– Соблаговолiте, пане сотнику, дати менi повеле-нiє о сокрушительном преломленiї сiєї трикратно опо-ганiвшої хворостини, я же нинє суть у ранзi лепорта, бо самi созерцаєте ясними, хоча i не вмитими, вашими очесами, що неумiстим єсм з нею у чертог ваш.
Почухав голову пан Уласович, довго думав, далi й каже:
– Себто, по-вашому, переломити хворостину; так ти-бо кажеш, що се вже не хворостина, а лепорт об нашiй сотнi, так щоб часом не було натруски вiд старших; бо i сам здоров знаєш, що пан полковий писар щось до нас добирається i так i пiдгляда, щоб мокрим рядном на нас напасти.
– Не убоїмся, не устрашiмся супостата зо усею його враждебною силою. Сего ради довлiєть нам против нього бути мудрим i сiє послiднє реченное предписанiє неупустительно сполнити i того для повели, вельможний пане, да сокрушу сiю палицю. – Так, покручувавши уси i очi у стелю утопиривши, казав пан Пiстряк, а далi бачить, що пан Микита йому нi пари з уст, бо й досi ще не второпав, що той йому каже, та й скрикнув: – Так ламати?
– Та ламай, пане писарю!
Хрусь! Пан писар i переломив хворостину. "Пере-ломишася, – каже, – i се нинi можу вмiститися в чертог твiй". – Та, сеє кажучи, i улiз в свiтлицю, i кланяється пану сотнику, i подає йому з двох рук по цурпалку, i каже:
– Подозвольте, приньмiте!
– Та що ти менi отсе, пане писарю, тикаєш у вiчi? Чи їх виштрикати хочеш, чи що? – питається його пан сотник, притулюючись до стiни, а, боячись, дума: "Чи не погнав Ригорович вп'ять химер, як було пiсля перепою на великоднiх святках". – Що воно таке є? Кажи менi попросту, без письма!
– Сiє суть, пане сотнику, замiсть списка нашої сотнi, – каже писар, – його вже не возмогах списати за дрижанiєм десницi моєя, вiд глумленiя пиянственного з вищеiз'ясненними молодицями, i того ради узях хворостину i на нiй назнаменах коєгождо козака, i се суть вiрноє число: у кожному десятцi по десять козакiв, а усiх такових десяткiв суть такожде десять, слiдовательно уся сотня, як скло. Соблаговолiте, пане сотнику, щот їй учинить по сiй хворостинi i лицем к лицю самую єстественную сотню, зiбравшуюся бiля палестини Кузьмихи, кривої шинкарки, очесами обо-зрiти.
– Еге, пане писарю! – каже йому пан Уласович. – Я б, пожалуй, соблаговолив, так лiкiв бiльш тридцяти не знаю. Лiчи сам i роби як знаєш, ти на те писар; а я усе опiсля пiдпишу, бо я на те сотник, щоб не лiчити, а тiльки пiдписувати.
От i став пан Пiстряк лiчити; лiчить-лiчить, а у п'ятiй сотнi одного козака не долiчиться. "Що за притча? – аж скрикнув. – Сощитах, i були усi, i се єдин не обрiтається. Iзиду i поки учиню перепис, хто з огла-шенных не дав менi i пред очi вашi стати, бiжа i окрився. Не хто, як, уповательно, Iлько Налюшня".
От i пiшов надвiр до козакiв лiчити, а пан сотник зараз кинувся до карватки з дулiвкою та, не вiддихаю-чи, журби .ради, та й висмоктав її дочиста. Аж ось i пан Ригорович з своїми цурпалками лiзе у дверi, i веселенький, i швидше, щоб втiшити пана сотника, i каже: "Не журiтесь, добродiю! Усе козацтво наше укупi, нi жоден не пошвандяв нiкуди; ось де вони є". I прийнявся лiчити, – вп'ять у п'ятiм десятку нема та й нема козака! Як затупотить Ригорович ногами, як ухвате себе за чуб, як почав коренити i батька, i матiр, i увесь род того пресучого сина козака, який ховається, поки вiн лепорт унесе у хату, до пана сотника. Як надворi лiче, так усi до єдиного, а у хатi лiче, то один, та усе у п'ятому десятку, так i щезне, неначе його злидень злиже! Вернувсь пан Пiстряк до сотнi, перелiчив козакiв – усi; вернувсь до пана сотника, лiчить по хворостинi, що кожного позарублював, – катма одного; хтось утiк. Вп'ять вернеться до сотнi, щоб тому, хто ховається, голову побити, так-бо усi якраз, а у свiтлицi по зарубкам нема одного. Та разiв десять таке йому було привиденiє. Вже аж засапавсь сердешний, бiгаючи з хати то в хату, то до сотнi, то вiд сотнi, що вже й пан Уласович убравсь i зовсiм вирядивсь i вже шапку узяв, щоб iти до сотнi, так у пана писаря один козак усе утiка, i хто такий – не звiсно, бо усi на зборi i один одного держить за пояс, щоб не утiк нiхто, поки їх по хворостинi перелiчують.
– Та годi тобi, Ригоровичу, шастатись. Ходiм та удвох зо мною перелiчимо. Коли там усi, а на хворостинi нема одного, так кат його бери! нехай той i пропада, аби живi усi були. – Так сказав пан сотник та й приглядається пильно на писаря, чи до дiла то вiн сказав i що чи не гримне вiн на нього за нiсенiтницю, як воно й часто бува.
Довго слухав се Прокiп Ригорович i пальцем поводив, а далi як цмокне, як-пiдскоче, як крикне: "От сяя рiч до дiла! Утробою сожалiю, що таковоє мешта-нiє iзиде iз глави моєя i уклонися у дебрi пустинния. Та вам, пане сотнику, довлiєть i полковим суддею бути за таковоє неограниченное i мудроє рiшенiє, єго же i аз не возимiх. Ходiмо же, батьку! Нинi возвеселися утроба моя од цiлостi сотнi, i, скончавши дiло, урем'я i подкрiпленiє вчинити".
От i пiшли. Агу! I наш пан сотник повеселiшав трохи, що якось-то нi думано нi гадано та придумав до ладу, та ще й так, що й сам Прокiп Ригорович Пiстряк, конотопський сотенний писар, та й той його за вигадку зроду вперше похваляє. А Ригорович iде за сотником, та своє гада, та дума: "Се на бiду вже йде, коли пан сотник та буде розумнiший мене. Нащо ж йому i писар, коли сам буде i видумувати, i пiдписувати? Отсе тiльки не видно, що сам буде й писати та, може, й на щотах викидати. Та не дамся-бо!.. Я йому хука усучу". Пiдiйшли до самого шинку Кузьмишиного, аж тут i сотня стоїть i, поскидаючи шапки, поклонились пану сотнику.
– Здоровi були, дiти! Чи всi ви тут? – спитав їх пан сотник i, узявшись у боки, обглядав їх оком, неначе облiчував або розглядав кожного у пику; а вiн – я ж кажу – бiльш тридцяти лiку не знав, а козака нi однiсiнького у твар* (*В лице.) не знав i не тямив, хто з них Демко, а хто Процько.
– Здоров, батьку! – торохнула йому громада. – Усi ми тутечки-здесь до єдиного.
– А перелiчи, писарю, чи не сховавсь який, – повелiвав пан сотник, надувшись, як той сич.
От писарю Ригоровичу вп'ять бiда. Усi козаки, i як стулив хворостину докупи, так i по зарубкам усi.
– Та який же там чорт мандрував, як я увiходив до пана сотника? – крикнув Пiстряк з серця та аж ногою тупнув.
– Та тривай лишень, Ригоровичу! – сказав йому, усмiхаючись, пан Уласович. – Адже i козаки усi, i з хворостини нi жоден не втiкав. Се ти як переломив хворостину, так вона якраз на козаковi хруснула. От ти, держачи її на двi половини, тим одного i не долiчувавсь.
А козацтво, сеє слухаючи, як пiднiме регiт: "Так-таки, вельможний батьку, так!" – знай кричать i кажуть: "Оттакий, бачу, наш писар! О! бодай його".
– А бодай ви показились i з козаками, i з хворостиною, i з лiками, i з начальством, – кричав на всю вулицю Ригорович, а сам як не лопне з серця. Ухопив тую хворостину, поламав, потрощив її на шматочки та й кинув козакам у вiчi, приговорюючи: -Цур вам, пек вам; осина вам; нехай вам стонадцять лихорадок i пiвтора стiльки ж чирячок i болячок, коли знайшовсь уже розумнiший мене. Нащо я вам? – Та й почав вп'ять з письма: – Iзийду у пустиню i уселюся у горах Араратських, у послiднiх моря. Цур вам!
От пан сотник його i спинив i, узявши за руку, i каже:
– Годi ж, Ригоровичу, не сердься. Уряди-годи, довелося менi з тебе покепкувати, а ти вже й сердишся. А тямиш, як менi пiдсунув лепорт, а я, нiчого пак не вмiючи писати, та на ньому сторч i пiдписав. А пан полковник i пiдписав, що, – каже, – конотопський сотник, пане Микито, ти єси дурень! Та я за те на тебе i не сердився, хоч ти i довго менi об тiм доклади докладав i в вiчi насмiхався. Годi ж, годi! Ходiмо обiдати…
— Нехай вам сей та той iз вашим обiдом, окроме хлiба святого. Бодай той подавивсь, хто таку мудрацiю менi втяв!.. – замотав руками наш Пiстряк, усе сердячись, та й потяг, не оглядаючись, додому, та й бормоче сам собi: "Подавишся, як я тобi галушку пiднесу… Пiдведу тебе пiд монастир… Буде у Конотопi сотник, та не Забрьоха… кланятимуться i Пiстряку".
— А нам же яка порада буде? – загули козаки, дивлячись, що усе їх начальство чи переказилось, чи кат їх зна: писар, мов пiсля дурману, повiявсь собi додому, а пан сотник понурив голову та теж потяг до своєї хати. От вертають пана сотника i питаються, що їм робити i для чого їх зiбрали?