Сентиментальна історія – Микола Хвильовий

Я здригнула. Хіба я могла не здригнути? Мені довелося сидіти поруч із славетним малярем нашої країни. Присутність художника так схвилювала мене, що я відразу спалахнула й відчула, як мені загорілись уші. Чаргар повернув голову й уважно подивився на мене. Можливо, він подивився звичайними очима, але я тоді не могла витримати цього погляду й знизила вії.- Кук говорив, що він давно вже знає художника й давно вже хотів познайомитись із суб'єктом (він так і сказав «суб'єктом») незрівнянних чоргарівських картин. Тоді художник його поправив: «Ви, очевидно, хотіли сказати творцем?» Діловод розв'язне сказав, що під суб'єктом він саме це й мав на увазі. Потім сиділи мовчки й дивилися, як горять дроти синім блиском (трамвай летів після дощику). Десь кричала сирена. Кук похилився й почав засинати. Тоді художник сказав: – Я маю честь говорити з дружиною діловода? – Ви маєте честь говорити зовсім не з дружиною діловода,- сказала я й зареготала. Кілька хвилин надзвичайного внутрішнього напруження розірвались у напівістеричному реготі. Я реготала якось зовсім не до речі (очевидно, хміль заохочував), але Чаргар і натяку не подав, що він може мене вважати за дурочку. Потім художник іще раз уважно подивився на мене й сказав: – Я, знаєте, і не припускаю, щоб у нашому городі були такі прекрасні женщини. – Хіба? – спитала я і знову спалахнула, бо це була найвища похвала моєму тілу. Потім я нічого іншого не придумала, як сказати той же комплімент і Чаргарові. Він усміхнувся й говорив, що йому страшенно подобається моя простота й непримушеність. Мовляв, у наш брехливий вік це велика рідкість і, коли хочете, навіть моветон. Був він стрункий, із добре виголеним смуглявим обличчям, у простій толстовці й без усяких претензій на якусь оригінальність. Але він увесь час якось розгублено дивився. Тоді почало вечоріти, і, коли звечоріло, на вуличному екрані застрочила вечірня газета. Небо посиніло. Діловод хропів. Я покликала візницю, записала його номер, номер квартири Кука,- і візниця повіз діловода додому. Все це я робила не оглядаючись. Але серце мені так хутко билось, що я певна була – художник стоїть десь іззаду й чекає мене. Я не помилилась: він стояв. Тоді підійшла до нього (так підійшла до нього, ніби ми були давно знайомі), і він мені запропонував руку. Я взяла, і ми пішли по алеї. Чаргар поцікавився, хто я. Сказала. Потім ми вийшли з садка й пішли по вулиці Повстання. Дійшли Раднаркому й зупинились. На чатах біля дверей стояв червоноармієць у буденівці. Він стояв, як різьблення, і Чаргар сказав:

– Вам він нічого не нагадує? Я сказала, що нагадує. Тоді Чаргар чомусь усміхнувся. Я спитала «чому», він нічого не відповів і раптом подав мені руку. Ми попрощались. Я пішла в одну сторону, він – у протилежну. Додому я прийшла з таким почуттям, що з ним я йшла в дитинстві з великодньої «заутрені». Світ мені став таким милим і рожевим, що я готова була вибігти на вулицю і обіймати й цілувати першого зустрічного. – Мій милий, хороший! – кричала вся моя істота.- Саме тебе й бракувало мені. Заснула я тоді тільки перед світанком: цілу ніч думала про те, де знову зустріну Чаргара.

III

Зустріч і знайомство наше було зовсім випадковим, і мені вже спало на думку, що більше такого випадку не трапиться. Не трапиться саме тому, що художник уже, мабуть, і забув про мене. Хіба мало, думала я, зустрічав Чаргар на своєму шляху подібних мені жінок? Колись я вийшла з установи й кілька годин блукала по городу. Блукала якось без цілі, а підійшла все ж таки до того місця, де ми розлучились із Чаргаром. Я зупинилась. Праворуч мене стояла темна будівля синагоги, і над нею прорізав розірвані хмари ріжок молодика. Під ногами мені грали фіолетові тротуарні реклами. Раптом мене хтось узяв ззаду за руку. Я повернулась і побачила сірооку журналістку. – Добрий вечір,- сказала вона.- Нарешті я побачила тебе на вулиці. Я гадала, що ти взагалі нікуди не ходиш. – Даремно,- сказала я.- Я майже кожного вечора буваю в міських садах. – Скажіть, будь ласка! А я й не знала! Потім вона говорила мені, що «в тихому болоті чорти водяться», що… і т. д. Я сказала, що «чорти» тут зовсім ні при чому, бо ходжу сама й навіть не маю знайомих мужчин. Сіроока журналістка поправила свій капелюшок і кинула: – Що ж це – світова скорбота з'їдає твоє серце?… Чи, може інтелігентська самотність спокою не дає? Вона раптом сплюнула. Був це жест чи був прояв справжнього обурення – я й досі не знаю. У всякому разі це цвіркання крізь зуби ніяк не йшло до її худенької фігури. Я їй, звичайно, про це нічого не сказала й тільки трохи покривила обличчя. Але вона не вгомонялась і фанфаронствувала далі. Вона розказувала мені про білі петербурзькі ночі, про страсть, яка кипить у ці ночі, і т. д. Особливо її інтригують ці ночі. коли на Невському проспекті блукають юнаки з задуманими очима й продають своє тіло. Я здивувалась: невже й юнаки продають своє тіло? Сіроока журналістка зареготала й заціпила зуби. Потім вона казала мені, що це звичайна річ, і її дуже дивує, що їх нема в нашому городі. Вони б добре заробляли: хіба вона, припустім, не купувала б їх? – Але до такого розпутства,- сказала я,- може дійти тільки гнила людина. – Покинь наливати (вона так і сказала-«наливати»), знаємо вас, тихонь: на словах одно, а на ділі – зовсім інше: все одно в комячейку не візьмуть! – При чому тут ком'ячейка? – усміхнулась я. Вона відповіла якось неясно. Потім повернулась до колишньої розмови й знову настирливо запевняла мене, що юнаки мають рацію продавати своє тіло. Коли б її фортуна зробила панянкою, вона б обов'язково держала при собі козачків для розпутства. Журналістка з таким цинізмом розмовляла зі мною, що мене взяв сумнів: чи не з божевільною я маю справу. На цю тему вона говорила мені дуже багато, але, коли я рішуче хотіла вклонитись їй і сказала, що поспішаю, вона раптом зідхнула й вже зовсім іншим тоном кинула мені: – Яка ти, Б'янко, наївна! їй-бо! Невже ти не бачиш, що земля давно вже летить у безодню й що ми напередодні світової катастрофи. Ну? Я подивилась на неї. Вона мрійливо дивилась у небо й ніби розмовляла сама з собою. – Ах, як мало нам жити залишилось! Хіба ти не відчуваєш, що на землі холодніш становиться? Вона здригнула, наче й справді їй зимно було. Я не знала, що їй сказати, і мовчала. – Можливо, іде льодовиковий період. Можливо, щось інше… От якби нам богами зробитись?… Правда?… Потім раптом запропонувала мені піти з нею в бардачок, і, коли я відмовилась, журналістка не попрощавшись, пішла від мене. Повз мене пролетів трамвай, далі пролетів автобус, і я почула крик: автобус роздавив дитину. Ішла мати, перелякалась і випустила дитину. Тоді наскочила машина – і від дитини залишилось одно м'ясо. Мати тут же збожеволіла, і її повезли в лікарню. Далі над ратушею заблимала вечірня зоря, і побігли квадрати будинків у присмеркову даль. Стояла струнка вулиця, починалась від клубу товариства радянських асенізаторів. Я пішла далі й чомусь зупинилась біля японського кабачка: висів химерний ліхтар, і закликала автоматична японочка. Раптом я здригнула: мене знову хтось узяв за лікоть. Я повернулась і побачила Чаргара. Я, очевидно, сильно зблідла, бо він подивився на мене своїми прекрасними очима й промовив:

– Що з вами? Чого вам таке бліде обличчя? Я сказала, що це йому просто здається, бо почуваю себе цілком добре. Він говорив, що він давно вже хоче бачити мене, але не знав моєї адреси. – Хіба? – спитала я. Він почав гаряче наступати на мене: мовляв, я не маю підстави сумніватись. Він запевняє мене, що в останні дні він тільки й думав про те, як би зустрітися зі мною. Хіба це не його так зворушила «свята» (він так і казав – «свята») простота? Чаргар іще щось говорив мені, але й цього було досить. Я з безмежною вдячністю подивилась на художника. Ми пішли в підвал. Коли йшли по східцях, Чаргар узяв мене за руку. Нас зустрів вірмен. Я зареготала й спитала, чому ж називається японський кабачок? Вірмен нічого не відповів і запросив нас до окремого кабінету. Поки нам готували вечерю, ми стояли в загальній залі, де грав на скрипку циган і танцювала проститутка. Чаргар кинув циганові кілька срібних монет, і той заграв щось із «Корсара». Я тоді цілий вечір сміялась і пила коньяк. В кабінеті ми сиділи години дві. Чаргар гладив мої пальці й говорив, що йому подобається моя рука, і особливо йому подобається те, що мої нігті обрізані й вони зовсім не такі, як у сучасних жінок. – Щось хижацьке й розпусне,- говорив він,- символізують ці довгі нігті. Потім умочив хустку в склянку вина і, усміхаючись, попрохав дозволу «провірити моє обличчя». Я дозволила, і він переконався, що я й не підмальовуюсь. Він розповідав щось про полову невинність і нарешті звернув на мою. – Я не помиляюсь? – спитав він. – Ви не помиляєтесь,- сказала я, одразу зрозумівши, про що йде мова. Тоді він говорив, як його хвилює невинність і зовсім не в тому сенсі, що в нім прокидається самець, а в тому, що в нім прокидається художник. Ми випили на брудершафт. Він замовив іще пляшку шампанського, і, коли ми виходили з кабачка, я похитувалась. Чаргар держав однією рукою мою талію, а я уважно дивилась йому в очі. Очі йому блищали, і я бачила в них таку безмежну даль, що можна було збожеволіти. – Чаргаре,- сказала я.- Ми зовсім випадково зійшлися. Але чи не почуваєш ти в цьому… Я не підібрала слова й замовкла. Тоді він сказав: «Судьба»,- і я його зрозуміла. – Тебе ніколи не мучила даль? – раптом спитала я. Він помовчав. Я його знову спитала. Він забрав свою руку з моєї талії й сказав якось неохоче: – Я тебе не розумію!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: