Конотопська відьма – Григорій Квітка-Основ’яненко

От i пiшли. Агу! I наш пан сотник повеселiшав трохи, що якось-то нi думано нi гадано та придумав до ладу, та ще й так, що й сам Прокiп Ригорович Пiстряк, конотопський сотенний писар, та й той його за вигадку зроду вперше похваляє. А Ригорович iде за сотником, та своє гада, та дума: "Се на бiду вже йде, коли пан сотник та буде розумнiший мене. Нащо ж йому i писар, коли сам буде i видумувати, i пiдписувати? Отсе тiльки не видно, що сам буде й писати та, може, й на щотах викидати. Та не дамся-бо!.. Я йому хука усучу". Пiдiйшли до самого шинку Кузьмишиного, аж тут i сотня стоїть i, поскидаючи шапки, поклонились пану сотнику.

– Здоровi були, дiти! Чи всi ви тут? – спитав їх пан сотник i, узявшись у боки, обглядав їх оком, неначе облiчував або розглядав кожного у пику; а вiн – я ж кажу – бiльш тридцяти лiку не знав, а козака нi однiсiнького у твар* (*В лице.) не знав i не тямив, хто з них Демко, а хто Процько.

– Здоров, батьку! – торохнула йому громада. – Усi ми тутечки-здесь до єдиного.

– А перелiчи, писарю, чи не сховавсь який, – повелiвав пан сотник, надувшись, як той сич.

От писарю Ригоровичу вп'ять бiда. Усi козаки, i як стулив хворостину докупи, так i по зарубкам усi.

– Та який же там чорт мандрував, як я увiходив до пана сотника? – крикнув Пiстряк з серця та аж ногою тупнув.

– Та тривай лишень, Ригоровичу! – сказав йому, усмiхаючись, пан Уласович. – Адже i козаки усi, i з хворостини нi жоден не втiкав. Се ти як переломив хворостину, так вона якраз на козаковi хруснула. От ти, держачи її на двi половини, тим одного i не долiчувавсь.

А козацтво, сеє слухаючи, як пiднiме регiт: "Так-таки, вельможний батьку, так!" – знай кричать i кажуть: "Оттакий, бачу, наш писар! О! бодай його".

– А бодай ви показились i з козаками, i з хворостиною, i з лiками, i з начальством, – кричав на всю вулицю Ригорович, а сам як не лопне з серця. Ухопив тую хворостину, поламав, потрощив її на шматочки та й кинув козакам у вiчi, приговорюючи: -Цур вам, пек вам; осина вам; нехай вам стонадцять лихорадок i пiвтора стiльки ж чирячок i болячок, коли знайшовсь уже розумнiший мене. Нащо я вам? – Та й почав вп'ять з письма: – Iзийду у пустиню i уселюся у горах Араратських, у послiднiх моря. Цур вам!

От пан сотник його i спинив i, узявши за руку, i каже:

– Годi ж, Ригоровичу, не сердься. Уряди-годи, довелося менi з тебе покепкувати, а ти вже й сердишся. А тямиш, як менi пiдсунув лепорт, а я, нiчого пак не вмiючи писати, та на ньому сторч i пiдписав. А пан полковник i пiдписав, що, – каже, – конотопський сотник, пане Микито, ти єси дурень! Та я за те на тебе i не сердився, хоч ти i довго менi об тiм доклади докладав i в вiчi насмiхався. Годi ж, годi! Ходiмо обiдати…

— Нехай вам сей та той iз вашим обiдом, окроме хлiба святого. Бодай той подавивсь, хто таку мудрацiю менi втяв!.. – замотав руками наш Пiстряк, усе сердячись, та й потяг, не оглядаючись, додому, та й бормоче сам собi: "Подавишся, як я тобi галушку пiднесу… Пiдведу тебе пiд монастир… Буде у Конотопi сотник, та не Забрьоха… кланятимуться i Пiстряку".

— А нам же яка порада буде? – загули козаки, дивлячись, що усе їх начальство чи переказилось, чи кат їх зна: писар, мов пiсля дурману, повiявсь собi додому, а пан сотник понурив голову та теж потяг до своєї хати. От вертають пана сотника i питаються, що їм робити i для чого їх зiбрали?

– А лисий дiдько вас зна! – крикнув на них Микита Уласович, лаючи i в батька, i в матiр. – Цур вам, вiдчепiтесь вiд мене. Вiйтесь собi, куди хочете, хоч на шибеницю. Який я порядок дам, коли писар сказився? У нього лепорт (се пан Уласович усяку бумагу узивав лепортом, не вмiючи вимовити, чи там предписанiє, чи що бувало); нехай, – каже, – чи не проспиться, бо вiн часто химери гонить, так тогдi i розтолкуємось, а тепер – нiколи. – Та й пiшов тихою ступою додому.

На те дивлячись, i козацтво рушило: хто у шинок, хто у солому пiсля такої муштри спочивати; а iншi мотнулись на вгороди дiвчат полохати…

III

Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, та вже не в свiтлицi, а у великiй хатi, конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, вернувшись пiсля огляду козацької сотнi. До того лиха, що йому учора Йоси-повна Олена, панна хорунжiвна, пiднесла, мов тертої пiд нiс кабаки, печеного гарбузця; що вiн пiсля учорашнього дня ще не пив, не їв, а тут ще не виспався; що треба йому збиратися с своєю сотнею у поход, аж у самiсiнький Чернiгов; та я ж кажу, пiсля такої бiди ще й нове лихо зiклалося йому, що розсердив свого сотенного пана писаря Прокопа Ригоровича Пiстряка, а розсердившись, вже вiн не буде нiякої поради давати, як начальство пришле об чiм лепорт чи як там його; тогдi що чинити? От з такою бiдою як йому не бути смутному i невеселому? Еге! Сидить собi, сердека, у великiй хатi на лавi, кiнцi стола, голову понурив аж трохи чи не до колiн! Сидить же вiн вже не час i не два… аж ось iз кiмнати i обiзвалась до нього наньмичка:

– Чого-бо ви, паниченьку, сумуєте i сидите мовчки? Чи не пора вже лагодити обiдати?

– Не хочу! – сказав Уласович, та й здихнув тяжко та важко на всю хату, i пiдпер голову рукою.

От наньмичка, погодивши, i вийшла з кiмнати та, дивлячись на нього веселенько, як тая ясочка, i каже:

– Або, може, ви вже пообiдали, так, може, або ськатись хочете… абощо?

– Не хочу! – один одвiт дає Уласович i не дивитьня на неї.

Посупившись, вернулась наньмичка у кiмнату та й сiла у куток, ворчачи: "Отто вже, мабуть, був у попа та, мабуть, там i обiдав; бо вже тi попiвни, хоч до кого, так пiдiб'ються". I усе, сидячи собi, знай коренила попiвен.

А Микита Уласович знай собi сидить i дума про своє. Аж ось… рип!.. хтось увiйшов у хату… Пан сотник зирк!.. аж то ввiйшов не хто, як наш Ригорович. Мабуть, вiдсердився? Нi, вiн не вiдсердився, а прийшов з хитрощами до пана Микити; ось слухайте, що тут буде… От, увiйшовши, та мовчки i став бiля дверей.

Не зрадувався ж i пан Уласович, як вздрiв щирого свого приятеля, а пуще тим, що думав собi: "От теперечки вже вiн не сердиться i дасть менi пораду у моїй бiдi". Так Ригорович-бо не туди гне: як став бiля дверей та i став, i мовчить собi, i нi пари з уст не пустить.

– Що скажеш, Ригоровичу? – питав писаря пан сотник, а той йому одвiт дає, не сходячи з мiсця:

– А що повелите, пане сотнику?

– Та ну собi у болото з своїм сотничеством! Хiба не знаєш моєї натури? Перед козаками так я сотник, а ти писар; а коли ми удвох у хатi, так ми собi брати. Сiдай же, будемо обiдати, – так казав Уласович.

– Дякую! Я вже обiдав. – Та й кивнув головою Ри-горович, сеє кажучи.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: