Микола Хвильовий - Вальдшнепи (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx)Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx136 Кб1833
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2)Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2179 Кб1975
    - Я iно­дi бук­вально за­ди­ха­юсь од щас­тя, - го­во­рив вiн да­лi, ски­да­ючи з кру­чi ка­мiн­цi й зов­сiм не по­мi­ча­ючи, що йо­го роз­мо­вi бра­кує еле­мен­тар­ної пос­лi­дов­нос­тi. - Тем­нi сто­ро­ни на­шої дiй­снос­тi то­дi зов­сiм зни­ка­ють iз моїх очей, i я по­чи­наю рос­ти i ви­рос­таю у ве­лет­ня. Бо й справ­дi: в сус­пiльствi не мо­же бу­ти та­кої си­ту­ацiї, ко­ли не­мож­ли­ва бо­ротьба. Ко­ли ж це так, то… як усе-та­ки ве­се­ло жи­ти "на етом све­те, гос­по­да"… Ти не мо­жеш i уяви­ти, як я по­лю­бив це за­яло­зе­не сло­во - прог­рес. Прог­рес - це ж, по су­тi, якiр спа­сiн­ня. Це ж ви­хiд iз то­го ста­но­ви­ща, що в нього зай­шла ре­во­лю­цiя.

    - Але ти го­во­риш зов­сiм як учень пер­шої гру­пи, - ска­за­ла Аг­лая.

    - Цiлком спра­вед­ли­во! - га­ря­че пiд­хо­пив Дмит­рiй. - Я i єсть учень пер­шої гру­пи й маю муж­нiсть виз­на­ти це. Та­ка вже ло­гi­ка по­дiй: хто хо­че жи­ти в на­шi днi, той обов'язко­во му­сить по­чи­на­ти з абет­ки…

    - I ви­тя­гу­ва­ти з ар­хi­ву ста­рi гас­ла?

    - А хоч би й так. Хi­ба ре­во­лю­цiй­нi гас­ла сьогод­нiшнього дня завт­ра не мо­жуть ста­ти ре­ак­цiй­ни­ми? Хi­ба ми не маємо прик­ла­дiв? I нав­па­ки: хi­ба ло­зун­ги яко­гось 1917 ро­ку сьогод­нi не ста­ли фа­ри­сей­ст­вом i ма­те­рi­алом для спе­ку­ля­цiї? Це не зна­чить, що ми збанк­ру­ту­ва­ли, а це зна­чить, що тре­ба бу­ти дi­алек­ти­ком. Сьогод­нi ма­су мож­на по­вес­ти тiльки пiд тим стя­гом, що на ньому бу­де чiт­ко на­пи­са­но - "прог­рес".

    - Навряд тiльки во­на пi­де за то­бою, бо ма­са не тер­пить абст­рак­цiї. А прог­рес - це для неї абст­рак­цiя.

    - Цiлком по­год­жу­юсь, - ска­зав Ка­ра­ма­зов. - Але я да­ле­ко стою вiд вульгар­но­го тлу­ма­чен­ня ма­си. Ре­во­лю­цiю ма­са тво­рить че­рез свою iн­те­лi­ген­цiю, бо вся­кий ма­со­вий ви­бух тiльки то­дi ро­биться ре­во­лю­цiєю, ко­ли ним по­чи­на­ють ке­ру­ва­ти Дан­то­ни, Ле­нi­ни чи то Троцькi.

    - З те­бе вий­шов би не зов­сiм по­га­ний агi­та­тор-прог­ре­сист, - ки­ну­ла Аг­лая i де­монст­ра­тив­но зас­вис­тi­ла якусь шан­со­нет­ку.

    - Ти ме­нi ро­биш ба­га­то чес­тi своєю за­явою.

    - Nullement, - про­мо­ви­ла дiв­чи­на. - On ne vo­it раs 'to­us les jo­urs un ma­la­de com­me vo­us etes[6].

    - Ти ме­не вва­жаєш за хво­ро­го? -обра­зив­ся Дмит­рiй.

    - Боже бо­ро­ни, - ска­за­ла Аг­лая. - Ме­нi тiльки неп­риємно, що твоїй роз­мо­вi бра­кує ло­гi­ки. З од­но­го бо­ку, ти вис­лов­люєш без­пе­реч­но ро­зум­нi дум­ки, а з дру­го­го - плу­таєшся в Ле­нi­нах, у кла­сах то­що.

    - Ну от, зно­ву ста­ра iс­то­рiя, - не­за­до­во­ле­но про­мо­вив Ка­ра­ма­зов. -Чи не ду­маєш ти впли­ну­ти на мою iде­оло­гiю? Ко­ли так, то ти да­рем­но вит­ра­чаєш си­ли. Взя­ти хоч би те ж вiд­род­жен­ня моєї на­цiї. Я йо­го iнак­ше не мо­жу мис­ли­ти, як за­сiб, не як ме­ту, як фак­тор, що до­по­ма­гає ме­нi розв'яза­ти ос­нов­ну со­цi­альну проб­ле­му. Вiд­род­жен­ня моєї на­цiї - це є шлях до чiт­кої ди­фе­рен­цi­ацiї в на­шо­му сус­пiльствi й, зна­чить, крок до со­цi­алiз­му. Iнак­ше на це вiд­род­жен­ня я ди­ви­тись не маю охо­ти.

    - Значить, iз тво­го вiд­род­жен­ня нi чор­та й не вий­де! - гру­бо ки­ну­ла Аг­лая i, зро­бив­ши з до­лонь ру­по­ра, пок­ли­ка­ла тьотю Кла­ву.

    Карамазов пог­ля­дом пе­ре­мож­ця по­ди­вив­ся на дiв­чи­ну. Вiн не тiльки не об­ра­зив­ся - йо­му на­вiть приємно бу­ло, що во­на зiр­ва­лась iз спо­кiй­но­го то­ну. її са­мов­пев­не­нiсть i за­хоп­лю­ва­ла, i в той же час нер­ву­ва­ла йо­го, бо що ближ­че вiн схо­див­ся з нею, то сильнiш вiд­чу­вав її впли­ви на свiй свi­тог­ляд.

    - А Вов­чик не зов­сiм по­га­ний спiв­бе­сiд­ник, - пiд­хо­дя­чи, ска­за­ла тьотя Кла­ва. - I ви­яв­ляється… зов­сiм не ко­му­нар.

    - Дозвольте, - за­ме­ту­шив­ся лiнг­вiст. - Хi­ба ви не знаєте, що Дмит­рiй член Ком­пар­тiї?

    - Не тур­буй­тесь! - ска­за­ла Аг­лая… - Знаємо… i ду­маємо, що вiн не бу­де гнi­ва­тись на тьотю Кла­ву за од­вер­тiсть.

    - Цебто ти хо­чеш ска­за­ти, - про­мо­вив Ка­ра­ма­зов, - що тьотя Кла­ва ме­не об­ра­зи­ла?

    - Ми хо­че­мо ска­за­ти, - ки­ну­ла Аг­лая, - що ко­му­нiс­ти хоч i не­по­га­нi лю­ди, але в бiльшос­тi стра­шен­но нуд­нi… Ну, сло­вом, свi­то­ро­зу­мiн­ня їхнє-мож­на на­пев­но твер­ди­ти - не ся­гає да­лi Чем­бер­ле­на з мо­нок­лем i чер­го­вої пар­тя­чей­ки… Прав­да, цi­кав­ляться ще ки­тай­ськи­ми спра­ва­ми.

    Карамазову пе­рес­мик­ну­ло об­лич­чя. Йо­го ка­рю­чи­ло, що цi ви­пад­ко­вi по­за­пар­тiй­нi дач­ни­цi так не­охай­но став­ляться до йо­го пар­тiї. Бу­ду­чи, так би мо­ви­ти, вiч­ним опо­зи­цi­оне­ром, вiн у той же час був своєрiд­ним фа­на­ти­ком ко­му­нiз­му й, зви­чай­но, не мiг спо­кiй­но ре­агу­ва­ти на це зов­сiм не­вип­рав­да­не на­хабст­во.

    Але роз­мо­ву вже скiн­чи­ли й умов­ля­лись, де мож­на бу­де зуст­рi­тись завт­ра. Вже фло­бе­рiвськi да­ми зник­ли в тем­ря­вi аб­ри­ко­со­во­го дво­ри­ка, i то­ва­риш Вов­чик щось за­хоп­ле­но роз­по­вi­дає про тьотю Кла­ву. То­дi Дмит­рiй рап­том зга­дує Ган­ну i вже не вiд­чу­ває до неї тiєї зло­би, що її пiз­нав уве­че­рi. Йо­му на­вiть тро­хи за­бо­лi­ло сер­це, i вiн ска­зав:

    - Ти, Вов­чи­ку, будь лас­ка, не го­во­ри Ган­нi, де й -з ким ми блу­ка­ли сьогод­нi.

    - Чому це? - спи­тав лiнг­вiст: вiн уже за­був ве­чiр­ню роз­мо­ву, ко­ли сам ра­див при­яте­ле­вi хо­вя­ти вiд Ган­ни свої зуст­рi­чi з Аг­лаєю.

    - Я так хо­чу! - ска­зав Ка­ра­ма­зов. - Ти це му­сиш зро­би­ти для ме­не.

    Товариш Вов­чик зди­во­ва­но по­ди­вив­ся на Дмит­рiя, де­кiлька ра­зiв здвиг­нув пле­чи­ма, але зго­ду, зви­чай­но, дав.

    - Згоду я даю, - ска­зав вiн. - Але от що, дру­же: як це так тра­пи­лось, що мос­ковськi да­ми зро­би­лись ук­раїнка­ми?

    - Це пи­тан­ня i ме­не ду­же цi­ка­вить.

    - Цебто ти теж нi­чо­го не знаєш? - спи­тав зди­во­ва­ний лiнг­вiст.

    - Стiльки знаю, скiльки й ти.

    - Дивно. Ко­ли хо­чеш, за­гад­ко­во. Iй-бо… Ти як. га­даєш?

    - Я теж ду­маю, що за­гад­ко­во. I ду­маю, що цю за­гад­ко­вiсть да­ми на­ро­чи­то ут­во­рю­ють для, так би мо­ви­ти, пi­кант­нос­тi.

    - Це ме­нi, їй-бо, по­до­бається! - скрик­нув iз за­до­во­лен­ням лiнг­вiст. - Чо­му не зро­би­ти з зви­чай­ної ви­пад­ко­вої зуст­рi­чi iн­те­рес­ну при­го­ду? Iнт­ри­га не тiльки в ро­ма­нi цi­ка­ва рiч, во­на й в жит­тi приємна роз­ва­га… - Ти, я ба­чу, по­чи­наєш фi­ло­софст­ву­ва­ти, - ус­мiх­нув­ся Ка­ра­ма­зов.

    Товариш Вов­чик, зви­чай­но, не по­го­див­ся з цим тверд­жен­ням i ска­зав, що Дмит­рiй все-та­ки анальфа­бет[7] I не ро­зу­мiє, що та­ке фi­ло­со­фiя.

    - А втiм, - про­мо­вив вiн, - я не про це. Я хо­чу про твою фор­ту­ну. То­бi стра­шен­но ве­зе, не­по­га­ний.

    - Ти не за­до­во­ле­ний тьотею Кла­вою?

    - Боже бо­ро­ни. Нав­па­ки - з тьотею Кла­вою, без­пе­реч­но, кра­ще зв'яза­ти­ся… Знаєш, iз за­мiжньою жiн­кою. ба­га­то без­печ­нiш.

    Товариш Вов­чик за­ре­го­тав од за­до­во­лен­ня i зап­ли­гав, як мо­ло­де те­ля.

    …Коли во­ни схо­ди­ли на свiй га­нок, у пiв­нiч­нiй час­ти­нi заш­тат­но­го го­род­ка вже кри­ча­ли ран­нi про­вiн­цi­альнi пiв­нi.

    

V

    

    На дру­гий день во­ни зно­ву зуст­рi­лись: те­пер во­ни зуст­рi­ча­лись кож­но­го ве­чо­ра. На шос­тий день над дач­ним посьолком рап­том ро­зiр­ва­лась гро­за. Хма­ри за­во­лок­ли все не­бо, i цi­лий день iшов крап­лис­тий дощ. По ву­ли­цях сто­яли ве­ли­кi ка­лю­жi, й надз­ви­чай­но роз­ми­ло де­рев'янi тро­ту­ари. Тьотя Кла­ва прис­ла­ла до Ка­ра­ма­зо­вих дiв­чи­ну з за­пис­кою й про­си­ла в нiй дру­зiв сьогод­нi не ви­хо­ди­ти. Лiнг­вiст пе­ре­чи­тав лис­та й, пе­ре­да­ючи йо­го Дмит­рiю, ки­нув:

    - Я га­даю, що дiв­ча­та ма­ють ра­цiю са­ме так ви­рi­ши­ти. Ти як на це ди­виш­ся?

    - Як же тут ди­ви­тись, - ска­зав Ка­ра­ма­зов. - Оче­вид­но, кра­ще не при­ду­маєш.

    Вiн, зви­чай­но, збре­хав, бо на йо­го пог­ляд го­ди­на бу­ла не та­ка вже по­га­на, щоб од­мов­ля­тись вiд ве­се­лої гу­лян­ки. Мов­ляв, мож­на бу­ло в край­ньому ра­зi по­роз­зу­ва­тись - це ж не го­род i не осiн­ня по­ра.

Пошук на сайті: