Тому-то й попрохав Голицинових людей підіждати, а сам скликав своїх старшин і визначних батуринців на раду.
Двічі прочитав їм царське письмо.
— Хитрощі! — крикнув Кенігзен. — Timeo Danaos et dona ferentes [2]. Рішучо противлюся, щоб впускати московський полк. Хочу додержати вірності мойому регіментареві, на те я офіцер. Офіцерське слово — річ свята.
— Один полк, — завважив Левон Герцик, — для нас не страшний. Нас більше тут.
— Хоч би ми тільки одну сотню впустили, так, значиться, ворог у твердиню увійшов.
— Можна розоружити.
— Щоб мати ворога не лиш перед собою, але і всередині? Тоді пильнуй не тільки мурів і валів, але й того полку. Не впускаймо.
Генеральний осаул Гамалія був теж тієї гадки — щоб не впускати.
— Впустимо, перейдуть браму, і хто нас впевнить, чи зараз-таки не пічнуть бою. Вони всередині, а інші полки зверху, в двох огнях не устоїмося. І хто його зна, який це полк, може, дві-три тисячі людей. Впускати ніяк не можна.
— А що ж ви кажете, пане городничий? — спитався Чечель.
— Що я кажу? Скажу, що город теж хоче і бажає собі
додержати віри свому гетьманові Мазепі. Ми ж мешканці його столиці. Коли столиця зрадить, чого ж тоді сподіватися від других міст? Батуринські міщани не бажають собі москалів. До мене з усіх вулиць приходять люди і просять, щоб не слухати прелестей царських, обіцяють терпіти обстріл, голод і всякі невигоди, дожидаючи гетьмана і шведів на відбій. Не впускаймо грецького коня до нашої Трої.
— І як же їх впускати? — озвався батуринський сотник. — Хіба ж ми діти, щоб вірити влесливим царським словам. Це ж підступ, більш нічого. Хочуть добути Батурин. Облога може потривати довго, може, Батурин видержить її, а може, гетьман визволить його, вдаривши на облягаючих. А так — гадають собі москалі — піддуримо легкодушних черкасів і без труду і без всякої втрати дістанемо їх у свої руки.
— Пробуйте, — кричав Гамалія, — впустити. Город спалить, мешканців переріже, а нас на муки візьме.
— Це саме станеться, — завважив Герцик, — якщо москалі Батурин добудуть.
— Станеться або ні, надвоє баба ворожила. Чому нам не пробувати щастя? — обстоював при своїм Кенігзен. — Як гинути, так краще зі збруєю в руці, по-лицарськи, а не по-рабськи. Я гармати не здам. Хіба по моїм трупі москалі в Батурин увійдуть, так мені. Боже, допоможи!
Козаки, розставлені скрізь по замку, і собі гукали:
— Не впускати москви, не вірити цареві, це підступ, звичайні хитрощі московські, ми замку не здамо!
— Як же тоді і що, гадаєте, маю я відповісти цареві? — питався Чечель.
Гамалія радив відповісти щось на зразок листа запорожців до султана. Чечель бачив, що Батурином опанував цей завзятий настрій, коли люди перестають спокійно думати. І він завзято стояв на тому, щоб Батурин оборонявся до останньої кулі і до останньої каплі крові, але розумів, що на всякий припадок цареві треба відповісти політичне, бо лайливі слова негідні такого поважного моменту.
— Напишемо, — казав, — що ми вояки і що наша річ сповнити приказ вожда. Наш вожд — гетьман. Що з ним сталося, не наше діло знати. Хіба прийде другий гетьман, вибраний законним ладом, і відмінить приказ тамтого. Але ж нового гетьмана треба вибрати всіми вільними голосами, а тепер воно неможливе, бо ворог стоїть на Україні.
Такого змісту лист привезли московські післанці Голицинові. Він прочитав і, не надумуючися довго, подався назад.
Городом знов заволоділа радість. В церквах служили молебен, тішився народ, що Чечель не впустив москалів, нічого так не боялися батуринці, як того. Як би воно не було, а небезпека відсунулася на якийсь час — може, на все. Залога хоробра, старшини досвідні, Кенігзен знає своє діло, гетьман теж не за горами — чого ж тоді тратити надію?
Та не тішився Чечель. Він догадувався, що незабаром за Голициним появиться московське військо й пічнеться облога. Треба було дати останні прикази.
Чечель казав позривати мости на Сеймі, щоб коли не припинити, так відтягнути на якийсь час переправу московського війська. Для обложених ті мости вже непотрібні. Що мали привезти до міста, привезли, хто з сіл і хуторів мав приїхати, приїхав, і Чечель дав приказ. Затріщали поруччя, спадаючи в воду, заломився поміст; що можна було з лівого боку перекинути на правий, перекидали, що ні — пускали на ріку, щоб хвиля несла. Поспішно підрізували палі і стовпи, повбивані в ріку, бо виривати не було часу — москалі надходили.
Побачивши, що козаки мости нищать, Меншиков пустив невеличкий кінний відділ робітників. Задудніла земля, застогнали коні під натиском острогів.
Теслі й піоніри міряли очима віддаль між московськими їздцями і Сеймом і дальше робили своє діло.
Ще кілька стовпів, хоч з другого боку підрізати, ще треба перевезти човни, що їх забуто в шуварах, ще бельки забрати, щоб ворог не мав готового матеріалу під рукою, — ще, ще!..
— Кидайте місті — гукали їм з валів. — Біжіть, бо замикаємо брами!
З жалем дивилися на недокінчену працю. Бігли в замок. Двох смільчаків борикаються з глибоко вбитим палем. Вирвали і його та пустили з водою. Хай пливе і хай дає людям знак, що Батурин зірвав за собою останні мости.
— Скорше! Скорше! — принаглювали їх з мурів.
Ускочили…
Чечель казав брами позасипати землею.
Сотні мотик кинулися рити землю. Сотні тачок привозили її з майданів і огородів. Брами загачено землею, камінням, старим деревом, непотрібними возами так, що хоч би їх ворог і відчинив, так мусив би прокопуватися крізь той насип, а це нелегка річ.
Сонце продиралося крізь осінні хмари й освітлювало московські полки, що наближалися до Сейму. Підходили і поза віддалею гарматного стрілу ставали на полях табором. Все нові прибували, піші й кінні, гармати й вози, гнали стада худоби, везли хліб.
Обложені дивилися на тую каравану, на той живий обруч, котрим москва збиралася скувати і здавити Батурин, як удав торощить кості своєї жертви.
— Більше ворога, більше честі! — відповідали сміливіші. Кенігзен з файкою в зубах ходив від гармати до гармати, розмовляючи з гарматчиками й роздаючи їм прикази.
Міщани бігали з одного кінця города в другий. Кождий хотів побачити ворога на власні очі, чи великі його сили, кілько гармат, чи витримає Батурин їх напір? Впрошувалися на замок. Але туди впускали тепер уже лише спосібних до оборони. Інші мусіли вдоволятися тим, що від других зачули.
— Москалі, як сарани, як круки, злітаються на Батурин.
Готуються переходити Сейм, хочуть направляти мости…
Кенігзен викотив з замку шість гармат і дула їх справив на московське військо. Ще трохи, і вони промовлять своє слово — почнеться бій.
Найстрашніші перші стріли, перший рев гармат; пролунає, і ухо привикне. До всего привикне чоловік — потішали себе батуринці.
Аж, гляди, через Сейм переправляється кількох людей. І знову біла хоруговка в одного на спису.
І знову: "Не стріляй, приказу жди!"
Батуринці пізнають сотника Жарковича,
І він тут, нащадок гарних предків, на службі у москалів?
Сором!
— Чого тобі?
— Від світлійшого з останнім словом приходжу. Пустіть! — гукає Жаркович.
— Ми вже двічі те останнє слово чули, а пустити не маємо куди. На замок і миш не просмикнеться.
— Спізнилася його милість, пан сотник, — починають глузувати з нього.
— А хочеться до своїх, правда? Що? Хочеться свого борщу і добрих вареників поїсти?
— Мабуть, наскучив московський квас.
— І позаушники його світлості князя.
— Не сором тобі, сотнику, нам у вічі лізти?
— Зрадницьке діло робиш! — кричали йому.
— Я на вас хлібом, а ви на мене каменем, — відповідає Жаркович.
— Кращий наш камінь від твойого хліба, — кажуть йому і радять вертати з чим прийшов.
— З останнім рятунком приходжу, впустіть, а то пожалуєте, — остерігає їх сотник.
— Не жалуємо, що не впустили князів, обійдемося і без сотника Жарковича.
— Обійдеться циганське весілля без марципанів. Насміхаються.