Повість про санаторійну зону - Микола Хвильовий (сторінка 10)

    - Пробачте! - ти­хо ска­за­ла во­на. - Я й са­ма не поміти­ла, як зай­шла так да­ле­ко.

    - Ні, я зовсім не про це. Я ка­жу: да­вай­те ви­бе­ре­мо ве­селішу те­му. Ба­чи­те, який прек­рас­ний ра­нок?

    Вони зу­пи­ни­лись над кру­чею. Пра­во­руч у підніжжя го­ри тек­ла ріка. На по­верхні їй сков­за­лись вер­хо­во­ди. Далі лег­ко хви­лю­ва­лись ко­миші. Вда­лині по звер­тистій ме­та­левій лінії ма­ячив ран­ко­вий чо­вен: ри­бал­ка й ятері. І не зна­ти, хто сіяв, хто просіяв го­лу­бий по­рох під кручі. І не зна­ти, відкіля так п'яно пах­ли бе­ре­ги.

    - І прав­да, гар­но! - ска­за­ла сест­ра Кат­ря. - Я зав­ше, ко­ли ба­чу пе­ред со­бою го­лу­бе не­бо, зга­дую чо­мусь біленький фар­ту­шок, що йо­го но­си­ла в гімназії. І, знаєте, ко­ли я оку­ну­ся з го­ло­вою в який­сь по­зи­тивізм або в «кри­ти­ку чис­то­го ро­зу­му», мені здається, що я шу­каю там са­ме йо­го - цей фар­ту­шок - біленький, як пер­ший да­ле­кий сніг.

    - Цікаві асоціації.

    - І, навіть, більше то­го, - ска­за­ла сест­ра Кат­ря, - і те­пер, після гро­ма­дянської війни, са­ме те­пер, ко­ли всю­ди якось посіріло, мені здається, що я вдру­ге за­гу­би­ла цей біленький фар­ту­шок. Фар­ту­шок, ма­буть, сим­вол ра­дості.

    Анарх хотів був щось ска­за­ти, але в цю хви­ли­ну роз­тяв­ся не­да­ле­ко ок­лик.

    - Савонаролочко!

    Сестра Кат­ря здриг­ну­ла й ска­за­ла, увільня­ючи свою ру­ку:

    - До по­ба­чен­ня. Я піду.

    Він одс­ту­пив на крок. Він не зат­ри­му­вав дівчи­ни. Сест­ра Кат­ря відійшла в бік і ско­ро зник­ла в за­рослі.

    

    Анарх по­ди­вив­ся вниз: крізь гу­ща­ви­ну про­ди­ра­лись Май­я і Хло­ня. Іншо­го ра­зу він був би цілком за­до­во­ле­ний. Після ос­танньої су­пе­реч­ки, ко­ли Май­я наз­ва­ла йо­го «сво­лоч­чю», анарх досі не по­чув од неї жод­но­го сло­ва. Те­пер, хоч і знав, що Май­я йшла ми­ри­ти­ся, не тільки не відчув ра­дості, як завж­ди бу­ло з ним, а скоріш був не­за­до­во­ле­ний.

    Перший збіг на ко­манд­ну ви­со­ту Хло­ня. Він привітав­ся з анар­хом і пішов до дальньої кручі. Ско­ро на ви­соті бу­ла й Май­я.

    - Чижик-пижик! Ру­ку! Мир! - ска­за­ла во­на.

    Майя, оче­вид­но, на­ро­чи­то роз­пус­ти­ла во­лос­ся й заб­риз­ка­ла своє тіло ду­ха­ми. На ко­мандній ви­соті за­пах­ло кон­валією.

    - Чижик-пижик! Ну, нев­же те­бе не хви­лює ту­ге тіло юн­ки? - ка­за­ла Май­я, при­тис­ка­ючись до анар­ха й роз­ди­ма­ючи ніздрі. - А от ти ме­не хви­люєш! І ти не вір мені, що я за­раз жар­тую. І зовсім то не жарт, ко­ли по­чу­ваєш під своїми ру­ка­ми живі сильні м'язи, і твоя кров бун­тується. То неп­рав­да, що жарт!

    Анарх мов­чав.

    - Ей, ти, ку­ди ти тікаєш! - крик­ну­ла Май­я, по­вер­нув­шись у той бік, ку­ди йшов Хло­ня.

    Той зу­пи­нив­ся й пішов на­зад. Тоді Май­я по­тяг­ла анар­ха до пенька, і ско­ро всі троє сиділи на ньому.

    - Ну, Хлонько, - звер­ну­ла­ся Май­я до юна­ка. - Як ти ка­зав, ко­ли ми йшли сю­ди? До ко­го я за­раз подібна? Ну?

    - Це, зви­чай­но, шко­да, але ви сьогодні чу­до­во виг­ля­даєте, - ска­зав Хло­ня.

    - Чому ж це шко­да?

    - А то­му, що ви - злюч­ка!

    - Злючка? - за­ре­го­та­ла Май­я. - Хлонько! Яке ти маєш пра­во го­во­ри­ти так?

    - А яке ви маєте пра­во на­зи­ва­ти ме­не на «ти»?

    Майя поп­ра­ви­ла своє не в міру вик­ли­ка­юче де­кольте, при­щу­ли­ла очі й звер­ну­лась до анар­ха:

    - Бачиш, він теж хо­че пе­рей­ти зі мною на «ви».

    - Не я хо­чу пе­рей­ти на «ви», - ска­зав Хло­ня, - а ви му­си­те зі мною го­во­ри­ти на «ви».

    - От тобі й раз! Ну, як же я з то­бою бу­ду го­во­ри­ти на «ви», ко­ли ти ка­ра­пет?

    - Себто я не муж­чи­на?

    - Майя ще го­лосніше за­ре­го­та­ла. Тоді об­ра­же­ний Хло­ня підвівся, оп­ра­вив блуз­ку й ха­лат і по­ди­вив­ся уваж­но на Май­ю.

    - Коли я не муж­чи­на, то чо­го ж ви за­ли­цяєтесь до ме­не?

    - Я? За­ли­ця­юся до те­бе?

    - Да! Ви за­ли­цяєтесь до ме­не. Хіба не ви тільки-но про­по­ну­ва­ли мені поцілу­ва­ти се­бе?

    - Себто я про­по­ну­ва­ла тобі, щоб ти поцілу­вав се­бе? - но­ву за­ре­го­та­ла Май­я.

    Хлоня по­чер­вонів.

    - Ну, я не так, зна­чить, вис­ло­вив­ся.

    - Покинь, Хлонько, го­во­ри­ти єрун­ду, ти кра­ще що-не­будь по­чи­тай… Ну?

    Анарх вий­няв ци­гар­ку й за­па­лив її; над пеньком спа­лах­нув синій ди­мок і за­пах­ло. Він вби­рав за­пах кон­валій й уваж­но вив­ся на Майїне де­кольте.

    Йому рап­том прий­шла мисль («яка глу­по­та»), що він ще не про­ки­нув­ся, і тоді яс­но пос­та­ла пе­ред ним учо­раш­ня су­тич­ка з Кар­но.

    Хлоня вже зас­по­коївся.

    - Ви га­даєте, що так не мож­на ска­за­ти, а я га­даю, що так мож­на ска­за­ти, - го­во­рив він.

    - Слухай, чи­жик-пи­жик, - звер­ну­ла­ся Май­я до анар­ха. - Як, по-твоєму, мож­на так ска­за­ти? Хлонько, пов­то­ри!

    - Я хо­чу пе­ред ва­ми роз­си­па­ти оду­ван­чик слів, - пов­то­рив юнак.

    - Це щось подібне до ста­ро­мод­но­го ре­ве­ран­су. Слу­хай, Хлонько, ти обов'язко­во бу­деш на провінції па­рик­ма­хе­ром.

    - Хай бу­де й так: це теж не по­га­но!

    - Ну, а як би ти на­ма­лю­вав сьогоднішній ра­нок?

    - Я ска­зав би: «Був ра­нок і все бу­ло так прек­рас­но, як го­лу­ба… птич­ка. Знаєте: скок! скок!»

    - І все?

    - Цього до­сить; мож­на в двох сло­вах пе­ре­да­ти цілу кар­ти­ну.

    - А я ска­за­ла б так: ти, Хлонько, en­fant ter­rib­le (жах­ли­ва ди­ти­на - франц.).

    - Прошу не об­ра­жа­ти ме­не!

    - Хіба ти зро­зумів? - за­ре­го­та­ла Май­я. - Я ж на­ро­чи­то вжи­ла са­лон­ної мо­ви, щоб не об­ра­зи­ти те­бе!

    Хлоня кру­то по­вер­нув­ся й пішов до дальньої кручі.

    Гинули ро­си, зник жов­то­жар. Над рікою вип­ли­ва­ло сон­це гриміло в прос­то­ри. Да­ле­ко на Грал­тай­ських Ме­жах кри­чав са­на­торійний ду­рень. І ріка нес­ла цей ок­лик вниз по течії до мо­ря. Ду­рень ос­та­точ­но збо­же­волів: він до краю на­лив ріку, він за­то­пив її своїм за­ду­ше­ним кри­ком.

    - Чижик-пижик! Все-та­ки ска­жи мені… - про­мо­ви­ла Май­я, ко­ли Хло­ня відійшов на декілька кроків, і по­ло­жи­ла енергійним жес­том анар­хо­ву го­ло­ву на свої коліна. - Я все-та­ки не ро­зумію те­бе! Чо­му ти ос­таннього ча­су та­кий… я б ска­за­ла, роз­губ­ле­ний. Мо­же, в те­бе єсть якісь тай­ни?

    Анарх по­ди­вив­ся на Майїні при­щу­лені очі й по­ба­чив у них не то три­во­гу, не то до­ку­ку.

    - Тебе, мо­же, ди­вує те, що я те­бе не так зустрів, як бу­ва­ло раніше?

    - А хоч би й це! - нер­во­во ки­ну­ла Май­я.

    - Коли тільки це, то не варт вес­ти нам такі роз­мо­ви.

    Майя замість то­го, щоб об­ра­зи­тись, на всі очі по­ди­ви­лась на анар­ха.

    - Значить, у те­бе єсть якісь тай­ни?

    - Ніяких тайн у ме­не не­ма, - в'яло про­мо­вив він і, по­ло­жив­ши ру­ку на її коліно, зап­лю­щив очі. Він що­далі, то більш по­чу­вав у своїм тілі якусь неміч. - По­кинь ме­не роз­пи­ту­ва­ти.

    - Хіба тобі неп­риємно?

    - Так.

    - Дивно! - ска­за­ла Май­я й ще щільніш при­ту­ли­лась до нього. - Все-та­ки я не роз­бе­ру, чо­му ти ос­таннього ча­су ве­деш се­бе якось…

    - Ти ду­маєш?

    - Да, ду­маю. І, по-моєму, не по­ми­ля­юсь.

    - Ну, ко­ли ти так ціка­виш­ся, - зно­ву в'яло ска­зав він, - то я тобі ска­жу: я - хво­рий.

    Майя по­ко­си­ла очі на анар­ха й ти­хо спи­та­ла:

    - Чим же ти хво­рий?

    - Хіба тобі не все од­но?

    - От чу­дак! - неп­ри­род­но засміялась во­на. - Я ж те­бе ко­хаю… Хіба ти за­був?

    Анарх провів ру­кою по своїй во­ло­хатій го­лові, по­ди­вив­ся на довгі Майїні вії, під яки­ми во­на схо­ва­ла очі, і ска­зав:

    - Давай не бу­де­мо ва­ля­ти дур­ня.

    - Ну, я ба­чу, що з то­бою не мож­на серй­оз­но го­во­ри­ти, - об­ра­зи­лась во­на. - Ти зі мною прос­то не ра­хуєшся. Нев­же я тільки й ва­ляю дур­ня? - і потім спокійно ска­за­ла: - Я тобі ска­жу пря­мо. Я до­га­ду­юсь, що в те­бе зовсім не та­ка хво­ро­ба, як у лю­дей. Ти, ма­буть, хворієш - тільки, будь лас­ка, не шу­кай тут задньої мислі - хворієш на анархізм… Так?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.docx153 Кб2867
Скачать этот файл (Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2)Mykola_hvylovyi_sanatoriyna_zona.fb2345 Кб2723

Пошук на сайті: