— Кров ваших батьків і дітей впаде на голови ваші! Пустіть!
— Як впаде, то не на нас, а на таких зрадників, як ти.
Розмові не видно кінця, аж від Чечеля приходить приказ, щоб Жарковича витягнути по стіні.
— Найкраще б, — радять козаки, — петлю йому спустити, хай всуне туди голову, а тоді ми вже й потягнемо.
— Ще й високо, — додають другі, — там, де і слід такому собаці!
Насміхаються, а все ж таки слухають Чечелевого приказу. Спускають довгу і сильну линву з петлею на долині.
Жаркович суне туди правий чобіт.
— Не чобіт, а голову сунь! — кличуть.
— Голову, кажуть тобі!
Жаркович руками чіпається линви і пробує, чи нога кріпко стоїть:
— Тягніть!
— І кишки витягнемо з тебе, як попросиш, — відповідають йому з-поза муру, налягаючи на линву. Жаркович спинається вгору.
— Тримай, щоб не випустив з рук! — приказує сотник, що пильнує тієї "факції".
— А може б, так справді пустити? — радяться козаки.
Жили їм понабігали на руках, як посторонки, бо таки є що тягнути.
— Їй-Богу, не вдержу! — репетує один. — Поможіть, а то пущу того медведя, що на липу за медом лізе.
— Не пускай! Не бійсь, не заб'ється, як кіт, на всі чотири впаде, краще давай його тут. Ми вже йому… Тягнуть.
— Та бо з тебе, сотнику, линволаз. Тобі б у Москві по мачті спинатися, може б, пляшку горілки доскочив.
Нарочно не спішаться. Як Жаркович доліз до середини стіни, стають.
Кажуть, що линва вривається, протерлася до гострого муру.
Жаркович в крик:
— Це знущання над послом від його світлості!
— Над зрадником України, — поправляють його.
— Хай трохи наїсться страху, худоба, — заспокоюють сотника, котрий гукає на них, щоб скорше тягнули.
— Пізніше прийде, пізніше обірве, — кажуть, — бо народ йому не дарує.
І дійсно, народ не дарував. Як тільки сотник Андрій Жаркович переліз через мур, сто рук простягнулося до нього, сто кулаків, як довбнями стало складати його.
— Царський прислужник!
— Москалів на нас веде!
— Катюзі по заслузі!
Кидали ним з рук до рук, як м'ячем, приперли до муру і плювали в лице. Сердюки ледве вихопили Жарковича живим із рук товпи та ледве довели до Чечелевої кватири.
Довго не міг сотник Жаркович прийти до себе. Виплював два зуби, познімав жмутки вирваного волосся з чемерки, насилу обмився і поперев'язував рани.
— Гарно в вас, пане полковнику, вітають царських посланців, — сказав до Чечеля з докором.
— Які гості, так їх і вітають, — відповів Чечель. — 3 чим, пане сотнику, приходиш? — спитав.
Жаркович перехопив дух. Його обступили Герцик, Гамалія, городничий і другі.
— Напийтеся води, — радили. ("Із Сейму" — докинув хтось стиха).
— Дайте чоловікові горілки, — радив Гамалія, — як є, так є, а все ж він козак.
Подали. Жаркович покріпився і заспокоївся трохи.
— З чим приходжу, питаєш, пане полковнику, — почав, повертаючись до Чечеля, — з доброю радою, щоб впустили князя Меншикова і його військо. Попросіть його, може простить, а так чекає вас велике лихо. Не устоятися вашому Батуринові проти сили армії його велкчества царя.
— Цього ми не сміємо зробити, — відповіли йому.
— Чому?
— Бо гетьман не велів нікого в город впускати, ми вже це двічі переказували світлійшому, і дуже нас дивує, що він ще втретє, і то тебе, з тим самим питанням до нас присилає. Остогидло торочити те саме.
— Але ж ваш гетьман зрадив і перейшов до ворога, — доводив їм Жаркович. — Тим самим всі ви звільнені від обов'язку слухати його і тримати присягу. Вашим обов'язком слухати тепер царя, бо всі ми його вірні піддані.
— Ми не холопи царські і не піддані, ми люди вольні, козаки. А підданцями ти нас не прозивай, бо це слово дуже обидливе для козацького уха, — відповіли.
— Навіть гетьман, — обстоював при своїм Жаркович, — і гетьман слухав царя, поки його не зрадив. Ми винні послух цареві, Меншиков його міністр, як же ви можете перед ним замикатися?
— Не сміємо зробити того, чого нам не дозволив гетьман, а що він переїхав до шведів, того ми не знаємо, бо з Батурина не видно. Знаємо, що в неділю вранці гетьман виїхав з Гончарівки, а куди він поїхав, це вже його річ, не наша. Ніколи гетьман не оповідався, куди він їде, наше діло слухати його, а не приказувати, що він має робити, — відповів Чечель голосом, який не оставляв ніякого сумніву, що цей хоробрий полковник не говорить на вітер і що за словом своїм схоче і потрапить постояти по-козацьки.
Жаркович насилу підвів своє підбите око, глянув у вірливе обличчя Чечеля й похитав головою.
— Пане полковнику, — казав, добираючи лагідних і ніби жалісних звуків. — Пане полковнику, як ти можеш мені таке казати. Я ж чоловік свій, а не ворог. Як прийшов до вас, то не тому, щоб піддурити, а лиш, щоб остерегти перед великим нещастям. Не вдавайте, панове товариство, несвідомих. Про Мазепину зраду вже й воробці цвірінькають на стрісі.
Схопився Гамалія:
— Що там собі цвірінькають воробці, того ми не знаємо, бо їхньої мови не вчилися, але ти, сотнику, про Мазепину зраду не важся говорити. Для нас тут ніякого Мазепи нема, а був, є і буде ясновельможний пан гетьман, Іван Сгепанович! Зрозумів?
Жаркович бачив, що його посольство бажаним успіхом не увінчається. А жаль! Бо світлійший обіцяв йому велику нагороду, може, й полковницький пірнач. Тепер їх чимало буде до роздачі. Жаль…
І Жаркович зітхнув:
— Безталанний городе, — промовив, — жаль мені тебе!
— Жалуй себе, пане сотнику, — відповів Кенігзен ломаною українською мовою. — Жалуй себе, що з чесного козака став прислужником царським. Зрадив ти свій народ, свою чесну справу, та ще нас, добрих вояків, до зради намовляєш. Негарно, ти, пане сотнику, робиш, і ми дуже дивуємося, що ти на таке діло пішов.
— От краще, — радив Гамалія, — не вертай до москалів, а залишайся з нами, козаками. Тут, а не там тобі місце. Не осоромиш свого чесного роду. Постіймо за нашу святу справу, дотримаймо віри нашому гетьманові, лишайся.
Жаркович захитався.
В його душі будилися спомини колишніх походів, колишніх воєнних переживань, козак брав на хвилину верх над вигідним обивателем, котрий хотів запопасти царської ласки і сподівався на тім буйнім коні заїхати далеко, куди дальше, ніж біля гетьмана заїде. Глянув на завзятого Чечеля, що нагадував буйного, степового вірла, на спокійного, задуманого Герцика, на хороброго німця Кенігзена, для котрого вірність свому вождові була першим і найважливішим законом життя, на сміливого й палкого Гамалію, глянув — і йому жаль сробилося такого товариства. Навіть батуринський сотник і городничий були люди умні й чесні, з котрими не сором хліба-солі з'їсти, але яка їх будучність? Він знав потуги царські і не вірив, щоб батуринці могли устоятися проти них.
— Добрий посол, — сказав по хвилині надуми, — добрий посол вертає туди, звідки його післали. Яку ж відповідь маю занести князеві?
— Таку, як чув, а саме, що воріт Батурина тне відчинимо і царські війська не впустимо, бо гетьман не велів.
— З тим ви мене й відпускаєте, пане полковнику?
— З нічим другим відпустити не можу. Козацька честь і совість християнська не дозволяють.
— Так тоді гаразд. Піду. А жаль, і вас, і города того.
— Себе жалуй, не нас, — загуло кругом. — Для нас краща смерть, ніж подле життя.
— Юдами не будемо. Досить їх і без нас на Україні.
Жаркович мовчав, боявся дратувати козаків.
— А як же мені вертатися? — спитав по хвилині.
— Так як прийшов, — відповів Чечель.
— На линві?
— Еге ж…
— А як не хочеш на линві, — докинув Гамалія, — то Кенігзен може тобою набити гармату, полетиш прямо в обійми світлійшого.
Жаркович нічого не відповів.
— Прощайте!
— До побачення на страшному суді!
— На суді історії, — додав Кенігзен. Чечель плеснув у долоні. Увійшов чура.