— Погано вони привітали мене, царського посла, але за гостиною у вас, ласкава добродійко, я забуду про них, а тямити буду про вас.
— Спасибі вам, не поминайте злом. А тепер підемо, бо вже недалеко полуднє. Вас, мабуть, там нетерпеливо чекають.
— З вами я і до пекла готовий. Ходім.
Подякував за гарну гостину і за те, що вирвала його з рук роззвіреної товпи.
— Ніби ангела небесного післав мені Господь. Коли б не ви, роздерли б мене на шматочки. Щира вам дяка, Мотре Василівна, а з дякою ще одно прохання. Яке?
Переконайте тутешніх людей, що їх упір безсильний. Князь Меншиков добуде Батурин. Це ж ясне. Пощо тоді даремних зусиль, пощо таких жертв? Краще впустити царське військо в город.
— Того обіцяти не можу
— Ні?
— Бо того я сама не бажаю. Зажарський видивився на неї.
— Коли б я бачила, що хочуть відчинити браму, положилася б на порозі, хай перше сторощать мене… Ходім!
— Ходім! — повторив глухо Зажарський. Взяла його за руку.
— Позвольте вам зав'язати очі. Не дуже то ввічливо, але конечно.
— Такі руки не жаль, щоб і світ зав'язали, — відповів. Вбрала його в козацьку шапку, накинула на плечі якусь бурку і повела в пивницю.
— Як дивно, — говорив, тримаючися її, — ведете мене Бог вість куди, можете замкнути на голодову смерть, а я йду, як послушна дитина.
— Бо вірите мені.
— Вірю, що нічого нечесного не зробите ви зі мною, Мотре Василівна.
— Як тую віру затратять люди, тоді їм і ніякого рятунку не буде. А до того воно йде.
— Гадаєте?
— Бачу. От і москалі про нічого другого й не думають, а тільки, як би нас підійти і винищити до останку.
— Не такий чорт страшний, як його малюють.
— Може, й страшніший. Невже ж і вас присилав світлійший без тієї задної гадки?
— Не знаю. Може. Як мені це знати? Я в добрій вірі йшов.
— Значиться, і вас підвели. Так тоді вважайте себе щасливим, що хоч потерпіли самі, та не стали причиною людського горя, куди ще більшого.
Зажарському зробилося соромно перед жінкою. Виправдувався і впевняв, що поганих намірів у нього не було.
Ішли. Прошибало їх гниле зимно підземельних мурів. Свічка в руках Мотрі кидала фантастичні тіні. Місцями доводилося схилятися, щоб головою не вдарити в склепіння.
— Вважайте, тут сходи, ще один, — так. А тепер повертайте вправо.
— Ведете мене, як на другий світ. Страшно. Добре, що тут так зимно, бо в мене жар.
— Пройде. Я добре осмотрила рани. Знаю це діло.
— Ви словами краще залічуєте біль, ніж лікар мастями. Мотря вдавала, що не чує.
— Говорю, щоб ви собі не кмітували ходу.
— Не турбуйтеся. Моя нога тут більше не постане. Хай собі здобувають Батурин — я на нього не піду. Скажу, що хорий.
— І добре. Менше одного ворога матимем.
— Я не ворог ваш, а приятель нині.
— Спасибі. Коли б тільки щирий, бо краще ворог, ніж нещирий приятель.
— Коли б я не був таким, то — подумайте, нас тут двоє, я мужчина і ви — жінка. Одним махом скинув би опаску з очей, і ви були б у моїй власті.
Мотря зжахнулася. Не подумала над тим.
— Того я не боюся, — відповіла рішуче.
— Ого!
— А так. Бо з того підземелля ви не вийшли б без мене отсих дверей не відчинить ніхто, що не знає тайного способу.
Зажарський усміхнувся.
— Я навіть не буду пробувати, хоч воно і дивно, бо, їй-Богу, варто й загинути, щоб на хвилину заволодіти такою, як ви. З мене говорить мужчина.
— Краще кажіть — звір.
— В кождій людині чаїться звірюка, в тім я впевнився нині, там, у замковій салі. Та ви не бійтеся, пані. Ведіть. Йду, як дитина.
— Так тоді схиліть голову, бо доходимо до виходу. Остання брама. А тепер доводиться лізти рачки. Так…
І вони опинилися поза замковими мурами, в глухім зарослім садку. Пройшли. Мотря відчинила ворітця, і вийшли на тиху, далеку вуличку поза містом. Тут їх обскочили вартові.
Мотря допильнувала, поки Зажарського пересадили через мур. Товпи тут не було, не було кому знущаться.
— Спасибі вам, Мотре Василівна, — кликав здолини Зажарський, — спасибі, що провели мене!
— Перекажіть світлійшому, що всі ми тут помремо, а президії не гадаємо здавати, — відповів йому згори дзвінкий жіночий голос, як жайворонків спів.
БАТУРИН ГОРИТЬ
Довго стояла Мотря на валах і дивилася, як Зажарський прямував до ріки, як повернув управо, дійшов до того місця, де ждали на його драгуни з конем, як сів на нього переїхав міст і загубився в густій товпі всілякого війська.
"Дивна річ. Балакаєш з чоловіком і ніби він справді чоловік. І чує, і розуміє, і навіть ніби нічого злого тобі не хоче. І, може, не один з тих там тисячів такий, як цей. А все-таки ідуть, щоб знищити тебе, забрати волю, розграбити добро, палити, мордувати. Приказ одного чоловіка переміняє тих людей у звірів. Тисячі, великі тисячі підчиняються волі одиниці… Одиниця думає за них, приказує, бажає- будує державу. В нас не те… І — в нас нема держави…
Поступила до лічниці. обійшла ранених і хорих, козаків і міщан, котрих було чимало, бо почався перестріл і все нові жертви приносили. — аж утомлена повернула на замок і зайшла до мами.
Любов Федорівна порядкувала своє добро й перебирала папери. Руки її дрижали, жмутки сивого волосся спадали на бліде, на цей раз не підмальоване обличчя. Це вже не була колишня Кочубеїха, горда і невгнута, це була друга жінка. Мотря глянула на неї, і в її серцю озвалася любов доньки до мами. Так. — це була її мати, бідна й терпляча, але куди ближча, ніж колишня, сильна й своєвільна.
Мовчки припала до її руки.
Любов Федорівна другою рукою пригорнула її до себе і погладила по голові.
— Доню. — ледве вимовила тихо.
Перший раз у життю почула це слово Мотря.
— Мамо. — відповіла, цілуючи руку. від котрої стільки кривди зазнала.
— Не гніваєшся на мене, мамо? — питалася.
— Бог мені свідком. Мотре, що ніякого гніву в серці не маю. Втратила я гордість, а здобула доньку.
— А я — маму. — доповіла Мотря.
Наслухували, як ревіли гармати. Московські кулі не влучали ще в замок. Горою перевалювалися, попадаючи в передмістя, з котрого люди вже давно перенеслися під крила замку, бо не почували себе досить безпечними.
— Стріляють москалі, — сказала Мотря.
— Стріляють, та не влучають. Може, Бог дасть, що великої шкоди не зроблять.
— Може…
Куля влучила в замковий мур, і замок задрижав, аж посуда на столі задзвеніла.
— Попали… Привикаймо, — сказала, зітхаючи, Любов Федорівна. — Після того, що мені велів Бог пережити, нічого не боюсь, готова я на все. І чого мені більше хотіти? Свій вік пережила. Багато гріху прийняла на себе. Хай Бог простить. Не одно спокутувала я, доню. Не одно. Бог тільки знає, що я перестрадала. Дивно, що з ума не зійшла. Як судили покійного Василя Леонтійовича, як карали його, я пальці собі гризла, волосся з голови виривала, аж задубіла з горя, як тая Лотова донька.
— Не потребуєте мені того казати, мамо.
— Аж одної ночі, коли я від ума відходила, покійна мати моя, а твоя бабка привиділася мені. Осінила мене хрестом святим і сказала: "Прощаються тобі гріхи твої, Любове, прощай їх ближнім своїм". І розгорнула переді мною псалом покаяння і казала читати його. З тої пори, якщо помста підступає до мене, говорю його, й легше робиться на серці. Живу, дожидаючи кінця. Може, він і недалекий. Може, вже тую кулю в дуло кладуть, котра покладе край мойому грішному життю.
— А може, кулі тієї ще й не відлили, мамо, — потішала її донька.
— Бог нам суддею, не люди. На суд Божий готовімся, Мотре. Не маю я надії, щоб Батурин витривав облогу. Бачиш, як москаль палить… Це щолиш початок. Ще не обстрілялися гармати. З кождим стрілом будуть краще попадати в ціль.
— Але і наші не дармують. Кенігзен славний артилерист. А так — дасть Бог, що й гетьман на відбій поспіє.
— Дав би це Бог. Ти знаєш, не любила я гетьмана, а тепер нікого собі так не бажаю, як його. Та чи прийде він? Може, й хоче, бо це його столиця, але чи може? Він же тепер не сам. Зв'язався з Карлом і нічого на свою руку робити не може.