— Ну, так. Я бачу. Ви попали, так сказати, у важкі обставини. До того недуга. Але, гадаєте, легко мені допитувати таку гарну, таку шляхетно уроджену паню і виставляти себе як людину грубу, неедуковану. Зрозумійте мене. Покиньте ви всілякі упередження і говоріть зі мною, як з чоловіком. Годі ж мені записати в протоколі, що ви не сказали нічого. В якім світлі показав би я себе перед царем. Ні, ні, Мотре Василівна, повірте ви слову мойому, я вам лиха не бажаю, я навіть готовий постояти за вами. Скажу: жінка, котру важко досвідчила судьба, втратила батька, перебула чимало всілякого горя, з рідною матір'ю не могла дійти до ладу — гадаєте, не знаємо, хто така Мотря Кочубеївна. Але ж все-таки відчиніть свої уста, покажіть, що ви не легковажите собі царського суду й не помітаєте мною. Скажіть хоч дещо!
Мотря глянула на Меншикова.
— Чого хочеш, князю?
— Чого я хочу? Ось, приміром, мені цікаво знати, хто з гетьманом відійшов з Батурина, бо хто остався, знаю і знаю, що вони тут творили, між ними й ви, Мотре Василівна.
— З гетьманом відійшов мій муж, Іван Чуйкевич. Я їх випроводжала на поріг отсеї хати.
— А другі?
— Других не бачила й бачити не хотіла.
— Не хотіла. В тім-то і річ. Не хотіла… А знали ви, куди вони йдуть?
— Як знала, то про себе.
— Про себе. Гарно. Це все одно, що нічого не знали б. Ще гірше. Так тоді лишім це діло. Ви не хочете, значиться, видавати людей. Хоч це з вашого боку немудро. Бо ми вже й без вас знаємо.
— Як знаєте, то чого ж питаєте мене? Бачите, що мені балакати важко. Я недужа.
— Чого питаю? Бо це мій обов'язок, пані. Важкий обов'язок. Але якщо ви не хочете балакати про других, щоб не зраджувати їх, так, будь ласка, скажіть, чого це ви, женщина так делікатна й добре уроджена, дралися разом з мужвою, мов яка амазонка? Мені це інтересно знати, навіть дуже, хоч би для зрозуміння отсього сфінкса, що, зветься жіночою душею.
(Князь Меншиков любив себе показати образованим чоловіком, котрому не тайні чужі слова, котрий пройшов курс історії, не минаючи й міфології).
— Але, — .додав нараз, зриваючися з фотеля, — вам, мабуть, важко лежачи говорити. Позвольте, я вам подушку поправлю. Отак.
— Спасибі, князю. Питаєте, чого я боролася з ворогом, котрий облягав наш город? Бо він ворог, ворог, світлійший князю.
Офіцери, почувши новий зворот у допиті, зацікавилися. Дехто встав і підійшов ближче. Світлійший дав рукою знак, щоб вернулися на місця.
— Ворог, — повторив, киваючи головою. — А я гадав, що ми союзники у війні проти шведів. Значиться, не знали ми, в якому характері приходимо до вас.
— Союзник не вдирається насильно в город і не здобуває його, знаючи, що город дістав приказ від свого зверхника не впускати нікого в свої мури.
— Але ж цей зверхник зрадив царя, і ваш город не обов'язаний був його слухати.
— На це питання Батурин відповів вам тричі. Я інакше відповісти не можу.
— Не можете, жаль дуже! Та й за це вам спасибі. Знаємо, хто ми такі та як ставитися до вас. А то все ми дивилися на Україну, як на частину нашої держави, а тут — ми вороги! От тобі що! А чому ж бо те ми, москвичі значиться, вороги вашої України?
— Тому, що не приятелі, а чому не приятелі, це вже ваша річ. Видно, не хочете ними бути.
Офіцери штовхали себе ліктями. Розмова робилася цікавою. По рухах князя і його голосі крізь зуби знали, що в нім накипає нова злість і що він її довго не видержить. Вибухне, і тоді буде цікаво.
— Які ж то такі ворожі дійствія супроти вашої України помітили ви за москалями?
— Ще питаєш, князю? Коли славної пам'яті Богдан Хмельницький за Божою помочею визволив Україну і з доброї волі, вважаючи на спільну віру православну, піддався під протекцію московську, цар під присягою обов'язався у всіх правах і свободах заховати й обороняти військо Запорозьке і весь народ козацький український, землі нашої ні до своїх володінь не прилучаючи, ані не дозволяючи сусідам нарушувати їх цілості.
— Знаємо це і у великім поважанню тримаємо ім'я великого гетьмана Богдана Хмельницького.
— Ім'я то так. Але що сталося з його насліддям? Хто спустошив землю від ріки Случі до Дніпра, перегнав здавна там осілий народ у слободи, а землю передав у кормигу ворожу?
— Зробили це історичні конечності, сильніші від наших бажань. Але невже ж ті землі не заселилися наново?
— Самусь і Палій кращу відповідь дали б від мене. А мені ви позвольте спитати вас, що сталося з городами українськими? Ще за життя Богдана Хмельницького ваше правительство виманило собі право (Меншиков нетерпеливо порушився на кріслі, Мотря говорила дальше)… право тримати свою залогу в Києві, з тим, що її начальник не буде присвоювати собі ніяких прав до міста і до людності його. А тепер у Києві сидить воєвода, ніби другий гетьман і ніби сильніший ще від нього. В Переяславі, Ніжині, Чернігові і по других містах теж стоять московські залоги і не перестають кривдити народу. А наше військо, наші козацькі полки, що мали обороняти рідну землю, ви кидаєте по далеких землях, виставляєте їх на походи далекі, на бої важкі, на всіляку біду, щоб вони вигинули і щоб країна наша не мала своїх оборонців. Тоді вам лекше буде прибрати її до своїх рук, вольності наші покасувати, московські порядки завести і саме ім'я України загладити навіки. І ви ще питаєтеся, князю, чому Батурин не хотів перед вами відчинити своїх брам і чому я боролася разом з батуринцями проти вас?
Меншиков слухав і не перебивав довгої промови. На ньому помітне було здивування, що жінка, і то молода й гарна жінка, знає історію й цікавиться політичними питаннями. У них таких жінок нема. Вони могли вирости тільки серед ліберального устрою, там, де шанувалася особиста свобода, де ідея незайманості й недоторкальності людини робилися життєвим, якщо не писаним законом. Його бистрий і від природи багато вивінований ум бачив величезну різницю між Києвом і Москвою, розумів, звідки випливає ворожнеча між москвичами й українцями. Два світи, два інші світогляди, дві культури, котрі важко звести докупи, як важко помирити воду з огнем. Між ними мусить іти бій, поки один із противників не ляже переможений, знесилений і надовго неспосібний до дальшої боротьби.
В душі признавав вищість такому жіночому типові, як Мотря, вважав його цікавішим і привабливішим від покірної, слухняної і безвольної північної жінки, і коли б не отеє важке батуринське діло, не відповідальність, яка тяготіла на нім, він радо побалакав би з Мотрею, як любив балакати з культурними, високорозвитими людьми. Але годі — треба кінчити діло.
— Позвольте, Мотре Василівна, завдати вам ще одно питання. Воно вже меншої ваги. Тут діло не в людях, а в предметах мертвих, безжизненних. Вам відомо, де гетьман Мазепа заховав свої гетьманські клейноди?
— Мені?
— Кому ж би, як не вам. Ви ж були близька до нього людина. Може, й ховали разом. Скажіть, де вони? Жаль, щоб такі дорогоцінні предмети попали в руки яких грабіжників, котрі їх продадуть торговцям за будь-що. Це в вашім інтересі сказати, щоб вони не пропали. Правда? Отже бачите, я не вимагаю від вас нічого важкого й неморального, — будь ласка, скажіть.
Мотря захиталася на хвилину. Князь Меншиков говорив так переконуюче, що годі було не повірити йому. А що як хто із довірених видасть тайну і як дійсно клейноди попадуть у руки грабіжників, котрі їх поломлять на золото, повилуплюють дороге каміння й понівечать? Чи не краще, щоб вони перейшли до ворога, а пізніше вернули від нього до рук нового гетьмана. А все ж таки сказати — це значить видати тайну.
— Князю! — промовила, сідаючи на постелі, Мотря. — Ми все ще балакаємо на двох мовах і не розуміємо себе. Після того, що я вам сказала, мала я деяке право сподіватися, щоб ви дивилися на мене, як на людину свідому, розвиту й морально здорову. А ви, отже, ставите до мене вимоги, як до жінки глупої або неморальної… Тим вона кольнула Меншикова в саме серце. Довго здержувана злість добулась наверх з повною силою первісної людини.