Повість про санаторійну зону - Микола Хвильовий (сторінка 6)

    - Ні, по­че­кай, - схо­пи­ла йо­го за ру­ку Май­я. - Не віриш - не тре­ба… А про женську ду­шу я все-та­ки хо­чу ска­за­ти. От­же, екс­курс. Я тільки-но підкрес­лю­ва­ла ве­ли­ку істи­ну, що ко­хан­ня не­ма, а є ли­ше по­тяг до co­itus’a. Але це неп­рав­да. Са­ме про істи­ну, бо ж аб­со­лют­ної істи­ни не­ма навіть у ма­те­ма­тиці. Я не знаю точ­но, що там Ейнш­тей­н до­ка­зує, але, у всякім разі, у данім ви­пад­ку він яв­ляється для ме­не підтверд­жен­ням… От­же, ста­ра істи­на про аб­со­лют­ний по­тяг до co­itus’a є, мож­на га­да­ти, та­ка ж фікція, як і пла­тонічне ко­хан­ня. Даю прик­лад: пер­ший раз я відда­ла­ся сильно­му кра­си­во­му сам­цеві. Відда­ла­ся йо­му не то­му, що по­ко­ха­ла, а то­му, що так бу­ло тре­ба. Це бу­ла ідей­на офіра, і про неї - іншим ра­зом. Ко­ха­ла ж я нікчем­но­го, нек­ра­си­во­го, кир­па­тенько­го юна­ка, який потім, ко­ли брав ме­не, не знав, як узя­ти, без­по­рад­но топ­тав­ся на однім місці, і я час­то з гид­ливістю до­по­ма­га­ла йо­му. Але цей нікчем­ний юнак те­пер стоїть пе­ред моїми очи­ма, і навіть більше ска­жу: ко­ли я відда­юся за­раз ко­мусь - ну, хоч би тобі… - ти знаєш, чо­му я за час co­itus’a зап­лю­щую очі?

    Майя зу­пи­ни­лась і уваж­но по­ди­ви­ла­ся в анар­хові зіниці. Анарх сто­яв, схрес­тив­ши ру­ки, і сте­жив за нер­во­ви­ми зай­чи­ка­ми, які біга­ли по Майїнім об­личчі. Він удив­ляв­ся в ці зай­чи­ки й по­чу­вав, що й йо­му щось сми­кає що­ку, і Майїна ру­ка, яка ле­жа­ла на йо­го плечі, все більш на­би­ра­ла ва­ги і, зда­ва­лось, не­мож­ли­во да­вить йо­го. Він хотів ска­за­ти їй, щоб во­на ски­ну­ла свою ру­ку, і не міг чо­мусь цього зро­би­ти, на­че хтось зда­вив йо­му гор­ло… А ру­ка зно­ву на­би­ра­ла ва­ги і, ма­буть, то­му, що це бу­ло в зви­чай­ній обс­та­новці, яка най­мрійливішо­го фан­та­зе­ра не мог­ла б на­вес­ти на якісь таємничі по­пе­ред­жен­ня, анар­хові прий­шло в го­ло­ву, що він ос­та­точ­но зах­ворів.

    Власне, Майї він май­же не чув: пе­ред ним сто­яла мет­ран­па­же­ва пос­тать, яку він тільки-но ба­чив на стільці. Кар­но, зда­ло­ся йо­му («Яка глу­по­та!»), сте­жить за йо­го вікном.

    - От глу­по­та! - вже го­лос­но ска­зав він і ски­нув Майїну ру­ку з сво­го пле­ча.

    - Не глу­по­та, а справж­ня прав­да! - не зро­зуміла йо­го та. - Ти, зви­чай­но, ніко­ли не до­га­даєшся, чо­му я зап­лю­щую очі за час co­itus’a… Я зап­лю­щую то­му, що в цю хви­ли­ну уяв­ляю собі об­раз то­го нікчем­но­го юна­ка і уяв­ляю собі, що це він бе­ре, а не ти або хтось інший.

    І во­на ще раз засміялась ти­хим не­гар­ним смішком.

    - От тобі фікція пла­тонічно­го ко­хан­ня й аб­со­лют­на істи­на! - ска­за­ла во­на. - Це нетрі женської душі… Але це, зви­чай­но, не все…

    - Да, це не все! - ки­нув ма­ши­нально анарх і пішов до две­рей.

    - Куди ж ти? - спи­та­ла Май­я й роз­губ­ле­но по­ди­ви­ла­ся на нього.

    - У ме­не го­ло­ва бо­лить! Я піду на повітря!

    Майя вмить дог­на­ла анар­ха й об­хо­пи­ла ру­ка­ми йо­го шию.

    - Савонаролочко! - ска­за­ла во­на, і в її го­лосі зат­ремтіла не­пев­на нот­ка. - Ска­жи по правді: ти чув, що я за­раз го­во­ри­ла, чи ні.

    Коли б він знав, що своєю відповіддю так сильно об­ра­зить її, від нього б, зви­чай­но, во­на не до­че­ка­лась пря­мо­го одвіту. Але за­раз на го­ло­ву йо­му насіли зовсім інші мислі, а то­му й відповів він пря­мо:

    - По правді, Май­о, я нічо­го не чув!

    - Не чув? - ма­ло не скрик­ну­ла во­на, і на очах їй по­ка­за­лись сльозин­ки злості.

    - Ну да, не чув!…

    - Ну, я га­да­ла, що ти не та­кий му­гир і не та­ка… сво­лоч! - ска­за­ла во­на й хут­ко пішла з па­ла­ти.

    Анарх прий­няв цю ви­ход­ку, як чер­го­ву сце­ну, на які та­ка щед­ра бу­ла Май­я. Іншим ра­зом він побіг би за нею, щоб зліквіду­ва­ти інци­дент. Але те­пер йо­му бу­ло не до цього. Йо­му прий­шло рап­том у го­ло­ву, що він му­сить піти до мет­ран­па­жа й по­го­во­ри­ти з ним. Він пев­ний, що після цього зас­по­коїться. Кар­но, без­пе­реч­но, най­зви­чай­нісінький мет­ран­паж і ніко­ли не ду­мав за ним, анар­хом, сте­жи­ти. Тре­ба тільки ста­ти ближ­че до Кар­но, і тоді зник­нуть усякі три­во­ги й підозрілість. Він вий­шов че­рез задні двері й поспішно, об­ми­на­ючи чор­ну кух­ню, пішов у са­док, де сидів Кар­но.

    Темніло. Сон­це дав­но вже ско­ти­лось у про­вал­ля, що з бо­ку Грал­тай­ських Меж, а то­му й хма­ри наб­ра­ли темнішо­го кольору й ще пох­муріш сто­яли мов­чазні над рікою. Над са­на­торієм роз­та­бо­ри­лась та гнітю­ча ти­ша, яка бу­ва­ла там ли­ше за цих го­дин: хворі не схо­ди­лись, а ме­дич­ний пер­со­нал відпо­чи­вав. Тільки з ріки до­но­си­лись таємні ша­мотіння й хо­ва­лись у пох­му­рих ко­ми­шах.

    Зрідка пах­ло тим три­вож­ним за­па­хом осо­ки, що на­га­дує якісь смутні далі, який бу­ває тільки вночі.

    Анарх пізнав, як йо­му хут­ко б'ється сер­це, ніби він ішов на якесь надз­ви­чай­не «діло». Він не ду­мав про те, що він ска­же мет­ран­па­жеві, ко­ли підійде до нього, але він за­ран­ня знав, що вий­де якась нісенітни­ця.

    Нарешті, звер­нув­ши на доріжку, він по­ди­вив­ся на той стілець, на яко­му ба­чив Кар­но. І тоді ж здриг­нув: Кар­но там не бу­ло. Він озир­нув­ся навк­ру­ги се­бе: сто­яв по­рожній сад, і над ним про­хо­ди­ли тем­но-сірі хма­ри.

    Ну да, ніко­го не бу­ло, і са­ме це й зат­ри­во­жи­ло анар­ха. Все скла­ду­ва­лось так, що він - хотів-не хотів, а му­сив хви­лю­ва­тись. Чо­му це в той мо­мент, ко­ли він зби­рав­ся ближ­че взна­ти мет­ран­па­жа, ос­танній, ніби зна­ючи про це, рап­то­во зни­кає, на­че на­ро­чи­то на­ки­дає на се­бе таємничість.

    «Ах, це прос­то нер­ви!» - по­ду­мав він, зас­по­ко­ю­ючи се­бе.

    З дальнього пла­цу до­но­си­лись го­ло­си; виділяв­ся го­лос Унікум. Збо­ку нап­ру­же­но гур­котіла місце­ва елект­рич­на станція. А го­лов­ний са­на­торійний бу­ди­нок іще сто­яв у тьмі, і тільки у вікні сест­ри Катрі яр­ко горів огонь. По­ло­си цього світла па­да­ли на яб­лу­не­вий глуш, і не­ру­хомі де­ре­ва нас­то­ро­жу­ва­лись у своїй чіткій мов­чанці. На дальньому шо­се то­рох­котіли підво­ди. І зно­ву пах­ну­ло з ріки три­вож­ним за­па­хом при­бе­реж­них осок.

    Анарх сів на той стілець, на яко­му не­дав­но був Кар­но. Він ніко­ли не по­чу­вав се­бе та­ким роз­би­тим, як у ці хви­ли­ни. Влас­не, в чо­му річ - він і сам не знав.

    Над са­на­торієм ішла глу­ха ти­ша. За тем­ним си­лу­етом фліге­ля рос­ли нічні зву­ки.

    Анарх нер­во­во ла­мав пальці й уваж­но ди­вив­ся на яр­кий огонь, що сто­яв у кімнаті сест­ри Катрі.

    Розітнулось декілька пострілів. То стрільці ля­ка­ли бан­дитів. Десь, ніби за ти­ся­чу верст, дзвенів лікарів се­тер… Ішла тьма.

    Надходила са­на­торійна ніч.

    

VI

    

    Який час про­сидів анарх на стільці - ска­за­ти не мож­на… Ски­нув­ся він од ша­мотіння, яке наб­ли­жа­лось до нього з ди­ко­го ма­лин­ни­ка. Ша­мотіння над­хо­ди­ло по­волі: той, хто йшов, не поспішав. Анарх по­ди­вив­ся в тем­ря­ву, але в гу­ща­вині де­рев не вид­но бу­ло ніко­го.

    «Метранпаж»?

    Тоді зно­ву пробіг йо­му по спині нер­во­вий дріж.

    …Але це ж не­мож­ли­во! Що це з ним? Ко­ли він був бо­ягу­зом? Він му­сить не­гай­но взя­ти се­бе в ру­ки! Хай бу­де це не тільки мет­ран­паж, а сам чорт - що з то­го? У нього вис­та­ча­ло муж­ності й не на такі ви­пад­ки. Нев­же йо­му, ве­лет­неві, бо­яти­ся ко­гось? Та­кий стан мож­на кваліфіку­ва­ти не інак­ше як «глу­по­тою».

    Але як анарх не зас­по­ко­ював се­бе, нер­во­вий дріж пробігав усе та­кож хут­ко, як і раніш, і нап­ру­женість рос­ла з та­кою ж швидкістю, як і до то­го. Він пильно ди­вив­ся в гу­ща­ви­ну й прис­лу­хав­ся до ша­мотіння.

    Шамотіння наб­ли­жа­лось.

    І ще раз анарх по­чув за­пах три­вож­ної осо­ки. Десь дзвенів лікарів се­тер, на­че за ти­ся­чу верст.

    І рап­том пе­ред ним виріс си­лу­ет і спи­нив­ся.

    І тоді ж анарх із по­легкістю зітхнув: він по­ба­чив Хло­ню.

    - А, це ви? - ска­зав юнак.

    - Як ба­чи­те!

    - А я хо­див на ко­манд­ну ви­со­ту, - од­ра­зу по­чав па­те­тич­но Хло­ня. - Знаєте, то­ва­ри­шу, відтіля ма­ячать воісти­ну прек­расні далі. Я те­пер ро­зумію, чо­му ви ту­ди хо­ди­те. Ко­ли я ог­ля­нув­ся, зійшов­ши на го­ру, я по­ду­мав, що ці вогні в по­сел­ках, ці дальні міські люк­си, ця сте­по­ва безг­ранність, ця, на­решті, ріка, що біжить у невідомі обрії, - я по­ду­мав, що все це - якась мо­ло­да каз­ка, що я стою на за­ча­ро­ва­но­му колі, що я в яко­мусь півсні й пли­ву, пли­ву, відда­ля­юся в якусь невідомість - далі, далі, далі…

    Хлоня го­во­рив це, натх­нен­но й чітко ви­мов­ля­ючи сло­ва. Все це в нього ви­хо­ди­ло до­сить при­род­но й ми­ло. Го­лос був який­сь вкрад­чи­вий, але не без за­ду­шев­ності. І зву­ча­ла в нім щирість. Анарх лю­бив Хло­ню, й на нього він завж­ди впли­вав доб­ро­чин­но. На цей раз теж.

    - Який ти, Хло­ню, фан­таст! - зас­по­ко­ю­ючись, ска­зав анарх і взяв юна­ка за ру­ку. - Ти, ма­буть, вічно ши­ряєш у сфері фан­томів?

    - А хіба це по­га­но?

    - Звичайно, ні!

    - Я ду­маю теж, - ска­зав Хло­ня й до­дав: - бо… скуч­но на землі!

    - Ти зно­ву про зем­лю, не­хо­ро­ший по­ете, - і анарх по­ло­жив свою ру­ку на Хло­нині ку­чері. - По­кинь про це ду­ма­ти!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx153 Кб2867
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2345 Кб2723

Пошук на сайті: