— Авжеж, авжеж!..
— Що б не писав у тому листі князь Меншиков, відповідь може бути одна: Батурина не здамо!
— Так нам, Боже, допоможи во Тройці Своїй Святій!
— Батурин по трупах наших візьмуть! — загуло кругом, аж вікна задзвеніли.
— А не здамо тому, бо це наша гетьманська столиця і ми гетьманові обіцяли обороняти її, поки він на відбій не прибуде.
— Слова нашого не зрушимо!
— Та ще току не пустимо чужого війська, бо воно нам чуже. Хочемо мати свою державу і своє власне військо, хочемо хазяїнами бути у своїй власній хаті.
— Не хочемо бути рабами!
— І якраз тому треба цілим відпустити Зажарського до князя Меншикова, щоб він переказав це наше незломне бажання.
В салі зробилося тихо. В Зажарського дух уступив. Тая жінка, як ангел-хоронитель, виведе його з огненної печі.
— Хай іде! — махнув рукою сотник.
— Хай іде! — притакнуло сто голосів нараз. Мотря взяла Зажарського за руку.
— Спасибі, що послухали мене, — сказала, звертаючися до народу.
— Батурин не осоромить себе. Мовчки вивела перестрашеного посла з салі й повела до своїх покоїв, щоб перше обмити його й осмотрити рани. Саля знов загула.
— Добре Чуйкевичева Мотря казала, хай іде й перекаже князеві, що ми президії за ніщо в світі не здамо. — Та чи оборонимо? — вихопився хтось з гурту.
— Як не оборонимо, так погибнемо всі до одного. А хто другої гадки, хай з городу виходить!
— Вибігло заяців чимало, виженім і останніх. Гетьте-геть!
В салі почалась суматоха. Відшукали того, що поставив небажане питання, й наставали, щоб збирав своє добро й виходив з міста. Він боронився, казав, що по щирості спитався, але кидати рідного міста не хоче і не кине, що буде з другими, хай станеться і з ним.
— Цитьте! — озвався старий лавник. — Послухайте мене, бувалого чоловіка. Не добре діється у нас. Згоди нема. Сваримося без потреби і багато з нас кривить душею, як бачу. Як пришле Меншиков свого чоловіка, то всі кидаються на нього, як вовки, здається, на шматочки розірвуть. А настане ніч і ті самі, що горлали ранком, вистрибують з городу, як з клітки крілі. Бог вість, куди вони діваються, може, до ворога йдуть, продають нас… Кого ж то прислав до нас князь, як не нашого земляка Жарковича, і хто з нас скаже, куди подівся канцелярист Андрій Кандиба?
— Правду кажеш, батьку, — притакували йому. Лавник, ніби обухом валив батуринців по голові.
— Так воно є, так.
— Але так бути не може, — говорив дальше старий лавник. — Переказуємо Меншикову, що город хіба на наших трупах візьме, — а на мою гадку, перше спитаймо свого серця, може, в нього є друге бажання.
— Ми вже це сто разів казали, що, або оборонимо Батурин, або згинемо всі.
— Чи одно чоловік каже, а інше собі гадає, а ще інше робить. Мало чого не говорив Кандиба, вдаючи найвірнішого гетьманового чоловіка, а де він тепер? Де Іван Ніс, що такого лицаря з себе виявляв, і де багато других, котрих імен навіть не згадую, щоб даром не вражати болючо їх рідні і приятелів.
— Ви нас обиджаєте, батьку, — перебили йому, — порівнюючи з Носом і з Кандибою.
— Нікого не обиджаю, братя і діти мої, але говорю, що мені розум велить, бо люблю свій рідний город і тую нашу землю, матір святу.
— До чого ж ви свою річ ведете, кажіть?
— До того, щоб ми по добрій і непримушеній волі заприсягли перед Господом всемогучим, що ні один з нас слідами Носа не піде, що всі ми, як тут стоїмо, так і постоїмо за президію нашу. А хто того не може або не хоче, хай іде. Перший руку вгору підношу.
Підняв руку і дрижучим голосом проговорив слова присяги. Всі пішли за ним.
— А тепер, щоб ви знали, що я не балакав на вітер, піду, винесу з хати що в ній ціннішого є і сховаю на замку, а хату власною рукою підпалю. Хай ворог знає, що ми не дбаємо про наше добро, що в нас на серці тільки одно — честь і слава наша. Оборонимо город, так побудуємо собі нові хати. ще кращі від отсих, а не оборонимо, так нам тоді вже нічого й не треба. Хай москаль не гадає собі, що, здобувши Батурин, поживиться нашим добром, кістки з попелища добуде, от що!
Не одно серце стиснулося з болю, почувши ті грізні слова. Як же так?
Червоного когута під власну стріху пускати? Хто бачив це? Іде зима, де притулитися з родиною? На замку для всіх місця не стане.
Не окривалися з тим.
Старий жалібний оком подивився кругом.
— Кажете, що по трупах ваших увійде ворог у город, а жалуєте своїх теплих стріх. Ось яке то тверде ваше слово. А я при своїм стою: підпалю свою стріху, щоб не тремтів за неї. Обороняймо валів, мурів і замку, а не оборонимо, так гиньмо.
— Як підпалимо Батурин, ворог скористає з тривоги і припустить штурм.
— Так що? Знатиме, що цей пожар значить. Підпалю. А ви як хочете собі.
Дехто противився. Казали, що ще час, що жаль нівечити надбання кількох поколінь.
— Вам час, а мені спішно, бо я боюсь ночі. Боюся, щоб знов які Носи не перейшли на другий бік.
— Не пустимо. З города і пес не вискочить.
— Замість дивитися, щоб ворог не ввійшов, ви сторожити будете, щоб не виходили свої. Гарна мені оборона твердині.
Він задумався, а потім грімким, рішучим голосом крикнув:
— Підпалю!
— Не смій того робити. Громада противиться такому грішному ділу. Не дамо!
Старий лавник ніби не слухав того. Повернувся до Чечеля, котрий мовчки слухав його мови.
— Що ти, полковнику, кажеш на це? Твоє слово — приказ. Ти наш командант. Рішай!
— Рішати? — Чечель задумався, потер чоло і шарпнув свій вус. — Я одної думки з тобою, батьку, — сказав. — Твоє добро, так ти й роби з ним що хочеш. Ніхто тебе спинять не посміє. Жертву приносиш — ще й яку! Жаль, що тільки один.
— Знайдеться більше таких, — відізвався найбагатіший з міщан. — Якщо гадаєте, що треба, так і балакати нема що. Ходім!
Оба з лавником вийшли. За ними посунуло ще кількох. Інші лишилися. Незвичайне рішення лавника заскочило їх неприготованими. Всяке собі гадали, а такого ні. Бо кому може прийти на гадку підпалювати свою власну хату?
Стояли, понуривши голови.
В городі шуміло. Бігали і кричали люди. Ревів товар, почуваючи щось злого. Лунали стріли, глухо відбиваючися від мурів, котрі давно не чули пальби. Вулицями переходили відділи сердюків, щоб вдержувати лад. Народ, виведений з рівноваги, легко гарячився і брався зводити всілякі порахунки. Досить було сказати на когось "зрадник", щоб виставити його на небезпеку побоїв, а то і смерті.
Замкова саля роз'яснювалася в міру того, як піднімалося сонце і вступалася мряка. Але громадка міщан все ще стояла в тьмі.
— Як же нам? — спитав хтось, повертаючись до сусідів.
— Як? Як другі, так і ми. Якщо треба палити — палім. Хай летить червоний когут.
— Хай летить червоний когут… — рішили і розійшлися.
ТАЙНИКАМИ
Мотря, осмотривши Зажарського, попросила його поснідати разом з нею та випити чарку, щоб усе лихе минуло.
— Мотре Василівна, Мотре Василівна! — бідкався московський посол. — Коли б ви знали, як мене кожда кісточка болить!
— Потерпім, добродію, за спасення роду людського і за славу Божу, мо Бог тієї жертви хоче від нас.
— Нащо вона Богові потрібна, тая жертва? Через глупоту людську терплю.
— Не ви один терпите, добродію. Може, терпіння душі від тілесних гірше болючі.
Зажарський глянув на гарну паню, пригадав собі трагедію її батька, погадав, скільки болю мусіло зазнати це добре жіноче серце, і його гнів на проклятих батуринських міщухів трохи ущух.
— Так воно, так, ласкава добродійко, великими терпіннями пробує нас Господь.
— Так тоді не збільшаймо їх, бо Господь велів прощати кривду, яку творить нам ближній.
Говорила, як проповідник, як пройнята божественними заповітами сестра-жалібниця. Її слова тим сильніше вражали, що виходили з уст незвичайної, прямо невиданої краси. Зажарський забував про світлійшого князя Меьшикова і про своє важке та несповнене як слід завдання і піддавався всеціло чарам тієї прегарної жінки. Коли б сказала йому: "Оставайсь біля мене. борони мене, гинь разом зі мною!" — остався б. Та Мотря того не жадала. Вона хотіла, щоб він не дуже чорно малював перед Меншиковим свою гостину в Батурині, щоб не повторяв усіх тих зневаг, які посипалися тут на його голову, а лиш переповів однодушне бажання цілого обложеного городу згинути, а президії добровільно не здати.