— Як не вмре.
— А може, він цього неборака на своє місце прислав.
Войнаровський сів на ліжку й уши до стіни притулив.
— Смійся з того. Хіба ти не чув, що за столом казали?
— Ні, не чув. Я в кості грав. Кажи, що?
— Говорять, гетьман непевний чоловік.
— Як то?
— А так, що до Карла тягне. Нібито докази мають у руках.
— Певні?
— Бог його зна, чи певні, Я на власні уши чув, як наш одноокий, коли цей Войнокі…
— Не Войнокі, а Войнорокі…
— Коли Войнорокі пішов на свою кватиру, до Меншикова приставав, щоби він його, того Войнокого…
— Войнорокого…
— Щоб він Войнорокого заарештував і не пускав, поки не виясниться справа.
— А Меншиков?
— Мабуть, послухає, бо не перечив.
— Жаль чоловіка. Такий інтелігентний.
— Його хоч би й на герцога, то не сором. Жаль. Але спім, бо вже пізно.
Замовкли.
Войнаровський до стіни прикипів. Не завело його погане прочуття. Діло, очевидно, рішене. Тому-то Меншиков і запрошував його на довшу гостину. А не заарештував відразу, бо гадав, що й так не втече. Так остається одно — втікати…
Наслухував хвилину. Німці хропіли. Твердо сплять після нинішньої гулянки.
І Войнаровський встав. Одягнувся, накинув на себе бурку, за пояс всунув дві добрі пістолі, впевнився, чи не забув грошей, і відчинив віконце городу. Повіяло на нього гнилим холодом осінньої темної ночі. Тишина, — тільки дощ цяпотить.
Кватира була далеко, на передмістю. На городі стояв його обоз, карету закотили до якоїсь клуні. Вози понакривали шкурами. Під ними його люди. Один стоїть на сторожі.
Войнаровський закликав його по імені. Козак підбіг.
— Мені треба до Борзни, сейчас, важне діло.
— Повозом?
— Конем. Поїдеш зі мною.
— Добре, ваша милосте.
— Знаєш тутешні сторони?
— Ще й як.
— Як проведеш щасливо, кінь твій.
— А сідло?
— Ціла збруя твоя.
— Спасибі вашій милості. Проведу.
— Але так, щоб московські вартові не зупинили.
— Їх тут нема, бо ми на краю города, поза вартами. А там — поїдемо. Бог ласкав. Ніч темна, дощ. Варти гріються біля огнищ, здалеку видно.
— Так їдьмо.
— Зараз?
— Негайно. Возьми два найкращі коні, окульбач і проведи за цвинтар. Нікого не треба будити. Я йду наперед. Не барись!
Козак пустився до коней. Войнаровський завернув його:
— Степових бери, легких, щоб скоро йшли, і гнідих або чорних, розумієш?
— Розумію. А як збудиться хто?
— Кажи, що з листом біжиш. Не говори, що я їду.
— З листом на двох конях?
— Для скорості, щоб можна пересісти.
— Слухаю.
— Дай мені свою шапку, для себе возьми в котрого з товаришів, мою ткни в який віз.
— Будь ласка.
Войнаровський насунув на чоло козацьку шапку, обтулився буркою і побрів полями за цвинтар. Не прийшлось довго на вірного козака ждати. Привів коней, сіли, перехрестилися і кинулися в обійми темної ночі й широкого поля.
Мчали засіяними нивами, грузькими стернями, польовими суголовками, перетинали шляхи й дороги, річки переходили вбрід, минаючи села, хутори, мости, щоб не стрічати людей. (Буває, що радніше стрінешся з вовком, як з чоловіком).
Прямували в напрямі Борзни.
Козак дійсно знав добре тутешні сторони. Як побачили світло, що далеко десь блимало перед ними, то казав, чи це на хуторі світиться, чи в лісника, чи вартівники огнища розложили. Не поступали нігде. Добрий кінь кілька годин без відпочинку піде.
Войнаровському зразу причувалося, немов за ними хтось жене. Погоня. Ставав і надслухував… Тихо… Це лунав відгомін копит їх власних коней.
Згодом привик до ночі, до бездоріжжя, до їзди навмання. Кілька разів заяць перебіг шлях або птиця зривалася з корчів. Спиняли коней, давали їм відсапнути, гладили по шиях і — дальше, щоб дальше від Городка, від Меншикова, від усього, що мало статися і, дякувати Богові, не сталось. "А що дальше?" — питався Войнаровський. "Що Бог дасть, — відповідав собі. — Тут уже вороття немає. Треба скоріш сповістити дядька, що ворог попав на слід. Не може дожидатися приїзду світлійшого.
Завтра, а може, краще казати нині, бо то вже недалеко ранку, п'ятниця, гетьманові найдальше в суботу треба тікати з Борзни, до Карла, або до Батурина, де він, як того треба буде, може замкнутися в твердині. Зробить як схоче, це вже його річ, моя — сповістити".
Скорше! Скорше! Дорогами не їхали рано. При дорогах, буває, засідається гільтайство, втікачі, горлорізи, всякий хибкий народ. Кинуть колом коневі попід ноги або вигребуть рів поперек дороги, і — пиши пропало. Нелегко двом їздцям боротися з цілою бандою.
Женуть.
Нараз щось засичало в воздусі, вдарило козака по лиці і відскочило.
— Аркан! — крикнув козак і конем повернув у другий бік. Войнаровський за ним. Кілька чорних тіней доганяло їх, кидало арканом далеко, справно, але ніч була темна, лив дощ, важко петлю закинути на голову коня або їздця. Запалили смолоскип на довгім дручку, не помагало. Втікачі мчали стрілою.
— Відбігли ми, милосте ваша. Треба нам повертати вісьта, понад балку з озерцем.
Повернули.
Та не доїхали до балки, як козак скочив убік і свиснув на свого коня. Побачив біля балки двох їздців на сивих конях.
— Щастя, що сиві, хоч ніч, а видно.
Летіли, як хорти. Білі тіні за ними. Їх коні притомлені, тамтих свіжі.
Войнаровський озирнувся. Ще трохи, і засягне його аркан. Витягнув пістолю, і грюхіт покотився полями. Ще раз і ще. Крик — біла тінь зупинилася. Друга присунулася до неї.
Войнаровський насунув шапку, поправив бурку, стиснув острогами коня…
Помчали…
У БАТУРИН
Гетьман стояв у Борзні. Не стояв, а лежав, бо з осінньою негодою здоровля його погіршилося. Хвилювався, по ночах не міг спати, лікарі турбувалися ним. Казали, що гетьманові треба спокою і відпочинку, бо він до краю вичерпав свої сили.
Гетьман, почувши таке, усміхався. "Добрі ліки, але мій аптекар не вміє їх готовити".
Орлик не відступав від нього. Ще надавно маломовний, беззамітно сповняючий прикази свого гетьмана, останніми днями геть відмінився. Думав, радив, писав, скоро, бистро, вправно. Гетьман щолиш тепер пізнав, якого доброго писаря має. Орлик прямо вгадував його думки і, не розпитуючися багато, сповняв його волю. Разом з небезпекою росла бистрість його думки й енергія руху.
На довгі розмови не було часу, прийшла пора на діло, скоре, рішуче, добре. З розвідок і з переловлених язиків знати було, що і шведи, і москалі хапаються перейти Десну. Якщо скорше перейдуть шведи, Мазепі треба остатися на цім боці, щоб получитися з ними, коли ж би заносилося на те, що скорше перейдуть москалі, тоді козакам нема що дожидати їх, лиш перед ними треба поспішатися на той бік, щоб лиш не бути разом… Пора!
Гетьман нетерпеливо дожидав Бистрицького. Сподівався, що він принесе нові вістки про становище шведської армії і про воєнні плани короля Карла в цей рішаючий момент.
Бистрицький поїхав до Карла з одним шведським офіцером-полоненим, що мав йому бути за провідника й товмача, як увійдуть у шведські лінії. Цілий план цеї небезпечної мандрівки був дуже хитро, хоч скоро, придуманий самим гетьманом, і гетьман не сумнівався, що він вдасться, тим більше, що і Бистрицький, і цей офіцер-полонений — люди меткі й проворні.
Сподівання не завели гетьмана. Шведський офіцер остався у Карла, а Бистрицький в п'ятницю, дня 22 жовтні прибув щасливо до Борзни.
Його зараз покликали до гетьманського ліжка.
— Вернувся? Лепський молодець! — привітав його гетьман. — Як же там? Кажи!
Бистрицький хотів розказувати все з кінця: і як їхав, і яких пригод зазнавав по дорозі, і як його приняв на послуханню сам король, славний Карло XII. Але гетьман перебив йому зараз на перших словах.
— Це лиши на пізніше. Послухаємо колись. Тепер кажіть, що Карло?
— Його милість короля Карла стрінув я у Панорівцях, що на річці Ровці, 26 верстов від Стародуба, на шляху від Стародуба до Десни.
— Ого! Значиться, недалеко шведи! І що переказав мені король?
— Король Карло обіцяв дня 22-го в п'ятницю, себто нині, бути біля Десни і, відпочивши, почати переправу своєї армії і табору.