Григорій Квітка-Основ'яненко - От тобі й скарб (сторінка 4)

– А на чорта мені таке сміття? – сказав Юдун. – Душу! Та вона вже давнісінько моя. Та й прислужився добром! Знай, друже, такої мізерної душі, як твоя, в мене і послідній хлопець за нюх кабаки не озьме. Ми і з кращими вже не знаємо, куди дітись. Було колись, так давно, що і за такою паршивою душею, як твоя, так усі табуром ходим, щоб її заполонити, бо дуже в нас, у пеклі, було просторно і ніким було орудовати. Самі чорти усю панщину відбували. А тепер вже не так; не таке вже, спасибі людям, і пекло стало, як – коли чував – пан Котляревський списав. Перш було, як який грішний попаде сюди, так і то навдивовижу; та й то бували все то душогубці, то змінники, то харцизяки; а як колись раз привели одного скоромника, що в середу їв, мов той цуцик, скоромне; а жінку, що від живого мужика та… прала другому сорочечку і усе прочеє… так таке наведеніє було, що ну! Усі чорти покидали роботу та, хто на колодки, а хто на плоти, на хати, скрізь товпляться, що як би то подивитись на таких грішників, що ще зроду їх і не бачили! Таки точнісінько як на ведмедів збіглися дивитися, так і на них. А далі, далі, спасибі людям, як розвередовались, та розібрались добре, та пустили на всі заставки, так і дотовпу нема у пеклі! Та й чортам полегшало: перш, було, чорти і на дривітні колоддя колють, чорти і пічкурами, чорти і за смолою, і за вугіллям; куди не задумай, усе вони, усе вони, сердешні, відбували, щоб тільки тих грішників по казанам уконтентовати; а віддихнути, а пожартовати меж собою – бо і меж ними є і молоді, і усякої натури – хоч поборотись, або у скраклі, та й до самого женихання ніколи було. І ніч і день, і ніч і день на панщині. Чорт їх зна, як вони не виздихали від такої надсади. Я й старшина над ними, та й мені лихо було: нікого, було, і у двір узяти від панщини; не було в мене ні кухаря, ні хлопця, ні машталіра; сам собі, було, і обідати варю, і коня наповаю, і чоботи латаю, і ще скрізь оббігаю та назирну, де і як хлопці мої справляються. Тільки така і була, що платтячко моє перемивала та коли, було, головку змиє, а після обід поськає; вже без сього мені не можна, бо я трошки собі панської натури. Як же наддали від вас, не знаю після чого і від чого, тільки дехто розказує, що як люди умніші стали, та як посипали до нас, так батечки! Я не знав, де їх у сина і дівати. Таки так і сиплють, так і сиплють!

От і вскочили якось-то жид і хранцуз. Жид зараз порядивсь парові печі строїти, щоб менш кошту тратити, а грішників дужче пришкварювати; та й перебрав же, вражий син, до гаспида грошей, і пообманював таки пекельного, і клюшника, і токового, і деяких прочих приказних, та таки зробив паровики славні, що навряд і у водолазьких винокурів [6] так добре, як у нас у пеклі. Тільки ж що? Узяв та й вивів трубницю у ту землю, де хранцуз живе; та як пустили паровики на роботу, душники повідкривали, то дим з наших паровиків і повалить до хранцуза. Ті зараз показяться, збісяться… давай різатись! їм же там і нужди мало, а мені тогді найгірше лихо. Як о поводі вода, так душі посиплються після того сюди, що ніяким побитом і не справишся. Той прибіг – пачепорт показує; той пита, куди, у яку кучу, до якого діла йти; той свою біду розказує, що він на тім світі покинув, хто він там був, що робив; а вже письменні! так ті хмені найгірш усіх! Як стануть мені віршами читати, а другі мене зопиняти, що я не проти граматики яке слово сказав, то я плюну їм межи очі та й утікаю додому. Оттака-то мені халепа була! Та спасибі, хранцуз, той, що з жидом до мене ускочив, той прийнявсь порядковать; зараз каже: «Нада-треба вам, мусьє, по-панськи жити, а то грішники вас замучать».

– Що ж з того, що буду по-панськи жити? Усе ж таки треба коло них поратись; а коло мене і нікому панькатись.

– Озьмім, каже, усіх чортів у прислугу.

– А на панщині хто зостанеться? І пічки погаснуть, казани і сковороди попростивають.

– Но, но, мусьє, – каже він, – усе буде фор-б'є7. Поки будеш просто жити, уся робота на тобі лежатиметь, а як станеш жити по-панськи, то і діла тобі ніякого не буде, будеш на подушках довго спати, і пити, і гуляти, а слава буде йти, що усе ти сам трудишся. Лягай лишень, мусьє, спати; завтра устанеш, подивишся і сам скажеш: «фор-б'є!» [7]

– От я послухав його і дав йому волю робити, що він хоче. Прокинувсь, ще стало на світ заньматись, а хранцуз і тут: «Но, но, мусьє, куш [8], – каже, – спи. Коли пан, так і роби по-панськи: пани не устають досвіта; я тобі скажу, коли пора буде уставати». От я і захріп вп'ять. Та вже середу дня увійшов він до мене та й каже: «От тепер пора, уставай, мусьє!» Зараз і подав мені і чаю, і кохве гарячого та гарячого; нічого робити: хоч погане, а п'ю, бо пани п'ють і хранцуз велить. Далі ввійшов я у свою світлицю, аж побіля дверей стоять усе чорти у каптанах, позументами пообшиваних; стоять, і не поворушаться, і пильненько мені в вічі дивляться. Я їх нічого не питаю, вени мені нічого не кажуть. Тільки що хотів я у кімнату піти, зараз аж троє кинулись їх мені двері відчиняти. «Еге! – думаю собі. – Се вже я паном став, не треба трудитися самому і дверей відчиняти». Я зазирнув у прихожу, аж там грішників найшло нових до пропасті! А один чорт, у каптані у хорошому, круг їх ходить та їм розказує: «Нашому пану ніколи; такого діла прийшло, що не то що; приходьте завтра; а кому пильна нужда, подавайте бумаги». Повіялись мої грішники вон з хати, а я з хранцузом «ких, ких, ких, ких!» – аж лягаємо та сміємося, що пообдурювали народ: вони думають, що мені діла багацько, що ніколи і носа втерти, а ми тут з хранцузом випили на калган гнатої та сокрушили печене порося та пряжену яєшню. О хто б то не приходив опісля, через увесь день, зараз мої лакеї і кажуть: «Пану ніколи, діла багацько!» А я увесьденички то на подушках валявся, то сидячи дрімав, то з хранцузом у дурня та в дамки грали. А обідати подали вже нам на заход сонця. Та що ж то за обід мудрий був! Чого-то там не було? Аж пальці пообсмоктував. Адже ти, Хомо, обідав в мене, то й знаєш.

– Обідав, – каже Хома, – спасибі тобі, і вмру не забуду, яке-то усе смашне було і які напиточки були мудрі!

– Еге, за сеє всеє дякую своєму хранцузу, – казав Юдун, – він із чортів набрав і кухарів, і клюшників, лакеїв, і хлопців; до моїх жінок, що їх є в мене аж тридев'ять, поприставляв і дівок, і прачок, і кухарок; та й дочок моїх, що ще які є маненькі, так і мамок, і няньок, і усього, чого де треба, усякого народу є, як і у великого пана. І те ж таки як і у панськім дворі: вони байдаки б'ють, у карти грають, горілку добре п'ють, по вечорницям шляються, дівчат обдурюють; які дам гроші на закупку, чого часом бува треба, то вони половину їх украдуть, проп'ють, а щот подадуть на всі, чисто пішли у розход.

Бачачи, що усюди ж то у прислузі чорти, усюди чорти, подумав собі: який же гаспид коло казанів на заводі? І думав, що усі печі, мабуть, погасли, а грішники досі поснули ради скуки. От хранцуз, оповістивши наперед, що пан піде завод обглядати, щоб усяк був при свойому місці, і щоб робили пильно, і щоб до пана ніхто не підходив ні з чим, от тогді і повів мене обглядати. Так батечку мій! Як то було усе хороше! Робота таки йде, як і йшла. Тільки замість того, щоб чорти були на панщині, так усе грішники, так, які з них поганенькі. Ті таки, що заробили, так ті по казанам та на сковородах лежать, на крюччях висять і де кому як треба; і їм добре було, що простор, не тісно; а завалящі грішники, так ті усі у роботі: живжики, що дівчат і чужих жінок обдурювали та перед ними, буцімто справді їх любили, що усе охали, щоб, бач, котора б то пожаліла його та і кинулась би йому на шию, так такі сиділи край устя у печей та усе знай охали, як і в вас, а через теє їх охання вогонь роздували по печам, і він усе більш палав. У казанах кип'ячу смолу ополониками мішали, і котрий грішник винирне, то він його гарячою смолою і обіллє, не хто як ті, що по судам більш нічого не робили, тільки справки вигадували та їх писали і тими справками мішали усе діло, як у казані смолу, і допекали тепер грішникам кип'ячою смолою, як живим людям справками.

Сеє слухаючи, наш Масляк подумав собі: «їх би годилося і у самий казанок утопити. Знаю я їх». Се то він згадав, як попавсь, було, у їх руки, як побив німого старця. А Юдун усе розказує:

– На дривітні колоддя кололи, у дрова рубали і на липину трощили ті синки, що худобу, яку батьки позбирали, так вони з великої попереводили не знать на віщо, п'ючи і гуляючи і з недобрими проживаючи. Смолу гнали з письменних: що не зна у письмі ніякого товку, попаде книжку б то і добреньку, так як вона не по-вашому писана, так він її і перепише по-вашому; а не вміючи не тільки чужого язику, та гаразд і свого, та так наварняка, що з доброї книжки зробить, хоч її покинь овсі. Так таких-то сюди до нас коріння переводити та з них гнати смолу на лихо людям. Побіля душників у печах, щоб дим та пар лишній випускати, приставлені ті, що були судящими та діла не робили, тільки що підписовали, що писар скаже і що положить перед ним; хоч догори ногами положи, то він і підпише. То як йому там писар кумандував: «підписуй!» – то й тут нема йому другої роботи, як слухати, як закричать: «Відверни!», – то він і відверне; не трудне діло; по його розуму і робота, а мені усе легше, що вже чорта лишнього не приставляй до такого ледачого діла. Клюшниками пекельними настановили одкупщиків, та не з тих самих великих, що сам одкуп содержить, і не глав-них повірених; тим не можна ніякого діла уручити, ті – у самім гарячішім казані на самім споді і не виринають ніколи наверх, а тільки бульбахи пускають; а настановлені до роздачі з підвалів смоли такі, що були підвальні, шинкарі, підтовкачки і усяка така дрянь. їм се діло, розливати та розміряти, знакоме; тільки вже йому тяжко та важко, що не може нікого обміряти ні підтовкнути; бо що останеться за роздачею від кухви, так розтоплють та кип'яток і виллють на нього. Так то-то вже йому, сердешному, мученіє, як розлива! Обмірив би, підтовкнув би, як робив з горілкою, так біда буде; та вже, проти своєї натури, налива якраз повну міру і тяжко-тяжко здихя. Та опріч роботи на заводі, є поганеньким грішникам і в мене у дворі робота. Я вже, знаєш, як вже єсть пан, так повечеряю на усі заставки та й не можу швидко заснути, так мені казки кажуть ті, що понаписовали путечествія, що у яких землях вони були і які дива видали, та не справді що їздили, а так понаписовали брехеньок, що буцім були у такій землі, де люди догори ногами ходять, і усеє такеє, що книжка б то товста, та немає в ній ні ладу ні переладу; так я його за те – казки розказовать: нехай бреше, що хоче, а я буду під неї спати, не слухаючи його теревенів. І як я вже пан, то вже в мене і грошей, і усякої худоби багацько, так вже страшно стало і злодіїв, от і треба собак: де ж їх узяти? Отже, я і вигадав: дуже-дуже багато швандяє сюди гольтіпак, що, нічого не вміючи і нічого не знаючи, туди хочуть за добрими людьми. Бач, писали люди вірші, та так розумно написали, що усяк їх напам'ять повиучував і їх імення усяк зна; так ке стану і я вірші писати; та як завіршує… так батечку мій!… і скиглить, і хрюка, і пищить, і скавучить, і усе б то, по його думці, так жалібно та жалібно!… Куди мені з ними діватися? Думав, думав, далі, гайда надвір, брешіть уночі, замість шавок. Що ж? От послухати! Той дума, що вже він меделян, та й силкується гавкати і щоб то і товсто, і страшно, так тільки сміху собі наробить. Інший заведе-заведе, так що ну; та не зведе кінців, та тільки вже мовчки гарчить на других. Та так усі, дуріють, дуріють, а я, знаєш, по-панськи, не сплю та слухаю їх, та кишки зо сміху порву, а вони – на усі заводи. Еге! Та тут добро роблять: скавучать та гарчать, а народ і боїться до них і приступити, от мені і не страшно. А ще з них такі є, що до них ні приступу! Усе гарчить, то і завиє, та усе б то, по його думці, на віршах, а воно і чорт його не розбере, що воно таке; та кидається, та мотається; так я вже нічого, їх на цеп; бо на надвірних віршаників часом находить, так ті ще нічого, нехай уночі брешуть, що мало хто і чує, а сії вже – і уніч і удень, тільки народ знущають та кидаються усюди; так нехай же посидять на цепку та віршами гергочуть, то інший побоїться і близько до мого двора підійти. А мені і на руку ковінька!

Є в мене робота і молодицям, і дівчатам, і старим бабам з вашого роду. Оттих кивух, моргух, що маючи своїх мужиків, та на чужих або на парубків кивали та моргали, та сюди та туди заводили, так ту, до мене яка появиться, так так зараз, зачепивши за плахту або за спідницю, та на височенний дрючок і піднімемо, нехай згори розгляда та розслуха, відкіль вітер повіва, та так і морга, і кива, згадуючи своє кивання на людей; от у усьому пеклі і є звістка, відкіля вітер віє. Цокотухи та ляскухи, що, покинувши і мужиків, і господарство, і діточок, зійдуться докупи, та усіх осуждають, та підбріхують других, та сварки та смутки заводять, так я тих – у мої сади до ягід, щоб замість трещоток терчали та горобців відганяли. А ще бувають і такі, що бідний мужик де хоч озьми, хоч душу продай, у дітей останнє забери, та купуй їй то плахти, то очіпки, то стьожки, сьогодні одне, завтра друге і усеє таке, та як убереться, так що і усеї худоби на год не стане, що люди сміються та аж жахаються від неї, а вона дума собі: яка я собі хороша. Оттака як попадеться до мене, що, знаєш, справжнього пекла не заслужила, а так попала сюди тільки на панщину, так я таких – на мої огороди до струків, замість опудала; нехай їх ляка, як лякала людей. Та і усяким є у мене усяке добро!

Достається і писачкам. Наплодилося до ката у вас таких, що пишуть повісті та романці і усякі теревені [9], так я їх – бач, охочі трудитися – у мої сади, то на конюшенний двір, то у вівчарню, щоб скрізь гнійок до купок змітали та гори насипали; бач, як бува по панським садам. Та як їх робота і тут така, як і на вашому світові, що з ледащого ледащим ледащо зліплене, то воно, як і у вас нікуди не годилося, так і тут від вітру розсипається, а їм знову треба ліпити; та і ліплять же хлопці гарно! Точнісінько, як колись і книжки зліплювали! А ті, що дума, як би людей обібрати та і обдурити… от і вигада: «Я, каже, напишу вам півтора десятка книжок; дайте-ке грошики сюди, а книжки опісля пришлю». Гроші скинулися, дали, а книжки де? Овва! В нього не тільки нема понаписованих книжок, та у голові і глузду нема на пів-книжки, щоб йому об тім і написати, за що узявся; а йому і байдуже! Він одурив мир, та цілковими у кишені побрязкує, та горілочку похлистує, а макухою з рогозом заїдає; звісно, з розкоші. Так ті в мене приставлені малих дітей тішити: то догори ногами ходять, то стовбула перекидаються, то бульбахи дмуть, то у виворочених кожухах рачки лазять; аби б діти сміялися, як на вашім світі люди з них сміялися. А ті, що самі ніколи нічого путнього не написали, а тільки вздрить яку книжку, так її і закепкує: і не туди писано, і не так розказано, і те не так, і се не сяк, та часом такого прибреше, що чого і у книжці того нема і чоловік зроду не писав, а він каже, ще там сеє і онеє є пописано, та каже: «Я порядився вам виказовати, де що не так по книжкам є, бо я усе знаю, і я вже так напишу, що ніхто проти мене не вдере»; як же вчистить, так хоч утікай! і прочитаючи його роботи книжку, зараз у хаті кури, а то завадить. Про других же, так на всі заставки лає і кепкує. Так я його і тут до такого ж діла: охочий був доглядатись, де не до шмиги, де не чисто, не гладко; так чисть, голубчику, пекельні і пригребиці та попід тинами, попід плотами, усюди по кутках, попід приспами, і де помиї виливають, і по трубах сажу вичищай, коли такий охочий вичищати; та ще ні віника, ні лопати не даю: які руки на світі книжки вичищали, тими руками і тут вичищай, підбирай, винось, викидай…

– Та ну їх ізо всім! Усіх поганеньких грішників, таких, що не дуже пекельну муку заробили, таких і не пере лічиш; та стільки набирається їх, що я вже швидко не придумаю, яку і кару їм накладати. Бач, люди стали хитріш чорта: таке зло сконпонує, що не знаєш, чим його і карати. Так оттим-то я вже на ваші ледащі душі і не кваплюсь; а з твоєю, запліснявілою, що мені робити? Куди і на що вона мені пригодна? Орудуй нею до якого часу. А коли хочеш мені віддяковати за те, що я тебе навчу, що усякий скарб, який тільки де є, усякий, коли схочеш, так і забереш; так от чим мені віддружи… та гляди, не

полінуйся і не збреши…

– Батечку ріднесенький, таточку, голубчику! – аж заскавучав наш Масляк, почувши від Юдуна про таке добро; і підплигує, і присіда, і за руки його хвата, і усе обіщається: «Не збрешу; от тобі хрест…» – та й перехрестився… Шарах!., аж тільки загуло, і мов собака заскиглила, утікаючи в ліс… Озирнувся наш Масляк… нема ні Юдуна, ні шатрів, ні чортів, ні чортих, і музики катма! Стоїть він, сердека, на узліссі, у тернових кущах! Приглядівся, аж над самісінькою кручею прекрутенною стоїть, а унизу річка шумить та гуде, звісно, як після поводі, на великодніх святах; тільки б ще на ступінь ступив, тут би і чорту баран, попався б Юдуну у лапи. Побачивши такую біду, так сердешний Хома зжахнувся, що й сам себе не стямив! Ухопився, хоч і руки у кров сколов, за тернові кущі і став пробі кричати!… Кричить і розгля-да, де він і у якім єсть іменно місці, аж ось і розглядів, що за річкою – його село Джигунівка, і якраз на тім боці, на піщаному березі, празникові колиски постановлені, і парубки з дівчатами качаються, деякі так ходять та христосуються, жартують меж собою, хлопці навбитки б'ються червоними яйцями, дітвора тож біга промеж жінками, що винесли на продаж і крашанки, і горіхи, і мочені кислички, і усякі празникові ласощі.

Пізнав Хома своїх людей, став ще дужче гукати і на усі заводи кричати… аж ось парубоцтво почуло, що чоловік кричить, та не знають хто; та вже ж хто не є, а треба рятовати. От моторніші кинулись до греблі, відчепили мірошників човен, налагодили його, справили усе та й поїхали визволяти, хто там кричить. Повилазивши з човна, поки-то ще на ту кручу зідралися, а Хома усе пробі реве. Як вже підійшли до нього, тогді тільки пізнали, що то є Масляк; а відкіля він узявся, так усі дивувалися, бо чули, що він сидить ув острозі, та не знали певно, чи за корчемство, чи за яку другу біду; і коли він відтіля вислобонився, нічого не чули. Стали його розпитовати, чого він сюди зайшов, чого кричить, чого аж прикипів до кущів? Так він вже нічого і не тямить, тільки знай кричить: «Юдуне, Юдуне! батечку рідненький, давай гроші, озьми з мене душу!…» – і усе такеє… Возилися з ним хлопці, возилися… морока, та й годі!… Далі нічого робити, зв'язали любенько йому руки, щоб не пручався, та й утеребили у човен і приїхали на той бік. Тут усі позбігалися дивитися, кого хлопці привезли? Зараз усі і пізнали, що то єсть іменно Хома Масляк. До нього з розпитками, так він знай своє співа усе: «Юдун та Юдун, дай, таточку, грошей». А що воно є і до чого се він каже, ніхто його і у товк не озьме!

Аж ось прибігла і жінка його: стала розпитовати, і просить, і лаєть, вже і голосить над ним, а він усе своє товче… Відвели його додому, положили, зараз послали за знахурками; вже вони його і злизовали, і соняшниці заварювали, і як то вже не шептали і по зорям, і середу дня, і у саму глуху ніч, так нічого і не зробили. Та три тижня недужав; та що-то, як його узяли з кущів, так! рісочки у рот не брав: так-то налопався чортячої страви! От, як недужав та недужав, і усе йому що дальш, усе було трудніш, думала жінка та таки і знахурки, що от-от-от помре, і уночі вже і свічку над ним світили, і сиділи над ним, і дожидали… а він разом: луп! та й заговорив: «А пошліть мені старого дядька Кирика Жабокрюку, та брата у третіх Пилипа Шикалку, та Талемона Нечосу; я щось їм скажу». Жінка зрадовалася, що от, мабуть, одужа, пильно послала по тих людей, а сама – до нього, та аж припа-да, та пита, чи не хоче чого з'їсти: «Може, буханця, або печеного яєчка, або мочених кисличок?…» – «Ні, – каже, – нічого не хочу; я вже добре наївся, буде з мене… нехай швидше люди прийдуть».

Як же позіходилися люди, та прийшли деякі і лишні, прийшов і пан Симейон, дяк таки з того села, так от їм сердешний Масляк і став розказовати про своє привиде-ніє, що в нього було з проклятим Юдуном, і як він у нього обідав, яку страву їв, які напиточки пив, як танцював і як Юдун йому розказовав, що які порядки є у пеклі… та як розказав усе, протягсь, хропнув тричі та тут при людях і вмер…

Кирик Жабокрюка, стар чоловік, довго стояв над ним, поки його вбирали, думав-думав щось довго, далі здихнув та й сказав: «А що, Хомо! От тобі і скарб!»

Оттак-то сюю повість розказовав мені пан Симейон, джигунівський дяк. Вже не знаю, чи правда сьому була, чи півправди; чи так-то Юдун про пекло розказовав Мас-лякові, чи, може, дечого пан дяк і поприбріховав, я не знаю; а тільки нігде правди діти, як почув, яка є панщина у пеклі на тих, хто то повісті, то усякі ледащі книжки пише, так мене аж циганський піт пройняв. Та вже ж, що бабі, то і громаді. Коли товариство перестане писати, не буду і я; а то, далебі, що не втерплю.

Сторінка 4 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_ot_tobi_y_skarb.docx)Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_ot_tobi_y_skarb.docx75 Кб1326
Скачать этот файл (Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_ot_tobi_y_skarb.fb2)Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_ot_tobi_y_skarb.fb2108 Кб1221

Пошук на сайті: