Конотопська відьма – Григорій Квітка-Основ’яненко

А кiт знай хвостом помахує, та усами поморгує, та що є духу нявчить: так-то рад був своїй хазяйцi, що вернулась.

От вона йому постановила ще усякого молока i сметани, i стала поратись, та дещо мiшати, та варити на чаклування, аж ось i свiт!.. А тут трохи погодя i прийшла до неї жiнка, уся голова обв'язана, i йде i оха, i прийшла оха, i сiла i усе оха.

– А вiдкiля ти, молодице? – пита її Явдоха.

– Та я здалека! – каже молодиця, охаючи. – Коли знаєте хутiр, що на Сухiй Балцi, а зоветься Безверхий… ох!..

Явдоха моргнула на кота та й каже:

– Нi, не чула i зроду не була, i не знаю, хто там i живе… Ти ж чого до мене прийшла?

– Та, не вам кажучи, прикинулась бешиха, та усю пику менi роздуло… ох!" Так отсе мене люди нараяли, щоб до вас iти… Здiлайте милость, тiтусю, робiть, що знаєте, тiльки поможiть, щоб я сьогоднi виспiла до панянки нашої хорунжiвни Йосиповни Олени, – та, сеє кажучи, i положила на стiл буханець, п'ятiрко яєць i шага грошей.

Зубиха зараз i кинулась, положила долi нiж i звелiла молодицi стати на ньому босою ногою проти тiєї щоки, де самий дужчий опух; а сама достала у покришку жару i положила туди кусок страсної свiчки та ладану, та клаптик тiєї хустки, на чiм становлять паску пiд свячення, а молодицю закутала-закутала, щоб увесь дим нiкуди бiльш не йшов, тiльки на неї, а сама знай шепче та спльовує, та дме на жар, а кiт нявчить на всю хату. От курить ти курить, як тут молодиця… геп! i впала на долiвку, мов нежива. Зубиха її вiдволодала i посадила на лавку та й каже:

– Не журися ж тепер: минеться, як на собацi присохне; се з очей; який-то чорнявий парубок та на тебе дививсь та завидував…

– Так i є! Се ж наш панич, – казала молодиця. – Таки як мене не вздрить, так у вiчi i загляда; а на тiй недiлi узяв та рукою погладив мене по щоцi та й сказав: "Що за 3 чорта гарна молодичка!" Я так i згорiла, та вiд того часу так мене i узяло…

Тут Явдоха i стала її розпитувати… об чiм їй треба було… а далi i проводила з хати та й каже: "От тепер добре! Тепер усе знаю, що менi треба…"

VII

Смутна i невесела сидiла на призьбi бiля своєї хати панночка Йосиповна Олена, хорунжiвна, на своєму Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi, а бiлими рученятами копирсала у головi братику свому, пану хорунженку. Вiн, сердешний, той день з панотцем, що заїжджав до нього, поховавши когось на другiм хуторi, та за обiдом, поївши добре вареникiв та карасiв, у сметанi жарених, та запивши сколотинами (бо се вже дiялось пiсля Петра), витягли самотужки по носатцi тернiвки, а вишнiвкою на дорогу запили; а пiдвечiркуючи, панич убрав аж п'ять мандрик* (*Сирникiв.) та горщечок маслякiв, у маслечку та у сметанi пряжених, що дуже їх любив, так його, хто його зна i вiд чого, i завадило; от вiн i прилiг до сестрицi на колiна, та як та йому ськала, а вiн i заснув. Тут прийшли з поля i корови, i овечата; от їх тут бiля панночки i доють, i молоко в глечики зливають… а вона й байдуже! їй неначе нi до чого й дiла нема! Забула дивитись i на дiйво, забула братику i у головцi ськати, тiльки у неї i на думцi, що…

Тiльки що хотiв був розказати, об чiм наша хорунжiвна думала i чого була смутна i невесела, аж ось i прийшла до неї бабуся, така старенька, така старенька, що на превелику силу дибле; от пiдiйшла до неї та й каже:

– Дай, боже, вам, панночко, вечiр добрий! Нехай вам бог помага!

Аж здригнула Йосиповна, що й не бачила, вiдкiля вона i узялась i як перед нею стала; а далi, трохи схаменувшись, i каже: .

– Здорова, бабусю! А вiдкiля тебе бог принiс?

– Та я так собi… Я i здалеку i не здалеку, я i тутешня, я й зовсiм не вiдсiль; я i нiчого не знаю i усе знаю; i хто i по чому журиться, я i знаю i не знаю; i що подiяти, i вмiю i не вмiю…

– Ох, бабусю, та ти не проста? – питається Олена.

– Та простiсiнька, бач! Не вашого, панського роду, а проста собi стара баба, не знаю нiчиєї журби, не знаю, хто, сидячи на призьбi, журиться об Дем'яновi, що пiшов в поход з козаками; я таки i того не знаю, хто бiля колодязя усю нiченьку з ним просидiла i на прощання зняла з руки срiбний перстень i вiддала з хусточкою, що сама усякими шовками вишивала…

– Ох, менi лихо, бабусю! Та ти усе знаєш?.. Не гомони, будь ласка, братик прокинеться та почує, та менi смiятиметься… Нехай пiсля вечерi я тебе покличу, то ти в мене ночуватимеш, та й поговоримо з тобою!

– Пiд повен мiсяць тепер-то i робити що треба, Нехай братик iде до себе у хату, збуди його; а я тобi скажу, що треба робити, та дiлом спiшити. Я знарошно до тебе сьогоднi пiсля вечернi з Києва пiшла…

– Як се можна? З самiсiнького Києва? Пiсля вечернi? Та сьому не можна статись! – пита Олена, дивуючись. – Як-таки можна вiд Києва та скоро дiйти? I близенький свiт?

– Пожалуй, дiйти не можна, так ми-то знаємо, як воно робиться. Збуди лишень братика швидше, нехай iде до свого дiла, менi треба швидш поспiшати.

– Та братику щось завадило, трохи не з очей. I був здоровий, та як глянула на нього ота чорнява молодиця, що коло корови ходить, та глянула, та й усмiхнулась, я сама бачила, та пiсля того так його за живiт i узяло; чи соняшницi, нехай бог боронить! чи що?

– Се все очi, усе очi наробили; та не журись, я вiдведу. Ось збуди братика, а я навчу молодицю, що йому треба робити. Вiд неї сталося, вона нехай i знiма.

Олена стала братика будити, що хрiп на весь двiр, а бабуся пiдiйшла до молодицi… а та зразу i крикнула:

– Ох, тiтусю! I ви до нас прийшли?..

– Але! не кричи лишець, – каже бабуся, – а от що зроби: озьми… шупу-шупу-шупу… – Нiчого не можна було розслухати, що їй там бабуся шептала, тiльки опiсля молодиця i каже:

— Та добре, добре; забавте тiльки панночку.

– А вже, – каже бабуся, – се вже моє дiло. Ходи ж сюди за мною. – Та й привела молодицю до панночки, та й каже: – Ось я навчила молодицю, як з панича соняшницi зняти; iди ж, паниченьку, швидш з нею, вона зробить тобi, що я звелiла; та швидш робiть, а -то тебе так розбере, що й на стiну полiзеш.

– Ох, лишенько! – казала, злякавшись, хорунжiвна. – Iди ж, братику, iди швидше. Роби йому, Мотре, як бабуся казала. Та роби гаразд, на спiшачи…

От пан хорунженко пiшов з молодицею у хату, а бабуся – плюсь! – бiля панночки сiла та й каже:

– Тужиш, моя зозуленько, за своїм сизим голубоньком, та ба! Нема його тутечка; пiшов далеко-далеко, аж до Чернiгова…

– Та по чому ти, бабусе, усе знаєш? Хто се тобi розказував, що я там… чи журюся, чи… що там таке… я й не знаю! – питала, соромлячись, Йосиповна.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: