Микола Хвильовий - Вальдшнепи (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx)Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx136 Кб1835
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2)Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2179 Кб1979
    - Я не тiльки га­даю, алей пев­на, що це так. Кра­мар iз за­до­во­лен­ням по­ди­вив­ся на своїх гос­тей i рап­том за­ме­ту­шив­ся бi­ля сто­ли­кiв.

    - Ну, ко­ли ви так пев­нi, то хай бу­де по-ва­шо­му… Якої ж вам го­рiл­ки тре­ба i скiльки ви її по­ду­жаєте?

    Компанiя за­ре­го­та­ла: мов­ляв, так би й дав­но. I нi­чо­го ку­ра­жи­тись. Хi­ба во­ни не зна­ють, що I. Л. Ка­ра­сик сим­па­тич­на лю­ди­на i, як уся­ка сим­па­тич­на лю­ди­на, вмiв кож­но­му прис­лу­жи­тись?

    - Ми серй­оз­но бу­де­мо пи­ти го­рiл­ку? - ска­зав Ка­ра­ма­зов (вiн хо­тiв ска­за­ти "ти серй­оз­но ду­маєш пи­ти" iякось не мiг цього ви­мо­ви­ти в при­сут­нос­тi Ган­ни).

    - Звичайно, серй­оз­но! - ска­за­ла Аг­лая. - Чо­му ж не пи­ти? Хi­ба ти не про­по­ну­вав ме­нi влаш­ту­ва­ти п'янку?

    Карамазов по­чер­во­нiв i звiв свої бро­ви. Цей ци­нiзм, що ним бра­ву­ва­ла сьогод­нi Аг­лая, йо­го вже по­чи­нав нер­ву­ва­ти. Вiн усiм кор­пу­сом зро­бив рiз­кий рух i одiй­шов до дальнього сто­ли­ка. За ним пiш­ла й тьотя Кла­ва з Вов­чи­ком: лiнг­вiст теж був не­за­до­во­ле­ний.

    - Дiмi - стра­шен­ний чу­дак, - го­во­ри­ла Аг­лая, взяв­ши за ру­ку Ган­ну, i так го­во­ри­ла, нi­би нi­чо­го не тра­пи­лось. - Вран­цi, знаєте, лед­ве скан­да­лу не пiд­няв, що я не хо­чу з ним пи­ячи­ти… А за­раз чо­мусь сам од­мов­ляється,

    Ганна хо­лод­но по­ди­ви­лась на Аг­лаю.

    - Я тiльки не ро­зу­мiю, для чо­го це ви ме­нi го­во­ри­те, - ска­за­ла во­на.

    - Як для чо­го? Для то­го, щоб ви ви­пи­ли зi мною, бо ме­нi за­раз ду­же хо­четься ви­пи­ти.

    - А ме­нi, на жаль, не хо­четься. Да­вай­те кра­ще пi­де­мо на свi­же по­вiт­ря.

    - Ви зов­сiм не п'єте?.. Чи, мо­же, тiльки за­раз од­мов­ляєтесь?

    - Чому ж не п'ю? - ви­му­ше­но всмiх­ну­лась Ган­на. - Iно­дi i я п'ю, але сьогод­нi я не хо­чу. Я га­даю, що й ви не маєте ве­ли­ко­го ба­жан­ня: в та­ку ду­хо­ту не п'ють го­рiл­ки.

    Аглая зно­ву взя­ла Ка­ра­ма­зо­ву за ру­ку i з спiв­чут­тям по­ди­ви­лась на неї.

    - Що ду­хо­та, то це ви прав­ди­во го­во­ри­те, - ска­за­ла во­на. - Але не в од­нiй же ду­хо­тi спра­ва; я ду­маю, що вам усе-та­ки важ­ко-вам, ко­му­нiс­там.

    - Чому ж нам важ­ко?.. Ви зов­сiм да­рем­но спiв­чу­ваєте.

    - Невже вам мож­на пи­ти го­рiл­ку? - з роб­ле­ним зди­ву­ван­ням спи­та­ла Аг­лая.

    - Звичайно, мож­на. Хi­ба ви не чу­ли?.. Але, як-то ка­жуть, у мi­ру.

    - Словом, зо­ло­та се­ре­дин­ка? Ну що ж, i це доб­ре. От­же, зро­бiть ме­нi ми­лiсть i ви­пий­те зi мною "в мi­ру".

    Вона не до­че­ка­лась вiд­по­вi­дi i, пiд­бiг­ши до кра­ма­ря, зап­ро­по­ну­ва­ла йо­му пос­та­ви­ти на один iз сто­ли­кiв пляш­ку го­рiл­ки. По­тiм, пiд­ле­тiв­ши до ком­па­нiї, схо­пи­ла Ка­ра­ма­зо­ва та то­ва­ри­ша Вов­чи­ка за ру­ки й по­тяг­ла їх до Ган­ни.

    - Я теж ду­маю, що за­раз не вар­то пи­ти, - ска­зав то­ва­риш Вов­чик. - I справ­дi ду­хо­та стра­шен­на.

    - Ну от, i цей тiєї ж спi­ває… А що ти ме­нi вран­цi го­во­рив?

    Карамазов зирк­нув на Аг­лаю, зро­бив рi­шу­чий крок до кра­ма­ря.

    - Чи не­ма у вас яко­гось ка­бi­не­ту, де мож­на бу­ло б по­си­дi­ти? - спи­тав вiн.

    - Як так не­ма! - нi з то­го нi з сього об­ра­зив­ся I Л. Ка­ра­сик.

    - Так би й дав­но! - ска­за­ла Аг­лая i, здається, п'ятий раз узя­ла Ган­ну за ру­ку. - Чу­да­чок цей Дi­мi, стра­шен­но нев­рiв­но­ва­же­на на­ту­ра… Ви вже дав­но з ним жи­ве­те?

    Пiдiйшла до Ган­ни й тьотя Кла­ва i теж узя­ла її за ру­ку.

    - Ви ме­нi, їй-бо­гу, по­до­баєтесь, - ска­за­ла во­на. - Я завж­ди гнi­ва­лась на Дмит­рiя, що вiн так iз ва­ми по­во­диться.

    - Я вас не ро­зу­мiю! - ки­ну­ла Ган­на й роз­губ­ле­но по­ди­ви­лась на то­ва­ри­ша Вов­чи­ка: во­на рап­том вiд­чу­ла се­бе зацько­ва­ним звiр­ком.

    - Ну, як же так? - про­мо­ви­ла тьотя Кла­ва. - Хi­ба це гар­не по­вод­жен­ня, ко­ли вiн тiльки сьогод­нi спро­мiг­ся ви­вес­ти вас на лю­ди.

    - Тут Дмит­рiй нi при чо­му. Я са­ма нi­ку­ди не хо­тi­ла ви­хо­ди­ти.

    - Сама? Ну, це iн­ша спра­ва. То­ва­риш­ка Ган­на, оче­вид­но, вiд­по­чи­ває, фун­ти, так би мо­ви­ти, на­би­рає. Це - зов­сiм не­по­га­но.

    Вони вже си­дi­ли в ка­бi­не­тi, i бi­ля них ме­ту­шив­ся кра­мар. Ка­ра­ма­зов пе­рет­во­рив­ся. Ко­ли за якiсь пiв­го­ди­ни вiн був пох­му­рий, то те­пер на йо­го об­лич­чi ввесь час гра­ла ве­се­ла ус­мiш­ка i вiн щед­ро роз­ки­дав до­те­пи та сен­тен­цiї. Аг­лаїн ци­нiзм, що спер­шу йо­го при­го­лом­шив, ско­ро став за те дже­ре­ло, яке на­поїло йо­го ча­рiв­ною во­дою i да­ло йо­му, так би мо­ви­ти, "нап­лю­ва­тельський" наст­рiй. Вiн доб­ре знав, що Ган­на дав­но вже рветься до­до­му, що фло­бе­рiвськi да­ми не да­дуть їй спо­кою, i, на­реш­тi, знав, що вже, мож­ли­во, не­да­ле­ко на­вiть до скан­да­лу, але все це вку­пi не тiльки не три­во­жи­ло йо­го, все це вку­пi пiдш­тов­ху­ва­ло йо­го ро­би­ти те, що iн­шо­го ра­зу вiн би, без­пе­реч­но, не зро­бив. Вiн зга­ду­вав сьогод­нiш­нiй ра­нок, зга­ду­вав Аг­лаїне тi­ло, i йо­му хо­тi­лось му­чи­ти Ган­ну - му­чи­ти за те, що во­на не дає йо­му взя­ти це тi­ло… i вза­га­лi так упер­то стоїть йо­му на до­ро­зi.

    - Ну, i хто ж бу­де пи­ти? - без­по­рад­но мах­нув ру­кою лiнг­вiст, ко­ли кра­мар на­пов­нив ке­ли­хи.

    - Хiба ти не ду­маєш? - ска­за­ла Аг­лая. - Ну так то­дi да­вай­те втрьох… Ви, Ган­но, теж, зви­чай­но, не бу­де­те?

    - Не бу­ду.

    - Добре… Який же нам тост при­ду­ма­ти?.. Avan­cez un peu[12], - зно­ву звер­ну­лась во­на до Ган­ни.

    - Я по­га­но ро­зу­мiю фран­цузьку мо­ву.

    - Вона ка­же, - не­охай­но i з по­чут­тям влас­ної гiд­ноi стi ки­ну­ла тьотя Кла­ва, - щоб ви тро­хи под­ви­ну­лись.

    - Mille par­dons за фран­цузьку мо­ву. Але, mes­si­e­urs, la­is­sez-moi se­ule­ment m'instal­ler[13].

    Аглая рап­том пе­ре­хи­ли­ла ке­лих i ви­пи­ла свою го­рiл­ку. Ви­пи­ла й тьотя Кла­ва та Ка­ра­ма­зов.

    - А те­пер мож­на й тост при­ду­ма­ти, - ска­за­ла Аг­лая пiс­ля дру­го­го ке­ли­ха. - Я ви­пи­ла, то­ва­рист­во, за вiд­важ­них i вольових лю­дей. Чуєте? Я ви­пи­ла за бе­зумст­во хо­роб­рих. Але не за те бе­зумст­во, що ви­ро­ди­лось у сор­ре нтiвсько­го мi­ща­ни­на Пеш­ко­ва, - я ви­пи­ла за те бе­зумст­во, що при­ве­ло трог­ло­ди­та до ста­ну ви­шу­ка­ної євро­пей­ської лю­ди­ни. Я ви­пи­ла за те бе­зумст­во, що не знає ту­пи­кiв i го­рить вiч­ним ог­нем стрем­лiн­ня в не­вi­до­мi краї. Я ви­пи­ла за бе­зумст­во конк­вiс­та­до­рiв… Ви ме­не, Ган­но, ро­зу­мiєте? Доз­вольте вам од­ре­ко­мен­ду­ва­тись. Я - но­ва лю­ди­на на­шо­го ча­су. Я - од­на з тих мо­ло­дих лю­дей, що як гри­би ви­рос­та­ють бi­ля ва­ших ком'ячей­ок i яких ви не по­мi­чаєте. Дмит­рiй Ка­ра­ма­зов, ти знаєш, хто пе­ред то­бою си­дить? О, ти не знаєш, як ска­зав­ши Го­голь хто си­дить пе­ред то­бою. Це си­дить твiй ан­ти­под. Але ви ме­не все-та­ки, я ба­чу, не ро­зу­мiєте. Ах, дру­зi до­ро­гi… Да­вай­те ще вип'ємо за бе­зумст­во.

    Аглая зно­ву пе­ре­хи­ли­ла ке­лих. Об­лич­чя їй роз­чер­во­нi­лось, i очi бли­ща­ли хи­мер­ним блис­ком. Ка­ра­ма­зов iз за­хоп­лен­ням ди­вив­ся на дiв­чи­ну.

    - Iще я хо­чу ска­за­ти, дру­зi мої, що хоч це и див­но, а по­ро­див ме­не не хто iн­ший, як ва­ша ячей­ка. Це моя рiд­на ма­ма… Ну, от уявiть со­бi. Рос­те десь, в яко­мусь, ска­же­мо, "ву­зi" дiв­чи­на. Дiв­чи­на, що на­зи­вається, кров iз мо­ло­ком. Вiд при­ро­ди її пок­ли­ка­но до ки­пу­чої дi­яльнос­тi - не тiєї, що ком­со­мо­лить у пус­то­по­рожнє… ну, ска­же­мо, яко­юсь нуд­ною до­по­вiд­дю чи то "со­ба­чим за­вул­ком", а тiєї, що, ска­же­мо, Пе­ровська. I от кли­че її ячей­ка i ка­же: "так от що, свi­до­ма юн­ко, бу­деш ти у нас кан­ди­дат­кою у ком­со­мол… Твоє яке по­ход­жен­ня?"… А на чор­та ме­нi це по­ход­жен­ня? Не я ж ро­би­ла батька? А вiн ме­не зро­бив!

    - Мабуть, твоє по­ход­жен­ня все-та­ки тем­неньке, - ска­зав то­ва­риш Вов­чик.

    - А ви, Ган­но, як ду­маєте? Тем­неньке моє по­ход­жен­ня?

    - Я ду­маю, що ме­нi вже по­ра до­до­му, - ска­за­ла Ган­на й пiд­ве­лась iз стiльця.

Пошук на сайті: