— От там, бачите, — казав Чечель, показуючи на Борз-ненський шлях, — бачите, в імлі щось ніби клубиться, кітлує, перевертається, ніби хмара встає з виднокруга і надвигається на нас, — це москалі.
— Бачимо, — відповів Герцик, — а з тої хмари ніби блискавки вибігають, червоні цятки, жовтуваті язики, хмара темніє. Мабуть, щось запалив ворог — хату або повітку.
— Може, й не ворог, — завважив Кенігзен, — а селяни дають нам знаки, що ворог там.
— Можливо, — рішив Чечель, — і якраз туди треба нам спрямувати випад. Але не навспряжки, зразу наліво, ніби на Бахмач, а тоді щолиш нагло повернути на Борзну, вивабити ворога з його леговища, заманити на поле, побити і — назад.
Герцик, не дожидаючи приказу, прожогом метнувся до дзвіниці, тільки деревляні сходи під ним жалісно затріщали.
Побіг до своїх полтавців, і за хвилину кінна сотня тихо й непомітно висунулася з города і невеличкими відділами ріжними дорогами й доріжками, а то й без доріг, прямо полями, двигнулася в напрямі Бахмача. Чечель з дзвіниці слідив за нею.
— Герцик, грецик, йому в це грай! — казав до старшин Чечель.
— Не він один, — відповів Гамалія. — Всякому з нас любіше й безпечніше в полі, ніж у замкнутому городі. Сидиш, як борсук у норі, чекаючи, поки викурять тебе.
Кенігзен вірлиним оком літав по цілім виднокрузі. Його обличчя справді нагадувало скального вірла, котрий шукає добичі і готовиться до лету. Не втерпів.
— Дивіться здорові, я ж іду до своїх гармат.
— Підіжди, осауле, побачиш, як і куди справити гармати.
— Я вже знаю, — відповів коротко і пустився по сходах.
Герцикові полтавці, проїхавши кількасот сажнів, стали повертати вправо. Виглядали на розвідку, котра несміливо й обережно посувається полями.
— Добре веде, — казав Чечель, впізнавши вправного грача. — Ось уже завважив його ворог.
В цей мент від хмари стали відриватися шматки. Ніби вітер шматував хмару й кидав нею на поле. Шматки то підлітали в бадьорих підскоках, то спинялися й повертали назад, щоб других тягнути за собою.
— Московські драгуни виступають Герцикові назустріч. А він вдає, ніби ворог заскочив його, — зупинився…
Сотня розпадається на кілька відділів, проти кожного виступають драгуни.
— Не дуже сміливо починають собі, хоч перевага за ними.
— Ще й яка! На кожного з наших п'ять-шість москалів.
— Дадуть раду, щоб їх тільки заманили в поле.
— Наші вдають, що настрашилися, — втікають.
Москалі пускаються за ними. Але ж багато їх! Ніби вітер листя полем мете.
— І доля їх, як зів'ялого листя… Зігниють.
— Цар людей не щадить, має їх багато. Самої кавалерії тисяч двадцять.
— З нашими чи без?
— Чорт його зна — багато. Але не добрих. Лицарського духу не мають. Цар їх страхом до бою жене.
— Це й тепер видна. З ними і грець поганий. Татари куди кращі.
— Татари вроджені їздці. І поляк, як лучиться їздець, то добрий, а москалі — ніби в піжмурки граються. Розженеться, от-от проколе списом, аж нараз повернув конем і проїхав мимо.
Московські драгуни, хоч могли наших обскочити з ycsx боків і рознести шаблями, кидалися в бій без завзяття. Герцикові їздці то вдавали, що тікають, то нараз скорим рухом оберталися і кидалися на драгунів, приневолюючи їх до бою. Сміливіші з москалів, що загналися задалеко, падали жертвою козацьких шабель і пістолів. Козаки робили шаблями вправно, а стріляли влучно. Їх легкі коні., ніби розуміли своїх їздців, вгадували їх гадки; поверталися зі скорістю блискавок вправо і вліво, знімалися високо на задніх ногах, гризли, кусали драгунських коней, ніби свідомо брали участь у бою. Московські коні, здебільшого недавно відірвані від воза і плуга або вирвані зі стадний, полошилися від стрілів, боялися шабель і зраджували охоту втікати до своїх стаєн. Між драгунами було чимало каліцтва, не тільки від козацьких шабель і пістолів, але й від своїх власних коней. Не один з них лежав на землі, придавлений своїм конем, з-під котрого ніяк не міг викараскатися, не одного кінь волочив по дорозі, бо цей не вспів упору вирвати чобота із стремен. Нові відділи, що безнастанно наспівали на поміч, збільшували тую суматоху. Зчинився крик, гамір, рев, котрий аж у Батурині чути було.
Батуринці повилазили на дерева й на криші своїх хат щоб побачити, як Герцик з москалями б'ється.
За той час Кенігзен вспів перевезти дві гармати і справити їх якраз туди, де йшов цей дивний бій. Не здаючися на гармашів, сам наглядав на дула, осмотрював замки і підбирав кулі. Чекав тільки, щоб Герцик, заманивши драгунів в поле, пустився назад, а їх лишив як мету для Кенігзенових стрілів.
Та Герцик не спішився. Завзятий козак ніяк не міг розстатися з ворогом. Драгуни пізнали в нім полковника і кілька разів наважувалися на нього. Двох офіцерів з двох боків обскочило його. ї то не молодиків, грачів вправних старих. Був такий мент, що, здавалося, ось-ось — і кінець полтавському полковникові. Він довго відбивався шаблею, махаючи то вправо, то вліво так скоро, що казав би ти, в його руці не шабля, а блискавка срібна, аж нараз, саме у ту хвилину, як один з них наряджував пістоль, він кинувся на другого і шаблею звалив його з коня. Не турбуючись ним дальше, звернувся проти другого. Цей стрілив, куля перелетіла через Герцикову шапку, але не ранила його. Герцик, наче у відповідь, шаблею засягнув московського офіцера по руці, перетяв поводи і кінцем рубнув його по щоці. Удар був такий несподіваний сильний, що москаль захитався і, облитий кров'ю, повалився на землю, а сполошений кінь вітром полетів назад.
Даром драгунські старшини посилали проти Герцика своїх людей. Завзятий полковник, як жнець снопи, клав ворогів на полі.
— Це чорт, не чоловік, — казали москалі, вертаючи до своїх.
Не менше пильним жнивом міг похвалитися Герциків старий сотник. На чорнім коні. сам чорний, як циган, не кидав собою по полю. як це люблять молоді робити, а лиш пильно розглядався довкола, і де побачив котрого з козаків у важкій пригоді, туди несподівано являвся, щоб одним махом своєї кривої, широкої шаблюки, котру не всякий міг би й гаразд двигнути, бо була важка, як царева дубинка. рішити непевний двобій. Рішення не виходило на московську користь.
Завважили "старого чорта" москалі і пустили на нього одного зі своїх найвправніших грачів.
Сотник, побачивши його. спинив свого коня так, що кінь аж присів на задніх ногах і голову високо вгору підняв, закриваючи нею їздця. З диким криком летів на нього москаль, великий, сутоловатий, як медвідь. Сотник чув його зневажливі слова, від кожуха несло тютюном і водкою, бачив червоні лиця драгуна і його короткий грубий синій ніс і. здавалося, задеревів зі страху. Нараз скочив конем вбік, так що москаль пролетів сажнів, може, двадцять вперед. Тоді сотник погнав за ним і, як яструб на голуба, кинувся на нього. Прискакував то справа, то зліва, то налягаючи сильно, то ніби втікаючи від ворога, аж нараз добре виміреним і сильним ударом вибив йому шаблю з руки. Шабля зі свистом полетіла вгору і з бренькотом упала на землю далеко від тих двох, що зчепилися в рукопашнім бою.
Оба великі, сильні, вкриті курявою, потом і кров'ю, нагадували казкових богатирів, що борються на смерть і життя. Ніхто не важився спішити їм на поміч. Де двох таких лицарів б'ється, там третій не мішайся. Здавалося, і козаки; і москалі без переговорів заключили перемир'я, поки не рішиться цей двобій. Не тривав він довго. Жилавому сотникові поталанило вхопити сутоловатого москаля і стягнути його з коня.
Занімів Батурин і задеревіли москалі, побачивши, як їх найкращий грець, ніби мотиль на шпильці, вертиться у сотникових руках, вимахуючи руками й ногами і викидаючи з себе щонайгидкіші слова і щонайважкіші прокльони. Аж здавлений за горло, посинів, вибалушив кров'ю забіглі очі і захарчав. Сотників кінь летів у напрямі Батурина. Сотник ломив москаля, як жнець ломить сніп, щоб покласти його наспід, під полукіпок, аж зломивши, відкинув геть від себе.