Мотря надумувалася хвилину.
— Нікому не скажу, — відповіла.
— Не вірю. Нам треба побалакати подобру. Маю щось дуже важного сказати.
— Що?
— Нині — ні. Завтра, як стемніється, жду тебе біля старих воріт.
Мотрі на саму гадку, що завтра знов має стрінутися з тим чоловіком, мороз пішов по тілі, але погадала собі, що, може, він дійсно має їй щось важного сказати, і — згодилася.
— До завтра нікому нічого не кажи. Слово дай!
— Чесне слово даю, — відповіла.
Хтось здалеку надходив. Ніс шапку аж на ніс насунув і скрутив у бокову вулицю. Мотря побігла додому.
Довго вснути не могла. Несподівана зустріч з Носом збентежила її. Нахаба. Як він смів. що він собі гадає, за кого він її держить? Пощо вона давала слово? Найкраще з таким чоловіком зразу зробити порядок. Напав її, в городі, котрому грозить облога…
Пропало. Завтра мусить з ним мати розмову. Може, щось дійсно важного почує.
Заснула аж над ранок. Спала кам'яним сном, досипляла кілька невиспаних ночей.
Було недалеко полудня, як чура постукав у двері.
— Пані, вставайте негайно, пані!
Скоренько накинула на себе плащ, всунула ноги в хутряні мешти, вийшла.
— Що такого?
— Меншиков з князем Голицином їдуть.
— Де?
— Ще їх не видно. Але наш чоловік з Обмачова на коні прискакав, вони там ночували чи спочивали і з Соболевським розмову вели.
— Нікчемний зрадник, — крикнула Мотря. — Не такий страшний ворог, як свої… Знає князь Меншиков, куди гетьман поїхав?
— Мабуть, що знає. Наш чоловік казав, що Меншиков до гетьмана в Борзну їхав, коло Мени дігнав його Анненков з листом від пана гетьмана, що пан гетьман у Батурині, і він подався туди. По дорозі стрінувся з Голицином, доїхали до Обмачова і тут до них Соболевський підійшов.
Мотря одягнулася і пішла на замок.
В городі панувала тривога. Зводили мости, замикали брами, наводили гармати.
На галеріях, що бігли вздовж мурів, стояли озброєні люди, старшини зазирали крізь прорізи в мурах. Особливо пильнували шляху від Обмачова. Але й других сторін замку не занедбували.
Кенігзен спокійно ходив від гармати до гармати, провіряв нахил дула, справляв. Чечель на чорному коні пробігав вулицями города, даючи прикази старшинам, щоб кождий був біля своєї частини.
Знали, що князі Меншиков і Голицин наближаються до Батурина, але ніхто не міг знати, чи за ними не надтягає військо. І в Батурині стояли москалі. Дехто радив, щоби їх перебити — Чечель не згодився. Відставив тільки сердюцький відділ, щоб пильнував казармів, і вночі казав забрати амуніцію. Москалі перестрашилися і з казармів своїх не виходили. Їх офіцери сиділи тут, як у арешті.
Коло полудня з найвищої вежі залунало:
— Їдуть! Їдуть!
Чечель вибіг туди.
На виднокрузі появився невеличкий відділ драгунів, а за ним дві карети, кілька возів і знову два-три десятки їздців. Їздці й карети поспішали. Найдальше за півгодини будуть під містом. Гармаші зайняли місця біля своїх гармат, закламцали курки мушкетів, їх дула, як гадючі язики, висунулися з мурів. Сердюцькі відділи уставилися біля воріт.
— Їдуть! Їдуть! — понеслось по городу. Хвилина ще більшої тривоги, і — тишина. Город притаївся.
Чечель усе ще стояв на вежі й дивився, чи за князями не надтягає військо. Ні.
Зійшов. Усе готове. Хай приходять. Як же ліниво проходить цей час! Здається, й зовсім не проходить, а на місці стоїть.
Чого ж тая валка зупинилася на шляху? Перестроюються чи відбувають нараду? Може, завернуть? Чому ж бо вони вже раз не їдуть, а стоять? Ось кількох їздців відділилося від валки й поскакало вперед, підбігли мало що не до самого города, стають, коні тупцюють на місці, їздці озираються, їм подають якісь знаки з карет, і вони повертають управо. Озирають вали, дивляться на мури, бачать озброєних сердюків, котрі кидають їм якісь глумливі слова вділ, ніби викликають на герць.
Це, мабуть, князі післали їх на звіди. Вертають, звідом-лення дають.
Карети рушають з місця, але, проїхавши яку сотню сажнів, знову стають.
Чому ж вони не їдуть?
З батуринського подвір'я вискакує двох московських драгунів, біжать до свого команданта, щось йому передають. На мурах шум. "Чому ми їх не перебили?"
Чечель пробігає вздовж мурів і заспокоює сердюків і міщан. Поки не надтягнуть московські сили, небезпеки нема. Це тільки Меншиков з Голицином їде. Гадав, що гетьмана застане.
— Не пустити його!
— Пустити. Хай скаже, чого йому треба. Не годиться зраджувати князя.
— Не пустити! Не пустити!
— Не пускаймо троянського коня! — каже хтось із козацьких старшин.
— Не пускаймо, не треба, пощо!
Від валки двох сурмачів під мури під'їжджає, за ними полковник Анненков.
Сурмачі сурмлять, мабуть, Анненков переговорювати хоче, "слухайте, слухайте, не шуміть!"
На мурах тихне. Козаки збираються у тому місці, куди під'їжджає Анненков.
Під'їхав, стає, гукає. Його не чують.
— Ближче! Ближче!.. Тихо там, чуєте, Анненков щось балака!
Царський полковник під'їхав ще ближче, долоні до рота, як трубу, приложив, кричить:
— Козаки і ви, мешканці города Батурина!
— Голосніше, голосніше!
Анненков кричить, аж йому очі з лоба вилазять:
— Чого це ви зазброїлися, мов проти ворога? — питається.
— Бо приятелів не сподіваємося, — відповідають йому з мурів.
— Чого ви це позачинювали ворота, чому не пускаєте князів і мене?
— Бо не треба вас тут, — відгукують йому.
— Відчиніть сейчас, пустіть князів у місто, а з ними й царських ратних людей.
— Пусти вовка в кошару. Не треба, не треба.
Анненкову жили на шиї набігають. Такої сміливості від хахлів він ніяк не сподівався. Видимий бунт. Батурин з Мазепою у змові.
Анненков хоче повернути конем і вертати до Меншикова й Голицина. Надумується. Спробує ще раз — може, вговорить.
А на мурах між тим новий шум.
— Чого тут ждать? Пали!
Старшини насилу здержують козаків. Так не можна. Анненков на переговори прийшов. Не годиться.
— Змести їх усіх, московську залогу перебить, менше ворога, менша небезпека. Пали! Кенігзен наводить пістолю:
— Послух або смерть.
Нерадо заспокоюються.
— Тихо там! Анненков знов балака. Анненков кричить:
— Козаки і ви, чесні мешканці города Батурина!
— Голосніше, не чуємо! Анненков аж вищить:
— Отямтеся, не гнівіть їх милостей князів і не стягайте на себе страшного гніву його величества царя. Відчиняйте ворота подобру! Раджу вам.
Козаки гомонять. Дехто каже, щоб відчинити, нема чого боятися, це ж жмінка людей, нічого вони не зроблять.
— Пощо? — відповідають другі. — Щоб побачили, як ми зазброїлися? Не треба.
— Утретє взиваю вас, — гукає Анненков, — щоб ви відчинили ворота. Чому не пускаєте нас?
З мурів відповідають йому:
— Бо гетьман не велів нікого в город впускати.
— Може, шведів не велів гетьман впускати, а не нас? — питається Анненков.
— Не шведів, а москалів.
— Москалів? Чому?
— Бо через них українцям чиниться велике знищення, через них немало вже сіл і міст попропадало.
— Цілі міста й села москалі попалили, а людей мордували.
— Не пустимо! Гетьман не велів! — гукають.
— А де ж гетьман? — питається Анненков.
— До Коропу поїхав.
Анненков повертає свого коня, трубачі їдуть за ним. Їх проводжають з мурів насміхом і глумливими словами.
— Їдьте до чорта в зуби!
Анненков прискакує конем до карет. Щось князям каже, руками розкладає, нараджується, не знають, що робити.
Аж Меншиков стає у повозі, підносить руку, кулаком Батуринові грозить. Його гарне обличчя поганіє — одна злість. Голицин заспокоює світлійшого, тягне за рукав, просить сідати.
Карети завертають. Передня сторожа робить зворот уліво, жене вперед, карети за нею, задня сторожа повертається на місці, і ціла валка посувається зразу тим самим шляхом, що перед годинкою приїхала, а пізніше скручує в напрямі Коропа.
Вартові на вежах стежать за москалями.
— До Коропа поїхали, гадають гетьмана застати там.
— Боже провадь, дідько пхай!
Батурин заспокоюється… Від'їхали… Може, вже й не вернуть. На шведа підуть. Гетьман Батуринові на відбій поспіє.