— Та нічого не вдієш. Хоч хоробрі, а покарати треба. Треба так покарати, щоб їм на все відхотілося бунту.
Князь дивився, чи перед брамою не затісують палів. Цікавий був, чи кіньми, чи волами наволікати будуть.
— Один чорт, — рішив і махнув рукою. — Пустяки.
Повертаючись від вікна, говорив:
— Ви, господа офіцери, будь ласка, добре бережіться. Як довго останнього батуринця не витягнемо з нори й не повісимо, так довго не можемо себе почувати безпечними. Нині треба нам це діло зробити.
Нараз завважив майора Івана Івановича, що все ще тримався за черево і з болю то жовк, то зеленів.
— Чого ж ти тут торчиш? Не дивись на Петра Павловича. Його недуга іншої сорти, ніж твоя. Десь тут є хірург. Кажи, хай осмотрить тебе. Може, дійсно в тебе бебехи відбиті. Та й копирсався ж цей сердюк, правда? Хоробрий молодець, не те, що ти, майор. Майор! — і Меншиков згірдливо надув свої вузькі, мов до цілунку сотворені губи.
— Йому б, ваша світлосте, — озвався хтось несміливо, — горілки з перцем, це кращий лік від блюментростової масті.
Князь став і глянув на смільчака.
— Може, ти й правду кажеш, брате. Горілка нікому не зашкодить. Кажи принести боклажок і дві-три чарки. Вип'ємо та закусимо. Продрогли й зголодніли ми. Піди!
Світлійший сів.
— Сідайте, господа офіцери. Навіть Петро Павлович вип'є.
— Спасибі! — відповів Скорін.
— Озва, гордиш нашим товариством, полковнику?.. Потомствений дворянин і філософ.
— Мені і без горшки голова болить.
— Як схочеш, а ми таки вип'ємо за здоровля його величества і на погибель врагам і супостатам його.
Всі встали. Мусив піднятися і Скорін.
— Дайте й мені, — попросив. Налили й піднесли йому. Випив і попросив ще. Налили другу. — Ще!
— Ні, Петре Павловичу, — спинив його світлійший, — боюся за твоє здоровля.
— Хочу впитися, князю, — відповів. — Я ще п'яний не був ніколи.
— Як не був, так і нині не треба. Але третю все-таки можна тобі дати, не вп'єшся. А тепер, панове, вертаємо до діла.
Він розгорнув перед собою папери, замачав перо в чорнило, спробував писати — відкинув, узяв друге, полизав, щоб краще чорнило чіпалося пера, і нотував собі якісь пункти своїми, для власного вжитку придуманими карлючками.
— Нам треба переслухати ще одну персону, — почав, відсуваючи папір, — і то жіночого роду, не з простих жінок, а Мотрю Василівну, доньку покійного Василя Леонтійовича, котрого несправедлива смерть хай упаде на чорне сумління хитрого зрадника Мазепи. Як вам відомо, панове, отся Мотря Василівна не була чужою гетьманові Іванові Степановичеві, і якщо вона справді женщина такого ума, як про неї говорять, то треба нам сподіватися, що від неї одної довідаємось більше, ніж від усієї тієї чорної товпи.
І світлійший казав покликати Мотрю Василівну.
— Якщо вона недужа, то можна її тут принести з ліжком, двері доволі широкі.
Суд поправився на своїх кріслах. Мимохіть кожний глянув на свої чоботи, пригладив штани і поправив пальцями волосся. В салю внесли Мотрю Василівну, відому широко й далеко із казкових маєтків, із фантастичних пригод, аж до смерті безталанного батька включно. Всі були цікаві, як вона буде поводитися перед судом і які відповіді подасть. Не менше цікаво було, як світлійший переслухуватиме тую паню, чи так, як козаків і батуринських міщан, чи політичніше. Знали, що світлійший дбав про славу чемного й добре вихованого чоловіка, як звичайно дбають про неї доробкевичі.
Внесли ліжко. На нім лежала Мотря. Була накрита по саму шию, очі повіками накрила. Дві хвилі темного волосся спливали по подушках.
Дивно вражала та жінка серед гурту мужеських грубих облич, так дивно, що навіть світлійший, бачилося, забув язика в роті. Дивився і не знав, що йому робити. Гукати своїм звичайним способом не хотів, але й надто вважливо поводитися теж — ні. Він же тут пан життя і смерті усіх, отже, і її. Як велить, так і буде.
— Ви, Мотря Василівна, Василя Леонтійовича Кочубея донька, а дружина Івана Чуйкевича, гетьманового канцеляриста? — спитав голосом різким, але спокійним, без тону зневажливого і злобного.
— Я Мотря Василівна Чуйкевичева, — почувся тихий, але виразний голос.
— Будь ласка, розкажіть нам, що знаєте про виїзд бувшого гетьмана Івана Степановича Мазепи. Куди і з якими намірами він від'їхав. Вичисліть, хто був при йому, і загалом, будь ласка, говоріть усе, як на суді.
Мотря порушилася на ліжку.
— Знаю, коли гетьман від'їхав, бо при від'їзді його з двора була, а на решту питання дозвольте мені не відповідати.
Князь Меншиков посунувся зі своїм кріслом в напрямі Мотриного ліжка.
— Я, ласкава пані, не дикун, знаю, які вважливості гідна жінка тої "кондиції", що ви, та ще недужа. Але бувають випадки, коли ця чемність мусить уступити перед обов'язком. Моїм обов'язком вимагати від вас точної відповіді на раз поставлене вам питання.
— А моїм обов'язком, князю, мовчати.
— Позвольте пригадати вам, що тут не салон ясновельможного пана гетьмана, а тільки судова кімната, значиться, місце, котре нас звільняє від кавалерських, так милих нашому мужеському серцю обов'язків супроти гарних жінок, вкладаючи на нас натомість єдиний та важкий обов'язок пильної і вірної служби нашому панові й повелителеві, його величеству цареві.
Мотря знову примкнула повіки й лежала в ліжку, як у саркофазі. Байдуже був для неї цей суд, байдуже князь Меншиков і ціла тая трагікомедія.
Хоть сонце піднялося високо, в салі тьмилося від димів, що повисли над містом. Здалеку чути було луск сокир. Це в гетьманському саді стинали щонайкращі, найрівніші дерева на гострі палі для непокірливого козацтва.
За кождим ударом мертвецьки бліде обличчя Мотрі здригалося, ніби це її били.
Скорін мовчки дивився на носи заболочених чобіт, наче вперве їх бачив і ніби дивувався, чому вони такої, а не другої форми. Його прегарне, мов грецька статуя, обличчя тратило свій звичайний вираз, бездушніло. Тільки очі горіли, тільки в них малювалася та внутрішня боротьба, котру Скорін провадив з собою. Його руки лежали спокійно на колінах, але й вони за кождим ударом сокири ледве помітно здригалися. Нікого більше не турбувало те, що діялося поза стінами цього дому. Колесування, всаджування на паль, припікування залізом — вони до того привикли. А вже відрубування голов або вішання — це прямо річ природна, без якої годі собі уявити життя. Як же без того і вдержати "подлий народ" в границях приличності? Навіть шляхотно уроджений чоловік мусить чогось боятися. Хто начальства, хто жінки, хто Бога, а хто всього нараз. Що ж казати про чернь, та ще в часах війни, та ще в такому небезпечному краю, як Україна?
Ніхто об тім не думав. Думали, коли світлійший покінчить діло з Мотрею. Наскучило. Жінка вона гарна, то правда, і значна, донька Кочубея, але годі навіть з такою красунею возитися, як кіт з оселедцем. Або кажи, або хай з тобою кнут говорить.
Офіцери лихі були на Меншикова. Сподівалися сенсації, а тут ніщо, сіро, як цей пізньоосінній день. Охочий до спання майор всувався у фотель, долішня щока обвисала йому, очі маліли, й уже мав знов задрімати, як нараз почув якийсь луск і дзенькіт острог. Це світлійший посунув фотелем і, стаючи над ліжком Мотрі, цідив крізь зуби:
— Ви, Мотре Василівна, мабуть, привикли до своїх козацьких судів, а в нас вони другі. Я з вами довше цяцькатися не можу. Або кажіть, або зачну говорити по-русски. Чула?!
І він тупнув ногою, як на салдата. Скорін порушився на кріслі, підскочив, але запанував над собою і сів назад.
— Чого сердишся, князю? — відповіла спокійно Мотря. — За тобою право й сила переможця, за мною тільки право людини, а вся моя сила — мовчання. Чого хочеш від мене? Хочеш карати — карай, я готова. Посилай мене на смерть, але не вимагай того, чого я ніяк зробити не можу.
Лагідна, переконуюча мова Мотрі заспокоїла князя. Він усе йде не тратив надії, що довідається дещо від неї. Про зносини Мазепи зі шведами — ні, бо, може, вона того й не знає (Мазепа не дурний з такими тайнами звірюватися перед жінками), але все ж таки повинна вона сказати, котрі старшини перейшли з гетьманом і чи забрав він усі інсигнії з собою, чи деякі залишив у Батурині, і де. Хоч те повинна йому сказати. ТІ То ж це за тайни? А для нього все-таки важно знати одно і друге, та ще з її уст. Гетьманські інсигнії — не що-будь. Поминаючи їх реальну вартість, вони при виборі нового гетьмана гратимуть велику ролю. Інсигнії в очах "подлого народу" — це святощі, символ законної влади. Це вона йому мусить сказати. Він погладив вус, притягнув крісло до її ліжка і почав другим голосом: