Повість про санаторійну зону - Микола Хвильовий (сторінка 12)

    Але дідок сидів по­за­ду йо­го й ти­хо хіхікав. Ко­ли анарх по­вер­нув­ся до нього, він по­ка­зав гнилі зу­би й зно­ву ки­нув:

    - Хе… хе… Та­во­на­ро­ла!

    - А я от те­пер уже відрізняю, - ска­зав Кар­но, - це ду­же лег­ко. Хо­че­те нав­чу?… От по­дай­те мені цей лис­то­чок… Ну, по­дай­те ж! Ну, чо­го ж ви си­ди­те… Ну, скоріш…

    - Будь лас­ка, не мішай­те мені відпо­чи­ва­ти! - різко ки­нув анарх і тут же по­чув свій го­лос чу­жим і по­рожнім.

    - Хе… хе… Та­во­на­ро­ла, - зно­ву захіхікав дідок.

    - Який ви за­пальчас­тий, - сар­кас­тич­но всміхнув­ся Кар­но й ви­тяг­нув своє гост­реньке об­лич­чя. - І потім, чо­му ви так гру­бо го­во­ри­те зі мною? Це, здається, не пер­ший раз?

    - Так! Не пер­ший раз! - різко ки­нув анарх.

    - Я ро­зумію, що не пер­ший раз! - ска­зав мет­ран­паж і підвів бро­ву. - Але ви все-та­ки не хви­люй­тесь! Ще встиг­не­те відпо­чи­ти. На те єсть мерт­ва ле­жан­ка… Хіба за­бу­ли про неї?

    - Хі… хі… Та­во­на­ро­ла, - ще раз захіхікав дідок.

    - Забув! - різко шпур­нув анарх і взяв­ся за го­ло­ву: йо­му прий­шла мисль, що це - сон. Ніко­ли він не ба­чив на са­на­торіях і вза­галі в житті та­ких мет­ран­пажів. В більшості це бу­ли або оби­ва­телі, або не­да­лекі ор­то­док­си. Те­пер пе­ред ним сиділа воісти­ну якась чу­дер­нацька лю­ди­на.

    Дурень, що весь час безг­луз­до ди­вив­ся на кон­фет­ну об­горт­ку, рап­том підвівся і, виб­ри­ку­ючи, мов мо­ло­де те­ля, з ги­ком побіг до ко­ней.

    - Ну доб­ре, - гар­ка­во ска­зав Кар­но й ви­тяг­нув своє гост­реньке об­лич­чя. - Гніваєтесь, зна­чить, не тре­ба!

    Але анар­хові в цю хви­ли­ну нес­подіва­но прий­шло на дум­ку са­мо­му ки­ну­ти за­пи­тан­ня.

    - А скажіть мені, - ска­зав він, і йо­му йок­ну­ло в гру­дях. - Ви справді ду­маєте, що я бо­юсь вас?

    Карно не зди­ву­вав­ся, ніби дав­но вже че­кав на це за­пи­тан­ня.

    - Так! Ду­маю!

    - А чо­му ви й досі мені нічо­го про це не ска­за­ли?

    - Я ба­чу, що я не по­ми­лив­ся, - засміявся Кар­но. - Знаєте, мені смішно: та­ка ма­хи­на, а боїтесь та­кої ма­ленької лю­ди­ни. Мені, ба­чи­те, зда­ло­ся, що ви істе­рик.

    - Хі… хі… Та­во­на­ро­ла, - захіхікав дідок і поліз до то­го пенька, що на ньому сидів анарх.

    Анархові стис­ло гор­ло спаз­ма­ми, і він пізнав при­лив тва­рин­ної ра­дості: все це, зна­чить, з'ясо­вується прос­то - він істе­рик. Нічо­го особ­ли­во­го не­ма. І, ніби бо­ячись, що хтось розділить із ним цю радість, він навіть хит­ренько всміхнув­ся й опус­тив го­ло­ву.

    Метранпаж уваж­но ди­вив­ся на те місце в ко­ми­шах, де по­ри­нув ду­рень, і мов­чав. Дідок підліз уже і, вис­та­вив­ши гнилі зу­би, хіхікав.

    Далі, мов крізь сон, він чув, як Кар­но го­во­рив про Май­ю, як він пи­тав, відкіля во­на? Анарх не знає? І підморг­нув. Він, без­пе­реч­но, лю­бить (не тільки цей дідок) гар­них, сма­ко­ви­тих дівчат. Знаєте, він лю­бить, ко­ли в дівчи­ни білі лит­ки й во­на вся пух­ка. Знаєте, ля­жеш на неї, і здається, що ліг на пу­хо­вик.

    В та­ко­му ж дусі незг­раб­ни­ми фра­за­ми, цинічни­ми до безг­луз­дя, мет­ран­паж го­во­рив із чверть го­ди­ни. Анарх за цей час не про­мо­вив жод­но­го сло­ва. Він те­пер пев­ний був, що все це - при­ма­ра, що ніяко­го мет­ран­па­жа в дійсності не­ма, що завт­ра він про­ки­неться й бу­де ре­го­та­ти з се­бе. Він рішив покірно вис­лу­ха­ти Кар­но, свідо­мо прий­ма­ючи йо­го, як фан­том… Мож­ли­во, на­решті, він си­дить десь зовсім не на лу­ках, а в ізольова­но­му по­меш­канні. Завт­ра він про­ки­неться й по­ба­чить - нічо­го не­ма!

    - Значить, за ма­лин­кою хо­ди­те?… Ну, і ходіть!… З Майї гар­на ма­лин­ка, - го­во­рив мет­ран­паж.

    Анарх і на це не ре­агу­вав. Мов во­ло­ха­та ста­туя, сидів він на пеньку й ди­вив­ся собі під но­ги. Збо­ку хіхікав дідок.

    Потім він підвівся і, по­хи­ту­ючись, пішов до са­на­торійної зо­ни.

    По до­розі він зустрів сест­ру Кат­рю.

    - Знаєте, - ска­за­ла во­на, - я за ніч прог­ли­ну­ла ма­ло не трис­та сторінок. Але я не відкри­ла жод­ної сторінки жит­тя, ду­ма­ла раніш, що я ма­ло пра­цюю, а те­пер я ба­чу, що я прос­то без­дар­на лю­ди­на.

    Анарх по­ди­вив­ся на сест­ру Кат­рю й рап­том ски­нув­ся: що ж, і во­на фан­том? Ах, яка глу­по­та!…

    - Слухайте, - звер­нув­ся він до неї, про­ти­ра­ючи очі, - як ви га­даєте, я сплю, чи це…

    - Що це? - підхо­пи­ла сест­ра Кат­ря.

    - Ах, Бо­же мій! Я вас пи­таю: це сон, що я з ва­ми го­во­рю, чи це дійсність?

    Сестра Кат­ря по­ди­ви­ла­ся на сво­го співбесідни­ка, і він їй здав­ся, оче­вид­но, ду­же комічним. Во­на, здається, пер­ший раз щи­ро засміялась. Сест­ра Кат­ря взя­ла анар­ха за ру­ку, ви­ве­ла з гу­ща­ви­ни, пос­та­ви­ла на со­няч­ний бік і пря­мо по­ди­ви­лась йо­му в очі. Зви­чай­но, во­на зро­зуміла цю ви­ход­ку як ба­жан­ня йо­го тро­хи по­жар­ту­ва­ти з нею.

    

Х

    

    Після цієї су­тич­ки - на лу­ках - із ним скоїлось щось не­лад­не. Мо­мен­ти фан­тас­ти­ки так пе­реп­лу­та­лись із дійсністю, що він іноді бук­вально не міг відрізни­ти при­ма­ри від ре­альної речі. Але Кар­но й для реш­ти са­на­торійців був цент­ром ува­ги. Анарх ос­та­точ­но за­пев­нив­ся в цьому, ко­ли ви­пад­ко­во про­чи­тав ури­вок із що­ден­ни­ка зга­да­ної хво­рої. Там бу­ло на­пи­са­но це:

    «…Наш са­на­торій поділяється на два та­бо­ри: пле­беї, інтелігенція. Між та­бо­ра­ми завж­ди іноді мов­чаз­ний, іноді буй­ний ан­та­гонізм. Іншої кла­сифікації тут не­ма. Але на цей раз усе це згла­ди­лось: один табір - весь са­на­торій, дру­гий скла­дається з од­но­го мет­ран­па­жа. Бу­ва­ють лю­ди, яких не люб­лять усі. От і Кар­но. І пле­беї вже не за­хи­ща­ють «сво­го». Гор­дий, неп­рис­туп­ний, а ви­ход­ки - ніби йо­го допіру вку­си­ла осіння му­ха. Цинік і на­ха­ба: ку­ди там до нього сли­ня­во­му дідькові! І всі вже дав­но зна­ють, що ця хит­ра лю­ди­на крив­ляється і вдає з се­бе дур­ненько­го. Влас­не, го­лов­ним мо­ти­вом не­за­до­во­лен­ня є шпи­гунст­во. Зви­чай­но, шпи­гунст­во до­пус­ти­ме, шпи­гу­ють усі пот­ро­ху. Але всьому ж єсть межі. Ко­ли шпи­гунст­во - нешкідли­ве яви­ще - нічо­го. А то, при­пус­ти­мо, хо­див дех­то по­ку­ри­ти (ку­ри­ти доз­во­ле­но, лиш би ніхто не ба­чив), а те­пер не мож­на хо­ди­ти. Всю­ди він, ця на­хаб­на фізіономія. На­ба­чить - і до­но­сить ор­ди­на­то­рові. Той, зви­чай­но, ля­кає ви­пис­кою із са­на­торію. Це вже за­над­то. І рос­те мов­чаз­ний про­тест. А не­дав­но навіть (це ко­ли вже за­пах­ло осінню) та­ка бу­ла су­тич­ка. Хло­ня поп­ро­хав, щоб мет­ран­паж відсу­нув кой­ку, щоб Хло­ни­ну кой­ку мож­на бу­ло пос­та­ви­ти на сон­це. «То­ва­ри­шу, будь лас­ка, од­суньте свою кой­ку», - поп­ро­хав Хло­ня. Кар­но мов­чить. «То­ва­ри­шу, я вас про­шу, од­суньте свою кой­ку», - ще раз поп­ро­хав Хло­ня. Кар­но - ні сло­ва. І так до трьох разів. Тоді Хло­ня підво­диться й ка­же: «Ви, то­ва­ри­шу, не­ви­хо­ва­на лю­ди­на!» - «А ви, то­ва­ри­шу, Онан!» - ки­нув Кар­но.- «І більш нічо­го?» - спи­тав Хло­ня. - «І більш нічо­го!» - ска­зав Кар­но. Це чу­ли інші. Інші зах­ви­лю­ва­лись. Хло­ня мов­чить, а інші не мог­ли мов­ча­ти. Ото­чи­ли мет­ран­па­жа й за­галділи. Що, мов­ляв, за чор­тов­щи­на, ви - пог­ром­ник, вам не мо­же бу­ти місця на са­на­торійній зоні. Мет­ран­паж і тоді ні сло­ва. Тоді до нього підско­чи­ла Унікум і зак­ри­ча­ла: «Пов­торіть і мені, що ви ска­за­ли! За­раз пов­торіть!» - «Онан», - спокійно пов­то­рив Кар­но. Це вже бу­ло за­над­то. Це вже чорт знає що! Це ж не­мож­ли­во! І підняв­ся та­кий гамір, та­кий крик, що позбіга­ли­ся сю­ди ма­ло не всі сест­ри, ма­ло не весь са­на­торій. Але мет­ран­паж і за­раз ле­жить і мов­чить. «В чо­му тут спра­ва?» - спи­та­ла сест­ра. Всі за­галділи, і ніхто нічо­го не роз­бе­ре. «То­ва­ри­шу, в чо­му тут спра­ва?» - ще раз спи­та­ла сест­ра. «А я знаю!» - ска­зав мет­ран­паж. - «Як ви там Хло­ню наз­ва­ли?» - «Ніяк!» - різко ки­нув Кар­но. - «Але по­че­кай­те, - галдів са­на­торій, - ви, мов­ляв, наз­ва­ли йо­го Она­ном». Тоді мет­ран­паж підвівся й по­чав плес­ти нісенітни­цю. При­пус­ти­мо, в ста­ро­ви­ну навіть тал­му­дис­ти но­си­ли та­ке ім'я, а по­ети й за­раз прос­лав­ля­ють йо­го. Що ж тут особ­ли­во­го? «Але, по­че­кай­те, ви ж не тал­му­дист?» - «Ні!» - «Ви ж не по­ет?» - «Ні!» - «Тоді ж, яке ви маєте пра­во на­зи­ва­ти йо­го так?» Ну, а потім усе так пе­реп­лу­та­лось, що нічо­го не мож­на бу­ло розібра­ти. Кар­но, без­пе­реч­но, глу­зу­вав. Він прос­то пог­ром­ник. І хоч усю цю історію бу­ло «за­ма­за­но», але Кар­но на цей раз, ма­буть, ос­та­точ­но й без­по­во­рот­но скомп­ро­ме­ту­вав се­бе. Ми йо­го бой­ко­туємо».

    Так! Оче­вид­но, Кар­но є най­ре­альніша осо­ба, ко­ли він цент­ром ува­ги яв­ляється ма­ло не для всіх. Так! Кар­но нічо­го не має спільно­го з при­ма­ра­ми!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx153 Кб2867
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2345 Кб2723

Пошук на сайті: