Микола Хвильовий - Вальдшнепи (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx)Mikola_hviloviy_valdshnepi.docx136 Кб1833
Скачать этот файл (Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2)Mikola_hviloviy_valdshnepi.fb2179 Кб1975
    - Але ти все-та­ки за­мис­лив­ся? - ска­зав то­ва­риш Вов­чик, про­вi­ря­ючи зам­ки в своїй руш­ни­цi.

    - I не ду­маю за­мис­лю­ва­тись, - ще раз збре­хав Ка­ра­ма­зов i зро­бив де­кiлька нер­во­вих кро­кiв по кiм­на­тi.

    Вiн нi­як не ро­зу­мiє, чо­му це йо­му тро­хи зас­ке­мi­ло сер­це. Нев­же то­му, що вiн сьогод­нi не по­ба­читься з Аг­лаєю? Вiн же зуст­рi­чав­ся з нею вчо­ра й кож­но­го дня зуст­рi­чається. Вiн, на­реш­тi, по­ба­читься з нею завт­ра й ще ба­га­то ра­зiв бу­де з нею ба­чи­тись. Як же ро­зу­мi­ти цей нес­по­дi­ва­ний бiль?

    В ко­ри­до­рi рап­том за­го­во­ри­ли, i в кiм­на­ту ввiй­шла Ган­на.

    - Ну, що ми, хлоп­цi, бу­де­мо сьогод­нi обi­да­ти? - спи­та­ла во­на.

    - Очевидно, кот­ле­ти й пю­ре з сме­та­ною, - пос­пiш­но вiд­по­вiв Дмит­рiй.

    Ганна уваж­но по­ди­ви­лась на чо­ло­вi­ка: во­на не зна­ла, жар­тує вiн чи й справ­дi серй­оз­но го­во­рить.

    - Чого ти вит­рi­щи­ла на ме­не очi? - ска­зав Ка­ра­ма­зов. - Я ж то­бi го­во­рю: кот­ле­ти й пю­ре з сме­та­ною.

    - А я то­бi го­во­рю, - про­мо­ви­ла Ган­на, - що ти, Дi­мi, сьогод­нi в по­га­но­му наст­рої i по­чи­наєш не­гар­но жар­ту­ва­ти зi мною.

    - А я от го­во­рю, - ска­зав Вов­чик, ки­да­ючи на лiж­ко свою руш­ни­цю, - що ви й сьогод­нi - я ба­чу - по­лаєтесь… Це чортз­на-що - не но­вий по­бут, а якась ка­ри­ка­ту­ра на нього.

    Карамазов ви­му­ше­но всмiх­нув­ся й прос­тяг­нув свою ру­ку лiнг­вiс­то­вi.

    - Дякую, дру­же, за прав­ду-мат­ку i про­шу про­ба­чен­ня, - ска­зав вiн. - Дя­куй i ти, моя ми­ла Ган­ну­сю… Хi­ба то­бi не приємно вис­лу­ху­ва­ти це вiд без­пар­тiй­ної сво­ло­чi?

    - Ти, будь лас­ка, не лай­ся, - про­бур­мо­тiв то­ва­риш Вов­чик.

    - Невже ти об­ра­зив­ся?.. Ко­ли так, то дру­гий раз про­шу про­ба­чен­ня i за­яв­ляю: я по­жар­ту­вав.

    - Я знаю, що ти по­жар­ту­вав. Але все-та­ки, чо­му то­бi та­ке зле об­лич­чя?

    - Я, ба­чиш, Вов­чи­ку, кот­ле­ток за­хо­тiв i пю­ре з сме­та­ною.

    Ганна зiр­ва­ла­ся з сво­го мiс­ця i пi­дiй­шла до сто­лу.

    - Дiмi! - ска­за­ла во­на з роз­пу­кою. - Ну на­вi­що це? На­вi­що ти ро­биш на­ше жит­тя без­ко­неч­ною му­кою?

    - Ах, Бо­же мiй, яка тра­ге­дiя! - пог­лу­зу­вав Дмит­рiй. То­дi то­ва­риш Вов­чик пiд­бiг до сво­го при­яте­ля й за­ма­хав ру­ка­ми.

    - Слухай, дру­же… - лед­ве ви­мо­вив вiн вiд хви­лю­ван­ня. - Я… я ду­маю, що ти не ко­му­нiст, а дес­пот! I я… та­ки до­не­су на те­бе в… конт­рольну ко­мi­сiю.

    Карамазов за­ре­го­тав. Вiн так неп­риємно за­ре­го­тав, що лiнг­вiст на­вiть роз­гу­бив­ся i по­ди­вив­ся навк­ру­ги се­бе.зди­во­ва­ни­ми очи­ма.

    - Ти ду­маєш на ме­не до­но­си­ти в конт­рольну ко­мi­сiю? - спи­тав Дмит­рiй. - Прек­рас­но! Тiльки будь, дру­же, спра­вед­ли­вою лю­ди­ною i зра­зу до­нось на мiльйон ко­му­нiс­тiв. До­нось, на­реш­тi, на всi сто п'ятде­сят мiльйо­нiв бу­дiв­ни­кiв со­цi­алiз­му, до­нось на са­мо­го се­бе, бо й ти та­кий же хам, як я, па­няй, на­реш­тi, в не­бес­ну кан­це­ля­рiю i до­нось на са­му конт­рольну ко­мi­сiю.

    - Дiмi, - ска­за­ла Ган­на, - ти се­бе не по­ва­жаєш i не по­ва­жаєш ту пар­тiю, що до неї на­ле­жиш. Не за­бу­вай, що то­ва­риш Вов­чик все-та­ки по­за­пар­тiй­ний.

    - Ти га­даєш, що та­кi пи­тан­ня тре­ба ста­ви­ти на ком'ячей­цi?

    - Саме це я й хо­чу ска­за­ти, Дi­мi. Тiльки це. Ка­ра­ма­зов рап­том вти­хо­ми­рив­ся. Чи то спо­кiй­ний тон дру­жи­ни впли­нув на нього, чи щось iн­ше.

    - Я ще раз про­шу у вас про­ба­чен­ня, - ска­зав вiн. - Я й справ­дi тро­хи по­га­ря­чив­ся.

    - Значить, ти виз­наєш, що Ган­на має ра­цiю стри­му­ва­ти те­бе?

    Дмнтрiй нi­чо­го не вiд­по­вiв. Вiн нес­по­дi­ва­но зас­тиг в од­нiй по­зi се­ред кiм­на­ти й так сто­яв кiлька хви­лин. Ган­нi на­вiть прий­шла мисль, що вiн зах­во­рiв. Во­на пi­дiй­шла до чо­ло­вi­ка i взя­ла йо­го за ру­ку.

    - Дiмi, чо­го ж ти мов­чиш?.. Що з то­бою, Дi­мi?

    - Нiчого особ­ли­во­го, Ган­ну­сю, - спо­кiй­но й серй­оз­но про­мо­вив Ка­ра­ма­зов. - Я ду­маю за­раз про на­ше фа­ри­сей­ст­во i ду­маю: чо­му? Чо­му ми не со­ро­ми­мось го­во­ри­ти про пю­ре й кот­лет­ки? Чо­му ми, на­реш­тi, не со­ро­ми­мось проїда­ти тут на­род­нi гро­шi… са­ме в той час, ко­ли навк­ру­ги нас лю­ди жи­вуть у не­мож­ли­вих злид­нях, у та­ких злид­нях, що аж ри­да­ти хо­четься… Чо­му ми, на­реш­тi, боїмось ви­но­си­ти гiр­ку прав­ду на лю­ди (хоч лю­ди й без нас її зна­ють) i хо­ваємо по своїх ком'ячей­ках?

    - Ну, ця вже сльоза й ця ка­ра­мелька зов­сiм не до дi­ла, - ска­зав лiнг­вiст. - У вся­ко­му ра­зi, во­ни не мо­жуть те­бе ха­рак­те­ри­зу­ва­ти.

    - I я ду­маю, - ки­ну­ла Ган­на, - що ти сьогод­нi йдеш про­ти са­мо­го се­бе. Хi­ба це не ти так вiдс­тоюєш гас­ло; "сильно­му до­ро­гу"?

    Дмитрiй хо­тiв щось вiд­по­вiс­ти, але в цей мо­мент у кiм­на­ту зай­шла Одар­ка й зу­пи­ни­лась на по­ро­зi.

    - Я слу­хаю! - ска­за­ла во­на. - Ви ме­не кли­ка­ли?

    - Що ви слу­хаєте? - надз­ви­чай­но сум­ним го­ло­сом спи­тав Дмит­рiй. - Нев­же ви не вмiєте го­во­ри­ти людською мо­вою?

    Служка мовч­ки по­ди­ви­лась на сво­го ха­зяїна, її кам'янi очi зас­тиг­ли в якiй­сь од­нiй крап­цi, i вся во­на бу­ла якась штуч­но-де­рев'яна, як ста­туя спе­цi­ально­го приз­на­чен­ня. На­вiть Ган­на вiд­чу­ла це i, зiр­вав­шись iз сво­го мiс­ця, пос­пi­ши­ла вип­ро­ва­ди­ти Одар­ку за две­рi.

    - Я на неї спо­кi­ино не мо­жу ди­ви­тись, - про­мо­вив Ка­ра­ма­зов, ко­ли Одар­чи­нi пi­дош­ви за­ше­лес­тi­ли в сi­нях. - Во­на ме­не своєю мов­чаз­нiс­тю так iно­дi три­во­жить, що я, їй-бо­гу, по­чи­наю бо­ятись за свою го­ло­ву: от-от збо­же­во­лiю i ки­нусь ку­дись бiг­ти ска­же­ним бi­гом.

    - Тобi, Дi­мi, тре­ба лi­ку­ва­тись, - ска­за­ла Ган­на. - Ти хво­рий, Дi­мi!

    - Лiкуватись? Це не те! Не те, моя лю­ба! - зiтх­нув Ка­ра­ма­зов. - Спра­ва от у чо­му: iно­дi бi­жиш - i зу­пи­няєшся. Зу­пи­нив­ся i стоїш. Навк­ру­ги так прек­рас­но - озе­ро, не­бо, ди­мок синьої да­ли­ни, а "в i н" стоїть i ви­лу­пив на те­бе баньки… Я го­во­рю, Ган­нусько, про на­ше чор­не, пi­анi­но… про те, шо в Хар­ко­вi. Це не пi­анi­но, а якась жах­ли­ва при­ма­ра. Зап­лю­щиш очi й ле­жиш. I от рап­том щось штовх­не те­бе, i ти по­ди­виш­ся, i ба­чиш, як з пi­анi­но лi­зе на те­бе якась во­ло­ха­та iс­то­та. Пiд­лi­зе - i ся­де навп­ро­ти те­бе. Я дов­го мов­чу й дов­го за­пев­няю се­бе, що нi­чо­го не­ма. То­дi во­ло­ха­та iс­то­та лi­зе до ме­не на кро­вать. Са­ме то­дi, Ган­нусько, я кри­чу, щоб ти за­па­ли­ла елект­ри­ку. Але ти нi­ко­ли не всти­гаєш за­па­ли­ти, бо во­ло­ха­та iс­то­та стра­шен­но мет­ка й хут­ко хо­вається в пi­анi­но, а ти, Ган­нусько, спро­сон­ня стра­шен­но ма­му­лу­ва­та.

    - I ти серй­оз­но вi­риш, що ця iс­то­та жи­ве в пi­анi­но? - спи­тав то­ва­риш Вов­чик.

    - Їй-богу, не знаю! - якось жа­лiб­но всмi­ха­ючись, ска­зав Ка­ра­ма­зов. - Як ко­му­нiст, я їй не вi­рю, а як меш­ка­нець та­кої-то кiм­на­ти в мiс­тi Хар­ко­вi, я не мо­жу не вi­ри­ти, бо май­же кож­но­го дня ме­нi при­хо­диться вно­чi три­во­жи­ти дру­жи­ну.

    - Тобi й справ­дi лi­ку­ва­тись тре­ба, - ска­зав то­ва­риш Вов­чик.

    - I ти про лi­ки? Чу­да­ки ви стра­шен­нi! Їй-бо­гу, чу­да­ки! - Ка­ра­ма­зов по­ди­вив­ся на сво­го при­яте­ля i нес­по­дi­ва­не за­ре­го­тав. - Ой, якi ж ви чу­да­ки! Нев­же ти не по­мi­тив, що я ввесь час дур­ня ва­ляю? Оче­вид­но, з ме­не не­по­га­ний ар­тист вий­шов би.

    - Ну те­бе к чор­ту! - спа­лах­нув лiнг­вiст i хут­ко вий­шов iз кiм­на­ти.

    Цiлий день, а по­тiм цi­лу нiч Дмит­рiю не да­вав по­кою об­раз дiв­чи­ни в ро­же­во­му плат­тi й з го­лу­бою па­ра­солькою, дiв­чи­ни, що так ско­ро наз­ва­ла йо­го "ми­лим", що так цi­ка­во го­во­ри­ла про ста­роф­ран­цузьке жит­тя ("ти знаєш по­ета Вiлй­она?"), що вiд­чу­ла в на­ших нiч­них ба­зар­них за­вул­ках безс­мерт­но­го Фло­бе­ра, що, на­реш­тi, в час йо­го ду­шев­ної кри­зи яви­лась до нього та­кою цi­ка­вою спiв­бе­сiд­ни­цею.

Пошук на сайті: