Микола Хвильовий - Вальдшнепи (сторінка 16)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx)Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx136 Кб1669
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2)Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2179 Кб1812

    - Бачиш, - по­чав ма­му­лу­ва­те Ка­ра­ма­зов i по­чер­во­нiв. - Я стра­шен­но хо­тiв би ма­ти… те­бе…

    Аглая зас­вис­тi­ла. Бо­же мiй, як їй не свис­тi­ти, ко­ли Дмит­рiй та­кий без кiп­ця наївний. Що зна­чить "ма­ти"? Чи не ду­має вiн, що во­на так i ки­неться йо­му в обiй­ми? Нi, цe зов­сiм не­серй­оз­но! I ко­ли б хтось iн­ший ска­зав так, во­на б зу­мi­ла ре­агу­ва­ти. Але йо­му во­на ра­дить тiльки по­ки­ну­ти свою "ка­ра­ма­зов­щи­ну" й по­ва­жа­ти се­бе i її.

    - Ти зро­зу­мiв ме­не? - ска­за­ла во­на, кiн­ча­ючи. - Ну, го­во­ри ж, Дi­мi.

    Вiн нi­чо­го не вiд­по­вi­дав i мовч­ки ди­вив­ся ку­дись у прос­тiр. Вiн по­чу­вав се­бе ду­же нi­яко­во. Так прой­шло.кiлька се­кунд. Але от рап­том вiн за­ре­го­тав сильним i цiл­ком при­род­ним ре­го­том.

    - Знаєш що, - про­мо­вив вiн. - Доз­воль ме­нi по­цi­лу­ва­ти твою го­ло­ву.

    Аглая з за­цi­кав­лен­ням по­ди­ви­лась на нього. Во­на зно­ву взя­ла в до­ло­нi йо­го об­лич­чя й про­мо­ви­ла лас­ка­вим, май­же ма­тер­нiм го­ло­сом:

    - Поцiлувати ме­нi го­ло­ву?.. I цього не тре­ба ро­би­ти.

    - Клянусь то­бi, - рап­том скрик­нув Ка­ра­ма­зов. - Кля­нусь то­бi, що в ме­не й тi­нi не за­ли­ши­лось по­га­но­го по­чут­тя до те­бе.

    - Я ду­же ра­да, - ска­за­ла Аг­лая. - Я вi­рю. Dan­te ava­it bi­en ra­ison de di­re que L'Enfer est pa­ve de bon­nes re­so­lu­ti­ons[15]. Але я доз­во­лю то­бi це зро­би­ти тiльки то­дi, ко­ли тра­питься те, про що я за­раз ду­маю.

    - А про що ти за­раз ду­маєш?

    - Дiмi, не тре­ба бу­ти та­ким наївним, а то я зов­сiм роз­ча­ру­юсь у то­бi. Ти за­раз ду­же по­дiб­ний до сво­го дру­га Вов­чи­ка.

    Аглая пi­дiй­шла до гле­чи­ка з аб­ри­ко­со­вою во­дою i зро­би­ла з нього кiлька ковт­кiв. Якось хи­мер­но во­на виг­ля­да­ла за­раз, i Ка­ра­ма­зов вiд­чув у нiй щось надз­ви­чай­но рiд­не. Йо­му зда­лось, що са­ме її вiн за­гу­бив ко­лись, i во­на те­пер прий­шла до нього, та­ка ба­жа­на, як нiх­то i як нi­що. Ка­ра­ма­зов ди­вив­ся в її очi, сте­жив за її ру­ха­ми, i йо­му вви­жа­лось, що цi очi й цi ру­хи вiн ба­чив чи то увi снi не то на­яву. Але ко­ли це бу­ло на­яву, то це бу­ло ти­ся­чу ро­кiв то­му. Йо­му на­вiть прий­шла мисль, що вiн, Ка­ра­ма­зов, жив в якiй­сь iн­шiй пло­тi ще да­ле­ко до Дан­те, що йо­го до­пi­ру зга­да­ла Аг­лая.

    - Чого це так дов­го не­ма на­ших вiд лi­ка­ря? - рап­том ска­за­ла дiв­чи­на. - Як ти ду­маєш, Дi­мi?

    - Очевидно, зуб ви­ри­ва­ють.

    Карамазов вий­няв порт­си­гар i за­па­лив но­ву па­пi­ро­су. Повз вi­кон iз кри­ком про­бiг­ла дiт­во­ра й зник­ла за ро­гом. Зно­ву за­тур­ко­тiв єги­петський го­луб.

    З дальнього до­му вiд­по­чин­ку вда­ри­ли в дзвiн: ма­буть, скли­ка­ли до дру­го­го снi­дан­ку. Бi­ла ла­па пiв­ден­но­го сон­ця по­лiз­ла ви­ще й по­ши­ри­лась.

    У кiм­на­тi ста­ло ще душ­нiш.

    - Ну, Дмит­рiй, - ска­за­ла Аг­лая, - ти йшов би до­до­му: я за­раз ду­маю на­дя­га­ти ку­пальний кос­тюм. Ка­ра­ма­зов узяв ка­пе­люх i мовч­ки пi­шов до две­рей.

    - Я га­даю, що ми зуст­рi­не­мось уве­че­рi? - ска­за­ла йо­му вслiд Аг­лая.

    Дмитрiй по­вер­нув­ся. Во­на сто­яла, за­ло­жив­ши ру­ки за го­ло­ву, й за­гад­ко­во ди­ви­лась на нього.

    - Обов'язково! - ска­зав вiн i вий­шов iз кiм­на­ти.

    "Щось по­ча­лось", - рап­том прий­шло йо­му в го­ло­ву. Не той ро­ман, що до нього вiн хо­тiв утек­ти од ну­до­ти буд­нiв нуд­ної Ган­ни, - по­ча­лось щось три­вож­не i - те­пер вiн пев­ний - тра­гiч­не. Але не жах вик­ли­ка­ло во­но в нiм, а по­чут­тя якоїсь бе­зум­ної ра­дос­тi, нi­би вiн му­сив на днях одк­ри­ти цiл­ком но­ву й надз­ви­чай­но цi­ка­ву сто­рiн­ку в своєму од­но­ма­нiт­но­му жит­тi.

    Карамазов пi­шов до рi­ки. Йо­му хо­тi­лось за­раз ки­ну­тись у во­ду й поп­лив­ти про­ти те­чiї чорт знає ку­ди - та­ки­ми сильни­ми й рi­шу­чи­ми ру­ха­ми роз­сi­ка­ючи дзер­кальну по­верх­ню.

    

IX

    

    Вiн так нi­ко­ли не че­кав ве­чiрньої го­ди­ни, як то­го душ­но­го дня. I цiл­ком нор­мальна лю­ди­на не мо­же уяви­ти, як вiн му­чив­ся, ко­ли Аг­лая не вий­шла з до­му.

    Але во­на не ви­хо­ди­ла й на дру­гий та на тре­тiй день - у п'ятни­цю. В су­бо­ту то­ва­риш Вов­чик, зуст­рiв­шись iз тьотею Кла­вою бi­ля квар­ти­ри фло­бе­рiвських дам, пос­та­вив та­ке рi­шу­че за­пи­тан­ня:

    - Скажи ме­нi от що: чо­му це не вид­но твоєї пле­мiн­ни­цi? Чи не пос­ва­ри­лась во­на з Дмит­рiєм?

    - Не ду­маю, - ска­за­ла тьотя Кла­ва. - Моя пле­мiн­ни­ця ду­же ро­зум­на лю­ди­на i з пус­тяч­ка не бу­де ро­би­ти тра­ге­дiї.

    - Ну так чо­му ж во­на си­дить до­ма?.. Чи, мо­же, й во­на зах­во­рi­ла?

    Тьотя Кла­ва пос­мiх­ну­лась i нi­чо­го не вiд­по­вi­ла. Во­на пi­дiй­шла до ака­цiї, зiр­ва­ла плiд i, зро­бив­ши з нього ди­тя­чо­го пи­щи­ка, взя­ла йо­го в свої яр­ко-чер­во­нi гу­би. То­ва­риш Вов­чик пiд­вiв бi­лi бро­ви й ска­зав з обу­рен­ням:

    - По-перше, я не ро­зу­мiю, чо­го ти мов­чиш, а по-дру­ге - таємнiсть тут зов­сiм не до дi­ла. Чо­му не ска­за­ти пря­мо?

    - По-перше, - обу­ри­лась, у свою чер­гу, тьотя Кла­ва, - я не знаю, що ме­нi ска­за­ти пря­мо, а по-дру­ге - я то­бi не жiн­ка, i ти так не кри­чи на ме­не! Чи, мо­же, ти хо­чеш, щоб я пок­ли­ка­ла Євге­нiя Ва­лен­ти­но­ви­ча?

    Лiнгвiст рап­том зблiд. Вiн зов­сiм не че­кав та­ко­го нес­по­дi­ва­но­го по­во­ро­ту в роз­мо­вi i, як i тре­ба бу­ло при­пус­ка­ти, пе­ре­ля­кав­ся.

    - Я про­шу про­ба­чен­ня, - ска­зав вiн. - Ти… ви не зро­зу­мi­ли ме­не.

    Але тьотя Кла­ва вже зас­по­коїлась. Во­на не мо­же дов­го гнi­ва­тись на "сво­го чу­дач­ка", її тiльки ди­ву­ють цi муж­чи­ни: не встиг­не по­цi­лу­ва­тись два чи то три ра­зи з тою чи iн­шою жiн­кою, як уже ту чи iн­шу жiн­ку по­чи­нає вва­жа­ти за свою влас­нiсть i по­чи­нає на неї стра­шен­но кри­ча­ти. Ну, доб­ре, во­на де­що доз­во­ли­ла то­ва­ри­шу Вов­чи­ку… але хi­ба йо­му цього вже до­сить? Тьотя Кла­ва нi­як не че­ка­ла, щоб лiнг­вiст мiг так ско­ро роз­ча­ру­ва­ти її.

    - Подякуй моєму ха­рак­те­ро­вi! - ска­за­ла во­на й по­да­ла свою ру­ку для по­цi­лун­ку.

    Обличчя лiнг­вiс­то­вi взя­ло­ся чер­во­ною фар­бою. Вiн мiльйон ра­зiв дя­кує i за­пев­няє, що бiльш нi­ко­ли й не по­ду­має кри­ча­ти на тьотю Кла­ву. Вiн крик­нув, їй-бо­гу, не нав­мис­не, i йо­го спро­во­ку­вав не хто iн­ший, як Ка­ра­ма­зов. За якiсь три днi цього чу­да­ка й пiз­на­ти не мож­на. Вiн якось змар­нiв, i очi йо­му заб­ли­ща­ли, без­пе­реч­но, хо­роб­ли­вим блис­ком. Ко­ли Вов­чик спи­тав при­яте­ля, що з ним, той од­вер­то за­явив йо­му, що за­ко­хав­ся в Аг­лаю i за­ко­хав­ся якось там надз­ви­чай­но. Сло­вом, "щось по­ча­лось". Вов­чик як мiг зас­по­ко­ював йо­го, але хi­ба бо­же­вiльно­го зас­по­коїш?..

    Вiн приб­лиз­но так зас­по­ко­ював:

    "Ну як це ле­генький флiрт iз ви­пад­ко­вою жiн­кою та ще й за та­кий ко­рот­кий тер­мiн мо­же пе­рет­во­ри­тись нес­по­дi­ва­но в серй­оз­ну дра­му? Зви­чай­но, Аг­лая - цi­ка­ва дiв­чи­на, зви­чай­но, Ка­ра­ма­зов нев­рiв­но­ва­же­на на­ту­ра, але все-та­ки це ж за­над­то. Тiльки ви­нят­ко­вий про­цес у без­пе­реч­но хво­рiй пси­хi­цi мо­же так пiд­кузьми­ти лю­диьу."

    - Саме це ти й го­во­рив йо­му? - спи­та­ла iьотя Кла­ва.

    - А що ж я мiг го­во­ри­ти йо­му? Я вза­га­лi не маю здiб­нос­тей для та­кої нев­дяч­ної ро­лi.

    - А ко­ли не маєш, - з обу­рен­ням про­мо­ви­ла жен­щи­на, - то не тре­ба й бра­ти її на се­бе. Хто то­бi на­мо­лов, що це ле­генький флiрт? Чо­го ти роз­пи­суєшся за Дмит­рiя?.. Чи, мо­же, ти най­няв­ся до Ган­ни за ад­во­ка­та? Ко­ли так, то мо­жеш iти од ме­не.

Пошук на сайті: