Повість про санаторійну зону - Микола Хвильовий (сторінка 17)

    За кілька хви­лин анарх зійшов на путівець. Він ішов по про­се­лочній до­розі й уваж­но розг­ля­дав стеб­ли­ну на руці, що на ній зав­мер мініатюр­ний ша­шель. Із-за ріки й те­пер гу­лом тем­ної міді кро­ку­ва­ли дзвіниці. Бу­дин­ки то вибіга­ли із змарнілої зе­лені, то ви­ри­на­ли, то зно­ву по­то­па­ли в ній. До­ро­ги й роз­доріжжя відхо­ди­ли по квар­та­лах у німу даль. Бу­ло зовсім сіро скуч­но. І не віри­лось, що ко­лись тут, на цій доріжці, вид­но бу­ло, як бо­ко­вий шлях вилітав із баг­ря­ної тир­си (кле­котіло сон­це), а дру­гий шлях - від Грал­тай­ських Меж. Шля­хи зліта­лись, зли­ва­лись і йшли до лісо­вої буд­ки. На ці шля­хи час­то хо­див анарх і ди­вив­ся на місто. Але місто завж­ди бу­ло та­ке нез­ро­зуміле, як і ко­рей­ський бо­жок. Са­ме на цей бо­ко­вий шлях, що біля екс­пе­ри­мен­тальної фер­ми, уве­чері дівча­та йшли з оран­же­рей і співа­ли пісень у буз­ко­вий захід. Це бу­ли пісні журні, по­чи­на­ли­ся во­ни з «го­ри ви­со­кої» й кінча­ли­ся тим, що «мо­лодість не вер­неться». Тоді екс­пе­ри­мен­тальна фер­ма відліта­ла від са­на­торійної зо­ни на не­мож­ливі го­ни. Але за­те вранці кипіла тут радість. Ко­ли па­да­ли ро­си й шумів ядер­но світловій, тоді на да­хи екс­пе­ри­мен­тальної фер­ми па­да­ли каміння всіх спект­ральних віт. То роз­си­па­ла­ся ко­ро­на землі - сон­це.

    Анарх ішов нав­ман­ня й тільки тоді зу­пи­нив­ся, ко­ли з-за пе­ре­ва­лу проз­ву­ча­ло со­ко­ви­те конт­ральто. Він підвів го­ло­ву й по­ба­чив: повз нього, нап­рав­ля­ючись із го­ро­ду, про­летів фа­етон. Тоді він рап­том ски­нув­ся: ку­ди й чо­го він іде?

    Він кру­то по­вер­нув і пішов до са­на­торійної зо­ни.

    

XIV

    

    Надходив лис­тя­ний шум. Хи­ли­ли­ся жовті без­силі де­ре­ва. Па­да­ло лис­тя, а на де­ся­ти­нах міської в'язниці мерт­во ле­жа­ла осіння про­зо­ра да­лечінь.

    Надходила осінь. І всю­ди, і на кож­но­му із хво­рих по­чу­ва­лась во­на. Май­ю ніхто вже не на­ва­жив­ся б наз­ва­ти лег­ко­важ­ною дівчи­ною. Її не пізна­ва­ли. Во­на схуд­ла, змарніла й за чер­го­вий тиж­день не тільки нічо­го не взя­ла, але й за­гу­би­ла декілька фунтів. Го­ди­на­ми во­на ле­жа­ла в своїй па­латі і вже не ви­но­си­ла своєї кой­ки на ве­ран­ду.

    Анарх не ви­хо­див із па­ла­ти й го­ди­на­ми ди­вив­ся то на од­ну, то на дру­гу з чо­тирьох стін. Але частіш він спи­рав­ся пог­ля­дом у сте­лю: во­на чо­мусь на­га­ду­ва­ла йо­му ту­ман­ний день і йо­го пер­ший сніг. Сірий колір про­то­чу­вав­ся крізь вікно й пох­мурів, як сам прис­мерк. У цьому бу­ла не то роз­губ­леність, не то тос­ка, не то прос­то нуд­на мов­чан­ка. Це, на­решті, бу­ла не кімна­та, а якась су­во­ра пус­те­ля. Тільки ор­ди­на­тор і досі хо­див у трав­не­во­му кос­тюмі. Але, ко­ли й він за­хо­див в анар­хо­ву кімна­ту й зу­пи­няв­ся біля по­ро­га - су­во­рий і хо­лод­ний, - анарх і від нього відвер­тав­ся, бо і в цьому трав­не­во­му кос­тюмі сто­яла осінь.

    Що ж до Хлоні, то він ос­та­точ­но по­ри­нув у ме­лан­холію. За ним із приз­на­чен­ня ор­ди­на­то­ра сте­жи­ли те­пер, не відхо­дя­чи, дві сест­ри. Тим же сест­рам на­ка­за­но бу­ло дог­ля­да­ти й Май­ю. Од­но­го дня во­на підійшла до ор­ди­на­то­ра з про­хан­ням відпус­ти­ти її в го­род на декілька го­дин, і, ко­ли їй той не доз­во­лив, во­на «за­ка­та­ла» істе­ри­ку. Док­тор так роз­гу­бив­ся, що за­був навіть зміря­ти їй тем­пе­ра­ту­ру. Сест­ра Кат­ря му­си­ла роз­бур­ка­ти Май­ю вночі й пос­та­ви­ти їй тер­мо­метр.

    Проте й сест­ра Кат­ря бу­ла са­ма не своя: во­на нап­ру­же­но че­ка­ла відко­ман­ди­ров­ки. Щоб тро­хи за­бу­тись, во­на про­сид­жу­ва­ла цілі ночі за кни­гою і, зас­нув­ши вранці, рап­том про­ки­да­лась і пе­ре­ля­ка­но ди­ви­лась навк­ру­ги се­бе. Пе­ред нею рос­ла тем­на стіна, і зда­ва­лось їй, що на неї нас­ту­па­ють якісь важкі нез­ро­зумілі квар­та­ли. Са­ме квар­та­ли, як щось абст­ракт­не й не­пе­ре­мож­не. І ці квар­та­ли по­ло­су­ва­ли невідомі лінії на безк­раїх по­лях і відхо­ди­ли в сірий дим безвісті.

    Надходила осінь. В го­роді її ще не ба­чи­ли. Мо­то­ри й ди­марі ви­пус­ка­ли на­тов­пи ди­му й зак­ри­ва­ли не­бо. На ву­ли­цях пах­ло бен­зо­лом. А тут у кож­но­му лед­ве помітно­му ше­лесті мініатюр­но­го лис­точ­ка відчу­вав­ся осінній пе­реліт. Де­ре­ва все глиб­ше вгру­за­ли в чер­во­не зо­ло­то й сто­яли в надмрійній за­думі. На пе­ре­валі рипів ясень: йо­го підріза­ли бан­ди­ти. Над­хо­ди­ли лис­тяні сим­фонії й за­топ­лю­ва­ли ліс. Над­хо­див зо­ло­тий по­топ.

    Зрідка вибіга­ли з по­ля­ни ку­че­ряві де­ре­ва, пе­ре­ля­ка­но ози­ра­лись і зу­пи­ня­ли­ся. Але не бу­ло ви­хо­ду з цього зо­ло­то­го по­то­пу: і екс­пе­ри­мен­тальна фер­ма, і са­на­торійна зо­на, і пе­ре­ва­ли, і межі - все по­ри­на­ло в ньому.

    Ішла мудрість глу­хо­го ча­су, і анарх зно­ву збен­те­же­но ди­вив­ся в сіру сте­лю. Він зрідка ви­хо­див на доріжку, там ози­рав­ся навк­ру­ги й прис­лу­хав­ся до ша­мотіння: то лис­тя зліта­ло з де­рев.

    А осінь усе глиб­ше й глиб­ше за­хо­ди­ла в ко­ло­дязь ча­су. Вже не горів ка­пус­ник: йо­го зріза­ли. Іноді по­ри­нав у баг­рян­цях захід, і тоді че­ка­ли ша­ле­них вітрів. Але й вітри не йшли, ніби й во­ни бо­ялись пот­ри­во­жи­ти цю мов­чаз­ну осінню елегію. Са­на­торійна зо­на, її будівлі і кон­торський плац, і яб­лу­не­вий глуш - все чут­ко прис­лу­ха­лось до зо­ло­то­го по­то­пу. І ду­мав анарх, що от-от вибіжить із яру роз­пат­ла­на тем­на роз­пу­ка, роз­ки­не ру­ки, впа­де на го­лу вбо­гу зем­лю й істе­рич­но за­ри­дає. Іноді він ба­чив її: от во­на ле­жить, от сти­хає її плач, во­на мовч­ки підво­диться, ди­виться синіми очи­ма вдаль і, тра­ур­на, не­чут­но зни­кає за пе­ре­ва­лом.

    Надходила осінь. В го­роді, без­пе­реч­но, про неї нічо­го не зна­ли, а тут во­на по­чу­ва­лась і в ми­готінні су­хих зір, і в за­журі не­ве­се­лих доріжок, що плу­та­лись і стур­бо­вані відсту­па­ли в нетрі сто­рож­ко­го лісу. Ди­кий ма­лин­ник відлетів до ріки й са­мотній сто­яв над ти­хим бірю­зо­вим не­бос­хи­лом. Ріка мов­ча­ла. Зрідка над са­на­торійною зо­ною чу­ли за­ду­ше­ний крик пер­на­то­го царст­ва. То по довгій і да­лекій лінії птиці пе­реліта­ли за го­ри­зонтні межі. Ран­ком на по­рожній пус­телі по­ки­ну­то­го по­ля сіда­ли важкі дрох­ви, стре­пе­ти. І тоді ж ріка прий­ма­ла в свої во­ди пе­релітні зграї птиць. То бу­ли кряк­ви, чир­ки, нирці, ши­лох­вос­ти, тур­па­ни. І ці ту­ди, на да­ле­ку лінію, у вирій. Ту­ди плав­ко ли­ну­ла і ріка, і сто­рож­кий чо­вен, і по­тяг, що вилітав із про­мис­ло­во­го цент­ру й ша­ле­но нісся в зо­ло­тий по­топ. Місяч­ної ночі, ко­ли ти­хо ко­ли­ва­лись осінні хвилі й бриніли вогкі вітри, чо­вен сто­яв оди­но­кою за­бу­тою при­ма­рою. Але і в мов­чаз­ності ріки бу­ла таж са­ма не­ви­мов­на са­мотність. Іноді стре­пе­ти рап­том підво­ди­лись із по­рожньої пус­телі по­ки­ну­то­го по­ля й різа­ли ріку своїм важ­ким польотом.

    Надходила осінь. Вночі пах­ло жов­тим ди­ким вос­ком. І тоді прос­то­ри буй­ної нес­покійної рес­публіки плу­та­лись по тем­них шля­хах, бігли до мо­ря й прис­лу­ха­лись до ше­лес­ту по­хи­лої тир­си. Са­ме тоді й пах­ло нез­нос­ним ди­ким вос­ком. Але зо­ло­тий по­топ пли­нув далі й далі. І вже за­топ­лю­вав він і ка­ган­цеві за­ки­нуті оселі. Вда­лині ми­готів го­род. На оазі ве­ли­ко­го сте­пу ма­ячи­ли люк­си своїми хо­лод­ни­ми вог­ня­ми. І на світан­ку анарх ба­чив: до го­ро­да бре­дуть стрункі то­полі. І ду­мав: «Чи це не пілігри­ми з да­ле­ко­го краю?» І зда­ва­лось анар­хові, що він стоїть се­ред за­бу­тої Аравії. А там, де го­род, - зовсім надз­ви­чай­на крап­ка: там - Ель-Ха­рам, Ка­аба й таємний чор­ний камінь. Анарх несвідо­мо, в яко­мусь півсні, ше­потів: «Ку­ди пілігри­ми?…»

    Надходила осінь. І зно­ву нез­нос­но пах­ло жов­тим ди­ким вос­ком, і са­мотньо виг­ля­да­ла ве­ран­да са­на­торійної зо­ни. Тільки ка­лин­ни­ки цвіли ще га­ря­чим цвітом. І чу­ти бу­ло, як за рікою кри­чить са­на­торійний ду­рень своє нез­ро­зуміле «о».

    Санаторій пот­ро­ху ви­люд­няв­ся. Уїхав один, дру­гий, третій, на­решті по­ча­ли го­ту­ва­тись до від'їзду Май­я, Унікум і т. д.

    Між анар­хом і Майєю ос­та­точ­но пробігла чор­на кішка. Те­пер їх рідко мож­на бу­ло зустріти вдвох. Де­ко­го це по­ча­ло навіть ди­ву­ва­ти: «Що та­ке? Чо­му це во­ни сто­ро­няться один од­но­го?» За­те з Хло­нею анарх те­пер май­же не роз­лу­чав­ся. Ті своєрідні фан­то­ми, що ни­ми завж­ди жив юнак, анар­хові потрібні бу­ли те­пер як са­ме повітря.

    Хлоня сідав на ліжко й го­во­рив:

    - І от я іду ку­дись у по­ле, і я ду­маю: «Скуч­но». І я ду­маю, що моя епо­ха, як та прек­рас­на нез­най­ом­ка, вис­ко­чи­ла, схо­пи­ла ме­не в обійми, за­ту­ма­ни­ла мій мо­зок і рап­том зник­ла. Я мет­нув­ся: де во­на?… Але її вже не­ма!

    - Так, - ма­ши­нально пов­то­рю­вав за Хло­нею анарх.

    - Так! Не­ма! - ка­зав далі Хло­ня й за­ду­мав­ся: - А то, бу­ває, здається, що цю нез­най­ом­ку да­вить хтось своїми бруд­ни­ми ру­ка­ми. Я схоп­лю­юсь. Я го­рю весь. Я спішу їй на до­по­мо­гу. Але підбігаю до прок­ля­то­го місця й ба­чу - зно­ву нічо­го не­ма!

    - Так! - ма­ши­нально пов­то­рю­вав за Хло­нею анарх.

    І в та­ких роз­мо­вах во­ни час­то про­сид­жу­ва­ли цілі ве­чо­ри. Їм ніхто не пе­реш­код­жав: два хво­рих виїха­ли, а мет­ран­па­жа зно­ву пе­ре­ве­ли на своє місце.

    Для реш­ти хво­рих за­ли­ши­лась од­на те­ма: роз­мо­ва про тих, ко­го ви­пи­су­ва­ли. І бу­ло ве­ли­кою нес­подіван­кою, ко­ли од­но­го хмар­но­го дня на са­на­торійній зоні зчи­нив­ся енергійний гамір.

    Прозвучав роз­би­тий че­ре­пок міді: кли­ка­ли на обід. Хворі мля­во підво­ди­лись із кой­ок і сіда­ли за стіл. Рап­том підве­ла­ся Май­я і спи­та­ла:

    - Хто вчо­ра вве­чері сидів за моїм сто­лом?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx153 Кб2866
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2345 Кб2723

Пошук на сайті: