Повість про санаторійну зону - Микола Хвильовий (сторінка 5)

    - По-моєму? По-моєму - ро­ман­ти­ка, а справді - штей­нахівське «омо­ло­женіє». Те ж, приб­лиз­но, і вся­ка війна, хоч це зас­тарілий спосіб вен­ти­ляції. Хіба ви не чу­ли, що ро­зумні лю­ди, до яких на­ле­жать так звані франк-ма­со­ни, над цим спеціально й пра­цю­ють, са­ме: вен­ти­лю­ють зем­лю по­боїща­ми. Для то­го ж, щоб мож­на бу­ло нацьку­ва­ти од­ну дер­жа­ву на дру­гу, до цієї прек­рас­ної чо­ловіко­лю­би­вої гро­ма­ди на­ле­жа­ли й на­ле­жать во­ро­ти­ли всіх ве­ли­ких дер­жав. Нап­рик­лад, щоб роз­по­ча­ти війну, при­пус­ти­мо, між Німеч­чи­ною й Францією, тре­ба бу­ло тільки най­ти зачіпку. Що ж до розв'язан­ня цієї спра­ви, то во­на дав­но вже бу­ла розв'яза­на за дружньою чаш­кою ка­ви в ма­сонській ложі во­ро­ти­ла­ми цих дер­жав. Це на­зи­вається про­вен­ти­лю­ва­ти тро­хи зем­лю.

    - Невже це прав­да? - по­ди­ви­ла­ся пе­ре­ля­ка­но сест­ра Кат­ря своїми безцвітни­ми очи­ма й зно­ву взя­ла­ся за чор­ненький бан­тик.

    - Не ля­кай­тесь. Зви­чай­но, це прос­та ба­зар­на ви­гад­ка. Я хо­чу ска­за­ти тільки од­не: ми не тільки зайві лю­ди, але й шкідливі.

    Сестра Кат­ря за­ду­ма­лась. Не­покірні ку­че­ряш­ки раз у раз на­ла­зи­ли їй на очі, і во­на їх од­ки­да­ла нер­во­ви­ми ру­ха­ми… Рос­ли тіні. Над ко­манд­ною ви­со­тою низько про­хо­ди­ло сон­це. Зрідка з го­ро­да доліта­ли не­ясні гуд­ки… Сьогодні (як і зав­ше в неділю) од­ну ле­жан­ку бу­ло одміне­но, а то­му й хворі по­роз­хо­ди­ли­ся за межі са­на­торійної зо­ни.

    - Ні, все-та­ки скажіть мені: ви серй­оз­но го­во­ри­ли? - спи­та­ла, про­ки­да­ючись від за­ду­ми, сест­ра Кат­ря.

    Йому ста­ло шко­да дівчи­ни, і він ска­зав:

    - Ні! То я, зви­чай­но, жар­ту­вав.

    

IV

    

    - Цікаво, ви навіть умієте жар­ту­ва­ти? - за­ре­го­та­ла за бильцем Май­я і вис­ко­чи­ла з ви­ног­рад­но­го ку­ща. - Май­я так ти­хо підійшла до ве­ран­ди, що анарх і сест­ра Кат­ря, по­чув­ши її, здриг­ну­ли.

    - Підслуховувати, ка­жуть, нек­ра­си­во! - ки­нув анарх.

    - А ви відкіля це знаєте? - Май­я, при­щу­лив­ши очі, зійшла на ве­ран­ду.

    - Що та­ке?

    - Та от те, що я підслу­хо­ву­ва­ла?

    - А ко­ли не підслу­хо­ву­ва­ла, то мог­ла б зійти сю­ди простіш!

    - Савонаролочко! - і Май­я без­це­ре­мон­но за­ки­ну­ла на йо­го шию свою ру­ку. - По­кинь учи­тельство­вать, бо ця роль тобі не підхо­дить.

    Сестра Кат­ря відра­зу якось зніти­лась і рап­том підве­ла­ся.

    - Куди ж ви?… Чо­го тікаєте? - гру­бо ки­ну­ла Май­я.

    - Я тікаю?

    - Ви тікаєте. Мені при­най­мні так здається.

    - Коли вам так здається, то я ся­ду.

    І сест­ра Кат­ря зно­ву сіла на своє по­пе­реднє місце.

    - От і доб­ре! А те­пер скажіть мені, чо­го мені не мож­на підслу­хо­ву­ва­ти?

    - Коли ви та­ка наївна, то я вам мо­жу ска­за­ти: це не гідно серй­оз­ної лю­ди­ни.

    - Ха-ха! Серй­оз­ної лю­ди­ни? По-ва­шо­му, ви­хо­дить, вся­кий ох­ран­ник є втілен­ня наївності?

    - Я тро­хи не так вис­ло­ви­лась, - по­чер­воніла сест­ра Кат­ря. - Але я га­даю, що ви ме­не все-та­ки ро­зумієте. І потім: ви ж не ох­ран­ник?

    - А ви відкіля це знаєте, що я не ох­ран­ник?

    - Майо! - ска­зав анарх. - По­кинь го­во­ри­ти дур­ниці.

    - О, мої наївності! Мов­чу, як сфінкс. - І рап­том до­да­ла: - А все-та­ки ваші роз­мо­ви про франк-ма­сонів я підслу­ха­ла.

    - Тим гірше для вас! - нес­подіва­но пе­рей­шла на різкий тон сест­ра Кат­ря і на цей раз рішу­че підве­ла­ся.

    - Не зат­ри­мую! - і Май­я про­ве­ла при­щу­ле­ни­ми очи­ма тендітну дівчи­ну.

    - Ну… - ска­за­ла Май­я, ко­ли во­ни за­ли­ши­ли­ся вдвох, - ти все-та­ки серй­оз­но не по­ду­май, що я вас підслу­хо­ву­ва­ла. На чор­та ви мені зда­ли­ся! Я, влас­не, прий­шла до те­бе по­ра­ди­тись, що нам ро­би­ти з тим ти­пом…

    - З яким ти­пом?… Що ро­би­ти?…

    - Ну, хіба ти не знаєш?… - і Май­я роз­ши­ри­ла ніздрі сво­го ви­то­че­но­го но­са і, як це мо­же ро­би­ти тільки са­мич­ка, пе­ре­ве­ла пог­ляд на свої грудні яб­лу­ка: за­ду­ма­лась.

    Але анарх тільки вдав із се­бе спокійно­го: він ураз зро­зумів, у чо­му спра­ва, і підозрілість зно­ву ні з то­го, ні з сього зат­ри­во­жи­ла йо­го. Май­я тон­ко підміти­ла йо­го настрій, на­тяк­нув­ши на мет­ран­па­жа. Са­ме яб­лу­ка. Ви­па­док із яб­лу­ка­ми рап­том навів на ту мисль, що від Кар­но нічо­го не мож­на схо­ва­ти.

    На річці сто­яли сто­рожкі ша­мотіння. Десь кри­чав са­на­торійний ду­рень, і крик йо­го був глу­хий і да­ле­кий. На Грал­тай­ських Ме­жах ма­ячи­ла екс­пе­ри­мен­тальна фер­ма хи­мер­ною крап­кою.

    Нарешті Май­я про­ки­ну­ла­ся від за­ду­ми й ска­за­ла:

    - Ходім у па­ла­ту, я хо­чу з то­бою по­го­во­ри­ти.

    

V

    

    - От що! - ска­за­ла Май­я, ко­ли анарх за­чи­нив двері. - Я все-та­ки не вірю тобі, щоб ти ме­не ко­хав.

    Анарх хо­див ши­ро­ки­ми кро­ка­ми по своїй па­латі, де, крім йо­го й Майї, ніко­го не бу­ло, і па­лив ци­гар­ку за ци­гар­кою.

    - Я ду­маю, - про­дов­жу­ва­ла во­на, сміючись своїм ти­хим не­гар­ним смішком, - що і вза­галі ніяко­го ко­хан­ня не­ма, а єсть тільки по­тяг до co­itus’a. Зви­чай­но, та­ким тверд­жен­ням я не відкри­ваю Аме­ри­ки, за­те я ще раз підкрес­люю од­ну з ве­ли­ких істин. Крім то­го…

    Майя зу­пи­ни­лась і підійшла до вікна. Потім при­ло­жи­ла свою що­ку до скла й по­ди­ви­лась ку­дись. Сто­яв літній хмар­ний вечір. Не­бо бу­ло сіре й мов­чаз­не. Це бу­ло за го­ди­ну до нічної ле­жан­ки. Са­на­торій май­же спо­рожнів, і тільки з дальнього пла­цу до­но­си­ли­ся го­ло­си хво­рих, що гра­ли в кро­кет, та на кухні дзвеніли тарілки.

    Майя по­мов­ча­ла де­який час, потім одійшла від вікна й сіла на стілець.

    - Да… - ска­за­ла во­на. - Крім то­го, що я ще раз підкрес­люю од­ну з ве­ли­ких істин, я хо­чу зро­би­ти екс­курс у нетрі женської душі, - і ки­ну­ла: - Ти… як, маєш охо­ту ме­не слу­ха­ти?

    Він нічо­го не відповів і сту­пав, підсми­ку­ючи пле­че. Зрідка підхо­див до вікна й ди­вив­ся на срібну стеж­ку ріки, яка га­дю­чи­лась крізь ве­чо­рові сутінки й про­па­да­ла в ту­ман­но­му обрію. Яб­лу­не­вий глуш і дальні ду­би сто­яли не­ру­хо­мо. Над ди­ким ма­лин­ни­ком на­вис­ли важкі ма­си­ви хмар­них хребтів.

    Анарх пе­ревів свій пог­ляд на са­дові стільці і рап­том по­ба­чив на од­но­му з них Кар­но. Мет­ран­паж сидів не­ру­хо­мо, мов різьблен­ня, і дер­жав на коліні кни­гу. Якась не­яс­на, неп­риємна мисль мет­ну­лась йо­му в го­лові, і він збен­те­же­ний пішов до две­рей.

    - Мовчанка - знак зго­ди, - ска­за­ла Май­я і ще раз засміялась ти­хим не­гар­ним смішком. - Оче­вид­но, ти маєш охо­ту слу­ха­ти ме­не? Так слу­хай же! - і во­на підійшла до нього. - От­же, зро­би­мо екс­курс у нетрі женської душі. Я га­даю, що це ціка­во. Історія женської душі - це ж ве­ли­ка тай­на, ку­ди увійдуть тільки виб­рані. Ще не один натх­нен­ний по­ет і не од­не пе­ро зла­має під глу­хим вікном цього невідо­мо­го сфінксу… - Май­я по­ло­жи­ла ру­ку на анар­хо­ве пле­че й ска­за­ла: - Прав­да, знігсши­ба­тельні сло­ва: сфінкс, тай­на… Ха-ха!

    - Але, влас­не, я й досі від те­бе нічо­го не по­чув! - ки­нув анарх.

    - І це прав­да! - засміялась Май­я. - Це, знаєш, у ме­не і та­кий прий­ом: я хо­чу те­бе заінтри­гу­ва­ти - от і вод­жу за ніс. Це прий­ом чекістів. Да… - по­волі го­во­ри­ла во­на. - Як ти га­даєш… ба­га­то се­ред нас, хво­рих, чекістів?

    - Навіщо це тобі?

    - Та так… Мені чо­гось здається, що й ти таємний чекіст!

    - Покинь го­во­ри­ти нісенітни­цю! Ка­жи скоріш, навіщо ти ме­не пок­ли­ка­ла сю­ди? Мені ніко­ли!

    - Ніколи? - різко ска­за­ла Май­я й нах­му­ри­лась. - Да… А як ти… повірив би, ко­ли б я тобі ска­за­ла, що я - тай­на чекістка? Ти як… повірив би мені?

    Ці роз­мо­ви вже йо­го ви­во­ди­ли з се­бе. Він теж пе­рей­шов на різкий тон.

    - Я йду! - і взяв ка­пе­лю­ха.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx153 Кб2869
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2345 Кб2725

Пошук на сайті: