Повість про санаторійну зону - Микола Хвильовий (сторінка 21)

    - Ну, а далі що? - спокійно спи­тав мет­ран­паж.

    - Далі особ­ли­во нічо­го. Я га­даю, що ви й те­пер не відмо­ви­тесь від своєї анонімки?

    - Не відмов­ля­юсь! - ска­зав Кар­но. - І більше то­го, не відмов­ля­юсь і від тієї фра­зи, що її на­пи­са­но бу­ло на Майїно­му столі.

    - От, я так і ду­мав! - зрадів анарх. - Я пев­ний був, що й це са­ме ви зро­би­ли. Я тільки мов­чав.

    - А чо­му ж ви мов­ча­ли? - спи­тав мет­ран­паж.

    - Чому я мов­чав? - і анарх за­ду­мав­ся, прис­лу­ха­ючись до од­но­манітно­го шу­му в рин­вах, по яких стіка­ла дрібна осіння мжич­ка.

    - Так! Чо­го ж ви мов­ча­ли? - ще раз спи­тав Кар­но.

    Але анарх уже не міг го­во­ри­ти. Він і те­пер пізнав якусь роз­губ­леність пе­ред цим ма­леньким чо­ловічком.

    - Тому, що тре­ба мов­ча­ти! - лед­ве ви­мо­вив він. - Пустіть ме­не, я піду!

    - Я вас не дер­жу! - усміхнув­ся Кар­но й підвівся з ко­ло­ди.

    Тоді анарх на­су­нув на чо­ло ка­пе­лю­ха й мовч­ки пішов у свою па­ла­ту. Там він ліг на кой­ку й упер­то про­тя­гом кількох го­дин ди­вив­ся в якусь сіру крап­ку, що сто­яла на стіні.

XVII

    Листяні сим­фонії чер­гу­ва­лись із дрібни­ми до­ща­ми. Ішла глу­ха по­ра. За кон­торським пла­цом сту­ка­ла мо­ло­тил­ка, і відтіля долітав за­пах мо­ло­дих снопів. У про­зорі дні зо­ло­тий по­топ по­ши­рю­вав свої во­лодіння й за­по­ло­няв кож­ний за­ку­ток. Але, ко­ли при­хо­ди­ли сірі дні з дрібни­ми до­ща­ми, тоді чу­ти бу­ло тільки пе­чальні мо­ти­ви ринв. Тоді си­рот­ли­во виг­ля­да­ла оаза за­ки­ну­то­го го­ро­да. День не­охо­че по­яв­ляв­ся на са­на­торійній зоні й зни­кав хут­ко, ніби ви­пад­ко­во забрів сю­ди. Як тільки смер­ка­ло, про­ки­да­лась елект­рич­на станція й од­би­ва­ла свої глухі уда­ри. Ішли ту­ма­ни, і в них іноді про­па­да­ли не тільки осінні далі, але й екс­пе­ри­мен­тальна фер­ма.

    Зранку го­ту­ва­лись до виїзду із са­на­торія Унікум, дідок і пси­хо­пат. Са­на­торійний фа­етон сто­яв уже біля ве­ран­ди. Че­ка­ли, по­ки скінчиться сніда­нок. Ішов дрібний дощ. Зрідка з-за ріки до­но­сив­ся за­ду­ше­ний крик са­на­торійно­го дур­ня. І пус­тельні доріжки, і по­рож­ня хо­лод­на ріка, і сіверкі вітерці, і далі за пе­ре­ва­ла­ми - все це зли­ва­лось в од­ну тоск­ли­ву осінню елегію. Об­лич­чя всі бу­ли бліді, ма­ло не зем­ляні. По­коївки не­охо­че по­да­ва­ли стра­ву на стіл. В кухні сто­яв лег­кий од­но­манітний дзвін тарілок. І анарх по­чу­вав у цьому дзвоні сто­рож­ку три­во­гу.

    Тоді в йо­го кімна­ту зай­шов Хло­ня й сів на ліжко.

    - Знаєте, - ска­зав він, - я тільки-но зно­ву був на ко­мандній ви­соті. Я ди­вив­ся навк­ру­ги се­бе… Скуч­но!

    - Так… - ки­нув анарх, зап­лю­щив­ши очі.

    - Чули, сест­ра Кат­ря, ка­же, вже, здається, одер­жа­ла ко­ман­ди­ров­ку.

    - Да?

    - Да! - ска­зав Хло­ня й спи­тав: - А ко­ли ж ви ду­маєте їха­ти?

    Коли він ду­має їха­ти? І справді, ко­ли він бу­де їха­ти? І тоді прий­шла мисль, що він відціля ніко­ли не виїде, що відціля, з са­на­торійної зо­ни, не­ма шляхів. «І не тре­ба!» - по­ду­мав він, та­кож хут­ко по­га­са­ючи, як і зат­ри­во­жив­ся. І справді, йо­му більше нічо­го не тре­ба. Це так прос­то, це так яс­но.

    - Скучно! - ще раз про­тяг­нув по­ет. - Пам'ятаєте ле­ген­ду? І от я ду­маю: десь там, на сіверкій дикій півночі, ле­жить геніальний м'ятеж­ник, за­ку­тий у міцні лан­цю­ги, і теж ду­має: «Скуч­но». І справді, мож­ли­во, він зно­ву підве­деться із сво­го од­ра, мож­ли­во, він зно­ву зійде на наш азіатський ко­ра­бель і візьме рум­пель, але ніко­ли вже він не прор­веться з хо­лод­но­го все­сильно­го льоду й не ви­ве­де ко­ра­бель у стихію. Мені хотіло­ся, щоб він скоріше вмер. Так бу­де кра­ще, при­най­мні, для нього.

    Хлоня ди­вив­ся в сіре вікно. За вікном сто­яв ту­ман. Із сусідньої па­ла­ти щось ви­но­си­ли: оче­вид­но, виїжджа­ла Унікум. Кро­ки по ко­ри­до­ру зву­ча­ли глу­хо й пус­тельно. Са­на­торій ви­люд­няв­ся. Тільки над чор­ною кух­нею сто­яв цілий день ди­мок. Ди­мок то сто­яв стов­пом, то, розірва­ний, та­нув між го­лих де­рев: на нього налітав сівер­кий віте­рець.

    - А інте­рес­но, - нес­подіва­но за­пи­тав Хло­ня, - ор­ди­на­тор не вик­ли­кав вас?

    - Для чо­го?

    - А як же: по­жу­чить за кепі!

    - Ні!

    - Я так і знав, - ска­зав Хло­ня. - Але річ не в цьому. Я все на ту ж те­му. Я зно­ву ду­маю: десь там, на сіверкій дикій півночі, ле­жить геніальний м'ятеж­ник, за­ку­тий у міцні лан­цю­ги, і в нього од­на мисль: «Скуч­но». І справді, та­ка за­ги­бель, по­за стихією, біля тієї глу­хої стіни, про яку ка­же сест­ра Кат­ря. Це ж не­мож­ли­во!… Це ж який­сь всесвітній ідіотизм! І на чор­та ж тоді я існую? Щоб би­ти­ся з вітря­ка­ми? Смішно: учень не мо­же більше за сво­го вчи­те­ля… А Ленін про­хо­дить че­рез п'ятсот літ.

    - Так, - ма­ши­нально кив­нув анарх.

    - Але об­раз­ли­во от що, - ска­зав Хло­ня. - Прой­дуть ро­ки: один, два, де­сять, двад­цять, і, повірте мені, не­ви­ди­мий во­рог помс­титься. Я вже за­раз ба­чу, як мислі мо­го ве­ли­ко­го вчи­те­ля стог­нуть під не­по­сильною ва­гою бру­ду й мак­лерсько­го пе­рек­ру­чен­ня. Світо­ва сво­лоч, що пролізе в свя­те свя­тих, схо­вається там за йо­го ім'ям і зро­бить із нього бруд­не зна­ряд­дя, яким і од­ки­да­ти­ме людськість на­зад. І ко­ли б я мав хоч крих­ту надії, що мо­жу бо­ро­ти­ся з цією сво­лоч­чю, я був би безс­мерт­ним. Ви віри­те?… Але я тільки нікчем­на крап­ка пе­ред мов­чаз­ною стіною, пе­ред якою зло­жив свою зброю мій да­ле­кий учи­тель.

    - Хлоня по­ди­вив­ся на анар­ха. Той і за­раз ле­жав, зап­лю­щив­ши очі, і на ньому бу­ла якась про­зо­ра блідість. Хло­ня навіть по­ду­мав, що анарх спить.

    - Ви ме­не слу­хаєте? - спи­тав він.

    - Я те­бе, Хло­ню, слу­хаю, - ска­зав анарх. - Го­во­ри, мій нес­покійний юна­че!

    - Хороше ви ска­за­ли «нес­покійний юна­че», - го­во­рив Хло­ня. - Я вже дав­но не чув та­ких теп­лих слів. І вза­галі лю­ди не вміють так го­во­ри­ти. Мені здається іноді, що і я, і всі ми ско­ро ро­зу­чи­мо­ся про­мов­ля­ти один до од­но­го. Ско­ро ми зовсім за­бу­де­мо ти­ху за­ду­шевність і бу­де­мо не то ма­шинізо­ва­ни­ми хи­жа­ка­ми, не то хи­жи­ми ма­ши­на­ми.

    Хлоня взяв із тум­боч­ки га­зе­ту й мовч­ки пішов до вікна. В кімнаті бу­ло ти­хо. Змовк­ли кро­ки і в ко­ри­дорі. Але анарх уже да­ле­кий був від Хлоні. В цій тиші пе­ред ним рап­том пос­тав який­сь бюст, чер­во­ною пля­мою він різав стіну. «Чий це бюст?» - при­га­ду­вав він. Ху­дож­ник пос­та­вив йо­го на фоні заг­ра­ви по­жа­ру, і бу­ла в цім якась таємна сим­воліка. І фон, і сам бюст вис­ту­па­ли на сірій стіні су­во­рим і нез­лом­ним рельєфом.

    А над­ворі не пе­рес­та­ва­ло мжи­чи­ти. Сірі шмат­тя на­би­ва­ли со­бою кімна­ту, і бу­ло сіро. З кон­торсько­го пла­цу до­но­си­лось вит­тя со­ба­ки: то зди­хав лікарів се­тер. Йо­го не­дав­но невз­на­чай підстре­лив стрілок. Вит­тя бу­ло тем­не й нез­ро­зуміле, і зда­ва­лось анар­хові, що це не вит­тя, а мла вог­кої чвирі, і по ній прос­тяг­лись осінні до­ро­ги.

    І зно­ву пе­ред ним виріс бюст. І тут же анарх при­га­дав: ко­лись він підійшов до вітри­ни й там по­ба­чив цю го­ло­ву. Са­ме во­на й сто­яла в чер­воній заг­раві. Оби­ва­тель ска­зав тоді: «Чор­ний па­па ко­му­ни».

    І те­пер йо­му ста­ло ди­ко, що він так прос­то слу­хав Хло­ню, ніби й справді він дав­но вже зріднив­ся з ним. Це ж про чор­но­го па­пу ко­му­ни го­во­рив Хло­ня. Хай не про то­го, що йо­го анарх ба­чив у вітрині, але це ж все од­но. Ви­хо­дить, він зовсім не те, чим уяв­ляє се­бе. Чи, мо­же, Хло­ня по­пав не на свій шлях? І за асоціацією «чор­ний па­па ко­му­ни» він при­га­дав якусь кар­ти­ну. Се­ред буй­ної стихії по­вені сто­яли на острівку два ко­ня й тоск­но ди­ви­ли­ся вдаль. Навк­ру­ги бу­шу­ва­ла во­да, і під нею про­па­да­ли і оселі, і ліси, і ку­чу­гу­ри. Ско­ро й цей ост­ро­вок по­ри­не в повінь. З ним зник­нуть і ці два коні, що так тоск­но див­ляться вдаль. І анарх не міг не порівня­ти се­бе й Хло­ню з ци­ми оди­но­ки­ми пос­та­тя­ми се­ред буй­ної стихії.

    Хлоня мовч­ки пос­то­яв декілька хви­лин біля вікна. Потім по­вер­нув­ся й зно­ву підійшов до анар­хо­во­го ліжка.

    - От що, - ска­зав він ти­хо, - кілька років то­му по­ча­лась но­ва епо­ха. Це бу­ли прек­расні, не­за­бутні дні. Я тоді був зовсім хлоп'яком. Але я й тоді по­чув цей надз­ви­чай­ний гро­хот… Чо­го ж мені так скуч­но? І сьогодні стоїть ту­ман, і завт­ра бу­де ту­ман. І в цих ту­ма­нах я нічо­го не ба­чу. Де ж моя епо­ха? От­же, до по­ба­чен­ня, то­ва­ри­шу, - рап­том, по­вер­та­ючись, ска­зав Хло­ня. - Піду шу­ка­ти своєї епо­хи!

    І Хло­ня вий­шов із па­ла­ти. Анарх по­ди­вив­ся йо­му вслід: «Скільки йо­му років?». І ніяк не міг при­га­да­ти. Потім він і сам підвівся. Він по­ду­мав про сест­ру Кат­рю і, зга­дав­ши, що во­на одер­жа­ла ко­ман­ди­ров­ку, пішов до неї. В ко­ри­дорі він зустрів Май­ю. Во­на йшла, по­хи­лив­ши го­ло­ву, і навіть не привіта­лась до нього. Анарх хотів був звер­ну­тись до неї з яки­мось за­пи­тан­ням, але по­чув у всім тілі неміч, а то­му й прой­шов мовч­ки.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Файл	Розмір файла:	Завантажень
Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx	153 Кб	2866
Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2	345 Кб	2723