Конотопська відьма – Григорій Квітка-Основ’яненко

Аж i здивувавсь пан Забрьоха, що вiдкiля се, каже, вона усе зна, неначе тут була, та й став її пуще прохати, щоб вона вже не сердилась i заступилась за нього.

– А що я тобi робитиму? – пита Явдоха. – Не йде за тебе хорунжiвна, так менi яке тут дiдо? Не йде, так ськай другої.

– Та де її у гаспида ськати! – здихнувши, каже Уласович, – одно те, що не придумаю, де другу ськати, а друге те, що далебi не хочу, бо смертельно улюбив Йосиповну Олену, так хоч би менi i суддiвна або хоч i полковникiвна, так я i не подивлюсь на них, бо улюбив Олену усiм тiлом i душею, i серцем, i усiм животом, i бачу сам, що коли її не достану, то або утоплюсь, або удавлюсь, або свiт за очима пiду… Поможи, паньматiночко! – та беркиць їй у ноги, та аж плаче та просить, щоб не дала йому не своєю смертю пропасти та щоб як-небудь приворожила, щоб вона за нього захотiла йти.

– Та як за тебе i йти такiй дiвчинi? – вп'ять каже Явдоха. – Вона дiвка-козир, чи одежею, чи на виду собi, так зовсiм дiвка, а худоби i грошей до ката, а ти що? Куди ти годишся?

– Та дарма, тiточко, матiночко, дарма! Нехай я i стидкий, i бридкий, i усякий; а ти таки зроби, щоб вона мене полюбила та щоб за мене замiж пiшла. Що копа, то копа отсе на столi лежить, а то сорок алтин, та ще…

– Нi, – каже Явдоха та вiдсунула вiд себе грошi. – Менi сих креймахiв не треба, нащо вони менi? У мене усе є, i, чого забажаю, усього достану; а коли так пильно просиш, то нехай вже i змилосердюсь над тобою, тiльки зроби менi от що…

– Що звелиш, паньматусю, усе зроблю. Чи звелиш Конотоп спалити, тяк разом з чотирьох кiнцiв i запалю; чи звелиш усю конотопську дiтвору – що ви, вiдьми, не любите -так за один день усiх до єдиного i потрощу… I то гаразд, та менi тепер от що треба. Озьми ти оттого сучого та пресучого сина Швандюру, що зняв мару з людей, що я було наслала, як менi сiкуцiю давали, так озьми його пiд арешт, буцiм вiн або прокравсь, або тебе лаяв, або що хоч на нього набреши i зведи пеню, та одбери у нього всю худобу, – бо вiн собi заможненький, – та щоб на тебе родичi його не гримали, так ти вiддай теє усеє пану писарю Ригоровичу…

– Благоє дiло i мудроє рiшенiє, панi Зубихо, єй! iстинно! – так обiзвавсь пан Пiстряк, сидячи собi на лавцi край вiкна. А Явдоха й каже:

– Бо йому, сиротi, нiгде узяти, тiльки що спадками живитись, а Швандюру озьми i вижени iз села, щоб його i дух не пах. От коли се менi зробиш, то i я тобi…

– Мурлу, няв, мурлу! – обiзвавсь вiдьомський кiт, i Зубиха схаменулась та й каже:

– Е, нi, ще, ось слухай ще. Домашина ятрiвка Хвенна Зозулиха… не можна менi бiля її хати йти, так i доклада менi про те полотно, що в неї з огорода пропало та якось-то опинилось у мене у скринi, так вона мене злодiйкою узива i усякi доклади доклада; так чи не можна її, пiдрiзавши, теж з села вигнати?

– Та для чого не можна? 'Тiльки кажи, усе зроблю… – Так казав пан Уласович, повеселiшавши, що вже вiдьма стала до нього добрiша.

– Отсе усе коли зробиш, то i я…

– Мурлу, мурлу! – замурликав вп'ять кiт, i Зубиха знов стала договорюватись i каже:

– Та ще от у чiм пожалiюсь. Демко Сiроштан просвiтку менi не дає: позавчора хваливсь, що мого кота вб'є, як його не берегтиму, а вiн таки вб'є. Так його-то, пане сотнику, провчи та провчи…

– Та провчу ж, провчу, тiтусю, так що до нових вiникiв буде тямити; тiльки зроби i моє дiло… – пильно пристаючи, прохав її пан Забрьоха, i чого б то вiн не обiщався їй зробити, аби б вона так починила, щоб хорунжiвна за нього пiшла.

– Ну, добре ж, синку, коли ж так, то й так. Буде за тобою бiгати хорунжiвна Олена i ночi не спати, як i ти за нею. Кицю, кицю, кицю, кицю.

– Мурлу, няв, мурлу, няв!

– Добре ж, – казала Явдоха. – А iди, пане Уласович, зо мною з хати та й уступи з порога лiвою ногою на пiсок, щоб твiй слiд обiзначивсь на пiску.

От i вивела його з хати, i слiд його зiбрала у хусточку i зав'язала; а далi, вернувшись у хату, посадила на лавi край стола, а Ригоровичу звелiла каганцем свiтити, а. сама, узявши пана Забрьоху за лiвий ус, i стала волосся вiддiляти. Заколупне нiгтем волос та й лiчить: "Раз, два, три…" – так як вiдбере дев'ять волосiв, та дев'ятий i рвоне зовсiм… Пан сотник кричить, пан писар регочеться… Явдоха Зубиха щось шепче та спльовує, а кiт мурличе на усю хату… От так-то у бiдного Микити Уласовича вiдьма вирвала дев'яте волосся з лiвого уса i нарвала їх усiх аж восьмеро, достала шматок паперу i завернула туди теє волосся, а пан Забрьоха, повитиравши сльози, що так йому i текли вiд скубiння, став питати вiдьму, що "коли, – каже, – зовсiм поворожила, то вже я й пiду?"

– Iди, синку, здоров додому та лягай спати, та й жди вiд хорунжiвни присилу, щоб слав за рушниками.

Пан Уласович, сеє почувши, та за шапку, та з хати, та не оглядаючись – додому, щоб вiдьма не здумала ще де в нього виривати волосся. Побiг, сердешний, не дождавсь i свого писаря, бо той зостався ще у вiдьми i. щось довго з нею гомонiв, i кiт з ними мурникав; а як виходив пан Пiстряк з Явдошиної хати, так чути було, що казав:

– I се усе благонамiренно устроївши, гряду у свою Палестину. Прощавайте!

– Iдiть здоровi! – сказала Явдоха, зачиняючи за ним дверi у хату, та й одiзвалась до кота: – Кицю, кицю, кицю, кицю!..

– Мурлу, няв, мурррлу!

Тут зараз узявши, зняла з голови очiпок, сiду, як молоко, косу розпустила, узяла бiлу сорочку, та й надiла на себе, та нi пояса, нi плахти не пiдв'язала, так i стала по хатi ходити та шептати усяке колдовство, та у всякiм углi тричi спльовувала; далi узяла жлукто та й положила його серед хати i стала знов щось по-вiдьомськи бормотати; далi узяла з кухлика якоїсь води та, усе бормочучи, побризкала тою водою i себе, i жлукто усерединi… А кiт що є духу нявчить, а далi аж на ноги устав та потягнувсь i засвiтив очима ще дужче, чим каганець у хатi палав… Тут Явдоха мерщiй у жлукто i полiзла… а як вилiзла, так стала дiвкою! Та й дiвка ж немудра! I молода, i хороша, і чорнява, i ще, мабуть, красивiша вiд чернiгiвської протопопiвни!

От як переродилась наша вiдьма, узяла жаб'ячої сметани та кобилячого сиру, головок вiд таранi i, поскладавши на тарiлочку, поставила перед свого котуся i каже: "Коли, котусю, захочеш без мене їсти, так от тобi ласощiв; не скучай без мене, поки я вернусь". А сама, доставши аж п'ять дiйничок, погасила каганець i пiшла з хати доїти, кого їй треба було.

Тiльки таки що другий пiвень крикнув, тут Явдоха що є духу ускочила в хату i впала, мов нежива. А .як вiддихнула i устала… та вп'ять стала старою бабою, як i була. Зараз кинулась до свого кота i розказує, мов чоловiковi: "Котусю, киценьку! Чи не скучав же ти без мене? Я трошки забарилась: поки пообдоїла усiх коров, овечок, а се ще менi треба було щучого молока на одно дiло; кинулась до ставка, та поки вражу щуку зопинила, поки її замовила, щоб далася здоїти, аж i крикнув перший пiвень; та хоч вiн нам не страшний, та усе-таки треба було поспiшати, щоб не заспiвав другий; тогдi б так на вулицi простяглась, як тепер тутеч-ка…"

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: