведе, то я вiдведу. Хоч вона i вiдьма, та й ми, хоч не усе, а що-небудь таки знаємо. Нехай вона i природжена, а я; тiльки вчений, та дарма! Побачимо!

– Так возклонiть же її паки! – закричав Ригорович, – i сотворiть їй школярську сiкуцiю, яко же i нам во оноє урем'я субiтки твориша… – Ще добре i не вимовив, а хлопцi вже i мотнулись: розперезали, положили, сiчуть… і вже нашiй Явдосi не до казки; вже i в i неї у самої на спинi… латок з сiмдесят, як у чоловiка Сажки… Мовчала-мовчала, хотiла вiдтерпiтись… так ще не родивсь той чоловiк, щоб утерпiв пiд рiзками! Далi як заскавучить, як заскиглить… а далi як стане кричати: "Не буду до суду, до вiку!… батечки, голубчики!.. пустiть, пустiть!.. верну й дощi, верну й роси… I буду тобi, пане сотнику… i тобi, Ригоровичу… у великiй пригодi… тiльки пустiть…"

– Годi, – повiв Микита Уласович голосом поважно. А Пiстряк знай своє:

– Усугубляйте паче i паче!

Хлопцi не знають, кого й слухати: половина б'є, а друга жде.

– А бодай вас, пане сотнику! – так загарчав на нього пан Ригорович. – Iще було уп'ятерить подобало за таковоє злодiянiє… Се вона менi зробила, що я пiсля перепою химери погнав. Оттаке злодiянiє… ;

– Але! злодiянiє! – сказав пан Забрьоха, – тобi б усе тiльки злодiянiє i робити. Тут тiльки трихи та мнихи, а вже обiдати пора. Ще чи буде пiсля такого парла дощ, чи нi, хто його зна, а що ми голодуємо, так се певно. А що нам суча баба з серця утнеть який бешкет, так i того треба боятися? Звели лишень покинути Явдоху, нехай вiдпочине пiсля такої банi. Нехай тепер ханьки мне, ми ще доберемося до неї. Ходiмо, Прокопе Ригоровичу, до мене. Пазька наварила мудрого борщу. А пiсля обiд не буду ськатись та розкажу тобi, який менi бешкет зробили позавчора у Безверхiм хуторi. Ти ще сього не знаєш. Сказавши сеє, потяг пан Уласович додому. Прокiп Ригорович наш зоставсь i стоїть, мов обпечений. Узяли його думки та гадки, який-то там бешкет зробили пану сотнику на Безверхiм хуторi? Думав- думав, а Явдоху за тим знай чешуть, аж цурпалки летять! Далi пiдняв палець догори i каже: "Догадавеь! е, е, е, е! Сього менi i треба було! А покиньте, хлопці бiдну бабу позапрасно мучити. Пан сотник звелiв було її парити до вечора, а я її помилую".

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: