Конотопська відьма – Григорій Квітка-Основ’яненко

А там, з другого кiнця, край верб, школярi замiсть того, щоб у школу йти та кому з часловця, кому з псалтиря стихи твердити, а кому мно-тло складати, вони, зiбравшись у купку, та сконпоновали вiршу на свого дяка, та нищечком на шостий глас i виспiвують:

Прийдiте усi прихожани,

Подивiтесь, нашi всi дяки п'янi,

А найбiльше Симеон – обаче,

Од горiлки нiчого не баче,

Й на криласi не вмiє спiвати,

I псалтиря забув читати,

Тiльки й вмiє школярам субiтки давати,

Днесь дячиха раз йому голову мила,

А, iзмивши, свiтло погасила…

Як же врiже їх на сiм словi пан Симеон рiзкою, що з дому принiс; та як пожене їх нею до школи, а сам, поганяючи їх, божиться, що за сюю прикладку, опрiч субiтки* (*Карання школярiв по суботах.), що по закону подоба, буде їх шкварити що в бога день цiлий мiсяць…

А там, бiля млинка, от там що дiється! Гай, гай! Аж тридцять козакiв, хто з пiкою, хто з нагайкою, хто з добрим києм, хто з вiрьовкою, а хто з колякою, та усi ж то держуться мiцно за вiрьовки, а тими вiрьовками зв'язано аж сiм баб… А що то за баби, так я вам розкажу.

Перша – збудь-вiк Прiська Чирячка, змолоду не раз сидiла у кунi* (*Сидiла пiд арештом, прикута до церковної стiни за неморальнi вчинки.), позводила на той свiт аж трьох мужикiв i усю худобу попереводила на зiлля та корiнцi та на усякi лiки, та й лiчить людей чи вiд лихоманки, чи вiд гризi i вiд заушниць, бо вона змолоду давила зiнське щеня; знiма остуду, переполох вилива, злизує вiд урокiв, соняшницi заварює… i чого-то вона не знала? I до неї з усiх мiсць, аж верстов за двадцять, наїжджали болящi; то iншому, кому жити, то й поможе, а кому вмерти, то зараз пiсля її води i вмре; то Прiська i каже: "Не так вiн недужав, щоб йому животiти!" Раз пан Пiстряк та попросив її, щоб дала йому любощiв, щоб його усяка чи дiвка, чи молодиця, на яку оком накине, щоб його полюбила; отже ж то випив тих любощiв та й пiшов на вечорницi, та тiльки було що розходивсь… як же йому завадить! так i додому не добiг. От з того часу i став на неї гонитель!

Друга була Химка Рябокобилиха, стар чоловiк, замирала на своїм вiку; i вже коли в кого що пропаде, то й не думай iти до ворожки; вона самiй умiлiй брехню задасть, а скаже на того, на кого хоче та на кого сердита. А їй як не вiрити, коли вона, замиравши, бачила, яке на тiм свiтi є мученiє i злодiякам, i табашникам, i брехунам, i мандрьохам; так було кого i до ратушi приведуть, пiймавши на бакшi з огiрками або у коморi з салом, та коли Химка скаже, що не вiн вкрав, то було зараз i пустять та приньмаються за того, на кого Химка скаже, хоч його тогдi i у селi не було. Оттак було сказала раз i на пана Пiстряка – що то! i старшини не минула! – що буцiмто вiн у чоловiка бджоли пiдрiзав. Воно йому так i минулося, звiсно, як писарю, тiльки вже вiн на неї з тiї пори нацiлив.

Третя – Явдоха Зубиха, стара-стара та престаренна! Але старi дiди, що вже насилу ноги волочуть, та розказують, що ще як були вони пiдпарубочими, так вона i тогдi така стара була, як i теперечки; так що, коли б не збрехати, було їй лiт п'ятдесят зроду. I кажуть про неї люди, що вона як удень, то i стара, а як сонце заходить, так вона i молодiє; а у саму глупу пiвнiч стане молоденькою дiвчинкою, а там i стане стариться i до сход сонця вп'яте стане стара, як була учора. Так вона як помолодiє, то й надiне бiлу сорочку i коси розпустить, як дiвка, та й пiде доїти по селу коров, овечат, кiз, кобил, собак, кiшок, а по болотам жаб, ящериць, гадюк… Уже пак така не здоїть, кого задума! Хоч i нi за що i нiчого нема, то вона таки возьме своє. Раз пан писар Ригорович читав перед громадою якесь-то предписанiе вiд начальства, i хоч перед тим днiв з п'ять крiпко курив, а тут складав добре i вже було по верхам узявсь, як ось i йде Зубиха, та й глянула на нього, i тiльки i всього, що всмiхнулась; так що ж? Вiн зараз бумагу об землю, пiдтикався та й давай вегерi* (*Рiд танцю.) скакати перед громадою. Смiху було такого, що не то що! Та з того часу i став пан Пiстряк, тiльки хоч трошки погуля, то зараз i пожене химери. Оттака-то була ся Явдоха.

Четверта – Пазька Псючиха, не з так стара. Так та усе нишком, не хвалячись, чаклує. Тiльки i бачать її, що як усi полягають спати, а вона i вийде надвiр та й махне рукою. То куди махнула, туди i хмари пiдуть. А хто б то до неї не прийшов, щоб або поворожила, або дала яких лiкiв, або хоч що-небудь таке, так хоч що б їй поклону не принiс, нiчого i не озьме i каже: "Я нiчого не знаю; iдiть собi геть!" Ну, ну! Така то й не зна!

П'ята була Домаха Карлючкiвна. Як ще змолоду дiвувала, так така була хороша, що й розказати не можна. Зростом собi невеличка: хоч у яку хату ввiйде, то головою стелi достане; суха та цибата; на головi волосся, як на кужелi вовна, а коли роззявить рот, так i лопата улiзе; нiсочок, як у рябця; а як дивиться з Конотопа очицями, так одним у Київ, а другим у Бiлагород, та й тi мов сметаною залiпленi; а личком бiленька, як чумацька сорочка, та ще к тому мов граблями уся твар її подряпана. От з такою-то красою дiвувала вона, дiвувала; перш жадала поповичiв, далi спустила на писарiв з ратушi, забажала опiсля вже i хлiбороба, так ба! i личман не дивиться. Нiчого робить! пов'язала сiду голову, перейшла жити у пустку, що на левадi, над болотом, та й стала чаклувати та людям капостi робити. Вже i не думай її нiхто заняти! Ось тiльки не поклонись їй звичайненько, або пхни не бачачи, або що-небудь, то зараз i залящить: "Будеш менi, песький сину, тямити; тривай лишень!" То так і є: або, ходячи, спiткнешся, або за обiдом подавишся, або п'яний що-небудь загубиш, а вже не минеться! так тобi: хоч – як там кажуть – не тепер, а в четвер, хоч через год, тiльки вже не пройде тобi даром. Аж страшно бiльш про неї i розказувати. Цур їй! Ще щоб не приснилась…

Шоста була Векла, старого Штирi невiстка, а сьома Устя Жолобиха; так нехай вже хто iнший розказує, а менi нiколи: чогось конотопський народ загомонiв i закопошивсь, i комусь розступаються і дають до ставка дорогу, так вже пак не до поросят, коли свиню смалять.

V

Смутний i невеселий, надувшись, як той iндик перед iндичками, хваброї Конотопської сотнi пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, iде до конотопського ставка. Хоч на ньому i черкеска синя з позакидуваними назад вильотами i татарським поясом пiдперезана, i ножик на ланцюжку за нього застромлений, i пика вмита, i борода виголена, i на головi шапка, та як йому були очi заспанi i надутi, то й видно було, що вiн цiлу нiч гуляв. Та й правда ж була: з журби цiлiсiньку нiч смоктав носатку, а Пазька, наньмичка його, знай доливала. Так пiсля такої роботи коли не виспишся, то й будеш довго чмелiв слухати; я вже се знаю. Так куди ж йому не бути смутному i невеселому? Хоч i пiдiйшов до людей, що перед ним усi шапки познiмали i поклоняються йому, а вiн iде собi, надувшись, i нi на кого i не дивиться, тiльки щоки роздува, щоб усi знали, що вiн тут-здесь є старший.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: