Недовго довелось світлійшому дожидати на відповідь царську, бо вже другої ночі цар вислав до Меншикова ось яку відповідь: "Лист ваш про несподіваний і злочинний вчинок гетьмана Мазепи дістали ми і дуже здивувалися. Треба ужити всіх сил, щоб не допустити козацького війська переправитися за Десну. Треба відрядити кілька полків драгунів, щоб спинити тую переправу. А полковників і старшину, котра не пішла за Мазепою, звели якмога ласкавіше кликати й казати їм, щоб вони зараз їхали сюди вибирати собі нового гетьмана. А якщо миргородський полковник є де поблизу, то звели його відшукати й присилай до мене, обнадежуючи його нашою милостю, бо він був великий ворог Мазепи. І ти, князю, прибувай до нас не гаючись".
Меншиков прочитав лист удруге, роздумував над кождіським словом і, знаючи дуже добре свого царя, уявляв собі його настрій. Бачив, як Петро під першим вражінням попав у лють, як кроками великана бігав по таборі, придираючись до кождої дрібниці, до не досить сильно пришитого ґудзика, до чобота, не намащеного як слід, до кінського хвоста або копита, щоб знайти жертву, на якій міг би зігнати свій -лютий гнів. Аж вишумівши, як на пустині гураган, замкнувся у своїй кватирі, під карою смерті не велів нікого впускати туди й думав. Не було такої несподіванки, котра могла б його прибити. Навіть вість про програну битву не ломила царя, а додавала йому нової енергії. Мабуть, і тепер так було. Петрові гадки, як блискавки, озарили омрачений краєвид, і він побачив усе, що йому бачити треба: шведів, Мазепу, козаків, народ. На своїх людей не потребував оглядатися. Були вони мертвопослушним знаряддям у його кріпкій руці. Цар обчислив ті війська, котрі Мазепа повів за собою, і тії, що залишилися, побачив, що останніх куди більше, і рішився обіцянкою ласк і милостей, запевняннями прощення і нагороди перетягнути їх на свій бік. Цар був жорстокий і наглий, як дикун, але почуття справедливості не було чуже його великій і, як безодня, незглубимій душі. Він чує й розуміє, що вина за злочин Мазепи в першу чергу паде на нього, бо він так сліпо вірив йому і навіть слухати не хотів ніяких натяків про непевність цього зрадника.
І Меншиков заспокоївся. Великої небезпеки для себе не прочував. А коли, не дай Боже, прийдеться підставити спину під удари дубинки, так це не першина, — на те Петро цар, а Меншиков лиш його генерал.
Не сповнити приказу царського в цю мить, не виявити поспіху незвичайного, хоч би за нього треба заплатити своїм здоровлям, — це була найгірша провина супроти його височества царя.
І Меншиков негайно казав собі подати коня, взяв невеличкий відділ певних драгунів і під ніч пустився у Погрібки, до царської головної кватири.
ПІД ДЗВІНИЦЕЮ
Кількох їздців скакало навмання. Дикий крик і свист тривожив вечірню тишину. Коні аж стогнали, принаглювані острогами й нагайками до скорого бігу.
Меншикову серце живіше забило. Чи не царські це післанці за ним?
Дав трубкою знак, — їздці спинилися.
Під'їхав і спитав — куди?
До найближчих сотень з маніфестом царським — відповіли.
Заспокоївся.
Царські всадники, пізнавши команданта кінниці, віддали йому честь і показали папери.
Не були запечатані, бо призначено їх до прилюдного оповіщення і до якнайскоршого та найширшого розповсюдження.
Меншиков розгорнув один, скинув трикутний капелюх перед власноручним підписом царським і пробіг очима письмо.
Цар сповіщав усе козацьке військо, що стояло біля Десни і по інших місцях, а також усіх духовних і мирян на Україні, що гетьман Іван Степанович Мазепа кудись у безвісті пропав і що треба боятися, щоб не вийшло яке лихо із його ворожих факцій.
Тому-то цар взиває усіх козацьких старшин, щоб негайно приїздили до його царського стану на раду, а якщо виявиться потреба, щоб вибрали собі нового гетьмана.
Меншиков заспокоївся. Для його, значиться, не було тут ніякої небезпеки, треба лиш бистро помітити настрій царя і пристосуватися до нього та підійти під царські бажання, вгадуючи його думки, як вгадує вірний пес думки й бажання свого пана.
Віддав письмо і відпустив штафету.
Їздці гукнули на коней, ті рванулися з місць і потонули в пітьмі. Меншиков і собі пустився в дальшу дорогу. Під'їжджаючи до найближчого села, запримітив незвичайний рух. На майдані, недалеко церкви, горіло огнище і гарчав тарабан. Селяни, стривожені одним і другим, вибігали зі своїх хат і ставали гуртами, з острахом дивлячись на царських ратників. Нічого доброго від їхньої нічної гостини не сподівалися.
— Старшина де? — гукав вусатий райтар. — Чому його чорт не приніс, хоче кулею в безмозкий лоб дістати?
Сільський старшина, сивоголовий, поважний дідусь, висунувся з товпи і поклонився в пояс.
— Прийшов, старий чорт? — привітав його вусач. — Так прикажи свому дідьчому кодлові, щоб колесом ставали й слухали, що приказує батюшка цар, а то колесо вас не мине, бунтівники, супротивники черкаські!
— Колесом ставайте, люди добрі, колесом, дітоньки любі, — тихо там, добре слухайте, що їх милості, люди царські читатимуть.
Народ окружив колесом огнище і в безмовній покорі слухав незрозумілого маніфесту царського. Вусатий райтар читав його голосом грімким, але однозвучним, незважаючи на знаки перепинання, немилосердно шматуючи речення та відпочиваючи якраз не там, де треба, — із-за чого зміст царського письма затемнювався дорешти.
Меншиков зупинився осторонь між липами, так що серед темряви його й не бачили, і звідси приглядався до цеї цікавої і з малярського боку дуже ефектовної картини.
— Гетьман Іван Степанович пропав… кудись у безвісті і звідси… виникає сумнів чи нема… тут… ворожих факцій, — проголошував вусач.
— Брешеш! — загуло нараз десь здалеку від церкви, з-поміж могилок. Товпа стрепенулася, вусач читати перестав. Від могилок виходив височезний дідуган, з білими вусами, зі жмутками білого волосся на підголенім лобі, весь білий, лиш полумінь кидала на нього відблиски червоні.
Став під дзвіницею, під самими дверми, високий і страшний, як опир. Ніхто його не знав, жінки гадали, ідо дух. Хрестилися, діти з криком утікали в село.
— Брешеш! — гукнув, простягаючи в напрямі читаючого салдата свою костисту, довгим життям висушену руку. — Гетьман Мазепа не щез, він пішов по славу і по волю для тебе, тупоумний народе, для тебе, безглузда товпо!
Говорив так голосно, що Меншиков чув і розумів кожде його слово.
— Не гетьман зрадив народ, а ви зраджуєте його, відрікаєтеся від нього, як Петро від Спасителя свойого, нікчемні труси, грязюко з торгового майдану! Метайте жребії о ризи його, гризіться за серебреників тридцять, поки вас царська підошва не розчавить, як хробів на шляху. Гетьман камінь двигнув, камінь, що давив вас і предків ваших, а ви спиняйте його, щоб не покотився униз, лиш щоб упав на невольницькі черепи ваші і на голови нащадків ваших, — раби! Як безмовна скотина, покірно слухайте і до відома приймайте, що вам читає посіпака царський, замість навіки затулити його брехливий рот, — труси, падлюки!
Царські люди збилися в гурт, їх було кількох, а кругом сотки непевного народу.
— Готовись! — гукав вусач. Як камінь, стояли серед моря людських голов. Ділило їх огнище, котре можна було зітханнями вгасити і затоптати ногами в одну мить. Товпа заметушилася.
— Як ти смів? — верещав вусач. — Ми люди царські, головами заплатите за нас.
— Совістю заплатите за зраду України, — відповів дідуган.
— Авжеж, авжеж!
— Правду говорить дід!
— Не слухаймо москалів, слухаймо його!
Море обливало камінь, жар потухав…
В цей рішаючий мент Меншиков дав знак своїм людям.
З криком і свистом пустили коней в товпу. Списи, як блискавка з чорної хмари, вилітали. Товпа захвилювалася, розступилася і з криками одчаю розбреяась на всі сторони світу.
На майдані осталося кілька тіл, що вилися в болю і кричали рятунку, — надаремно.
— Живим його беріть! Бунтар! — приказував світлійший, спиняючи коня біля огнища самого.
Царські люди кинулись сповняти приказ князя. Але кругом діда стояло вже кількох парубків з головнями, вихопленими з огня. Відбивалися ними від шабель. Іскрами й жаром сипали в очі москалів.