Товариш зацитькував його.
— Ще, чого доброго, збудиться і зачує.
— Не бійсь! Її вже ієрихонські труби не збудять. Така, як кість.
— То нащо двигати трупа?
— Спитайсь його. Вони до живих не мають інтересу.
— Правда, цар трупів у спирт кладе і платить.
— За трупи?
— І за спирт з аптеки — особливо.
— Трупів у Батурині набере нині кільки схоче.
— Та не таких, як йому треба. Він хоче особливих.
— О-соб-ли-вих.
Доходять до двора. Там ще є декілька незруйнованих кімнат.
В одній приміщують Мотрю на скіряній канапі.
— Нічого собі, — завважує салдат.
— Красива, та не для нашого брата. Нашому братові і порізаних досить.
Салдати лихі, що не дали їм в городі погуляти.
— Багато того добра змарнували нині, ой багато!
— На мене, то досить, коли б вирізати хлопів.
— І старих баб.
— Хай буде і старих баб, а дівок, та ще гарних, ніяк ні. Гріх. Гріх марнувати дар Божий. Світлійший і дівок різати велів, щоб не плодилася ізміна. Не вигубиш черкаської породи і не викоріниш ізміни.
Післав до лікаря.
Чому ж він не приходить, хоч би фершал який. Може б, ще врятував тую паню. Така красавиця, мабуть, з великого якогось роду, дрібні, білесенькі руки, гладке лице, волос, як шовк. Може, й не треба, щоб вона вмирала? Чимало трупів там!
Не знає чому, але хоче, щоб вона жила, — хоч вона!
І без неї стільки життя змарнували нині, стільки краси, радості, щастя. Вже досить, досить…
Якісь спомини давні, щось гарне й забуте, любе й незбагнуте нагадується йому. Здається, душа розривається надвоє — кіньми розшарпують його. Не видержить.
Затулює очі руками, паде в фотель і плаче, як дитина, він — царський офіцер, та ще драгунського полку, а до того, потомствений дворянин.
Почуває себе грішним, ненавидить світлійшого і всіх генералів і самого царя-антихриста.
— До чорта їх! — вихоплюється йому з уст. — Гієни, озвірюють безвинний народ, і Бог дивиться на те…
Повіяв вітер, захиталися на гілляках трупи повішених грабіжників, закракали ворони.
"Випустять з кліток звірів, а потім вішають їх за те, що кусаються. І де ж тут правда?"
З сильнішим вітром ще сильніше спалахнула заграва, і в її блесках оживилося бліде обличчя Мотрі… "Оживає?"
І йому зробилося страшно. Не може піднести очей туди, де вона лежить, а так хоче, щоб вона ожила, хоче побалакати з людиною, а не з отою тічнею вовків, прощення прохати за тих, що лежать порізані, помордовані, що шкваряться на вуглях, як м'ясо жарене їх світлостям на пир. Забути не може того глухого луску, лопаючих черев, тих кишок виторочених, тої всеї мерзенної гидоти… "Фу! Чорт! Фу!" Чому той фершал не йде?.. І годинник стоїть… А там все ще мордують людей. Виволікають їх із закутин міських, з пивниць, з-під звалиш, з-під жужелиці і ріжуть, як худобину, — людоїди. Кому того треба? Защо? Пощо?
Плутаються гадки… Бачить свій батьківський двір, інколи з вічними лампками, батька, що читає Святе письмо, матір, що постить, сповідається кожного свята і неділі. Пригадує собі, як вчила його заповітів Божих, і прощення, і милосердя, і нараз — він цілий у крові, як тигр, і весь у грязі, як свиня.
Іменно — як свиня!..
Соромиться самого себе.
Як же він представ би на судищі Господнім, коли б його влучила була нині яка козацька куля? Що сказав би там на виправдання своє? Хіба те, що не один він винуватий і що-не один кається своїх Каїнових учинків. Є їх чимало. Так і усі вони, усі — ніщо супроти царя, царя з Божої волі і з Божої ласки.
— А я ж вам вільну волю дав, — скаже Господь.
— Але ж і цар з Божої волі, — відповість, не придумає ніяк, як йому це все звести докупи.
Перестає хлипати, лиш руки й ноги все ще дрижать, мов у лихорадці.
(Коли ж цей фершал прийде?)
Хочеться балакати з живою людиною, щоб не чути, що там твориться в тому Батурині, котрого завтра не буде, — останеться тільки руїна, велика купа вугілля, кісток і стерва… Гидко!
(Чому ж той фершал не йде?)
Наслухає, але чує тільки, як все ще шумить, стогне, реве руйнований город.
Не бачити, не чути, забути!
Але як?
І знов пригадується мати, як проводить молитву, як йому дрібні діточі пальці складає, щоб хрестився по закочу, як пильно вважає, щоб він не перекрутив якого слова в "Отченаші" або у "Вірую", бо це гріх, дуже великий гріх!..
А людей різати не гріх?!
Свиня, іменно — свиня!
Зачиняє вікна і двері, щоб не чути виску.
Ага!.. Мабуть, і мерців розбудив цей крик і вони перевертаються в гробах…
Пригадується йому одна мерзотна картина. Як перебігав через кладбище, побачив солдатів, що перевертали гроби. Добували трухлі домовини, підносили порохняві віка і з мерців здирали коралі, перстені, золотом перетикані пояси… і тими самими руками вони будуть хреститися, лягаючи на сон або сідаючи до страви, зараз-таки, ще нині.
Соромно, гидко! Свиня! І як побачив це, не втерпів, стріляв до труподерів. Уявляв собі, що до шакалів стріляв. Бачив, як вони з вереском нестяменним падали на мерців, — нові мерці… До чого воно подібне. Боже?!
І пригадав собі ще жахливішу картину.
Зарізана дівчинка лежала, як мальована, гарна, як ангел. Може, одна в батьків. А над нею салдат. Тримав в руці шнурок перлів і зубами розкусував одну, пробував, чи правдива… Голову відрізав, щоб не розірвати шнурка перел. Жаль, щоб не розсипались…
Образи чергувалися так скоро, що, здавалося, череп не здержить того хламу, лусне й розірветься на шматки. Зубами дзвонив, не з зимна, а від зворушення. Як же ти, Боже, можеш дивитися на нас і мовчати? Одно, що робиш, — білим снігом притрушуєш отеє гидке і над всякий вислів жахливе багно… "Білим снігом…" І він усміхнувся гірко.
Ще сильніше повіяв вітер і ще ясніше озарила заграва ділу кімнату.
Які гарні ті шовкові обої, золочені стюки на стелі, важкі оксамитні занавіси біля вікон! Дивно, що салдати не подерли їх ще на онучі… Мабуть, для світлійшого лишили. Він гарненько пообдирає те все і, як крук, затащить до свойого гнізда.
(Мало ще накрав!) І за те, щоб багатилися світлійші, мають гинути тисячі невинних жінок і дітей.
До чого воно подібне? Чому хто не скаже їм до очей, що вони нелюди? Чому він не кине шаблі цареві під ноги, бо це не цар, а звір, "урод", гидкіший від усіх тих бродів", які він стягає з цілої Росії і марище у спирті, у своїй куншткамері. На саму гадку про можливість такого моменту кров стинається у жилах. Бачать того мужчину, вищого від усіх, прищатого, жовтуватого, з волоссям, як грива, і з випулистими очима. Гидкий, але великий, — не от міра сего. Все нишкне, мертвіє й маліє перед ким, він — цар!..
"Творю державний народ, — каже, мов грім гримить, — будую нову Росію. Без болю не родиться ніщо. А ти розслинився, як баба, драгунський офіцер! З потомствених дворян! Кисляк, мерзотник — от що таке ти!"
І офіцер кулиться в гетьманському фотелю, ноги йому ще гірше трясуться, очей піднести не сміє, щоб не побачити царя. Це не цар, це — мус…
Чує шорох якийсь… Треба ж дійсності глянути в очі, не втече перед нею — треба.
І він підносить утомлені повіки.
На тім і вривається розмова. Але салдатам не спішно розходиться.
— Красива бариня, — мляскає товстими варгами один.
— Не для пса ковбаса! — завважує другий.
— Чого стоїш? Ну, чого стоїш, стерво! — гукає від порога офіцер. — Пашол вон!
І салдати розскакуються, як собаки від ласого шматка.
Офіцер лишається сам на сам з невідомою.
Він продрог. Ходить по кімнаті, затираючи руки.
— Та й погода яка. Гу-у-у!
Підступає до годинника на магоневій комоді.
Годинник стоїть… Кажуть, що як годинник без причини стане, то в хаті хтось умре.
Йому хочеться, щоб годинник ішов, — відрадніше. Крутить його, тягне за шнурок, щоби грав. Годинник починає грати арію, але вриває її нагло і шипить, харчить, ніби насміхається злобно.
— От тобі і гетьманські часи.
Пригадав собі незнайому, підступив, дивиться, і йому робиться страшно.
— Не дише, біла, як труп, а все ще така гарна. Може, це відьма?