— Чечеля, Чечеля нам давай! До біса полковників, до біса нам старшин!
— І без них поживемо!
— На погибіль їм!
— На погибіль
Хазяїн, у котрого полковник Чечель ночував, насилу добився до слова. Старий, багатий козак мав числечних сторонників у селі. Постояли за ним. Зацитькували ревунів.
— Дайте ж чоловікові слова! — казали. — Не шуміть! Криками далеко не зайдемо. Це тільки жиди криком городські мури валили, наш крик такої сили не має. Вкліз на колоду і став заспокоювати народ. Казав те, шо й сусідам на розмові у своїй хаті говорив, а саме, що не всі старшини лихі, що є й між ними люди з великими заслугами. Обороняв гетьмана, котрий, на його гадку, багато доброго зробив…
— Дукам, серебреникам, а не нам.
— Не будь дуків, не було б що і взяти в руки.
— Ой, прибрали ви нас у свої загарбливі руки, так що й дихати важко.
— Та кінець панованню вашому, пани!
— Кінець нам, а ви гадаєте шо, безконечні? — питався хазяїн.
— Поки землі, поти нас, — відповідали. — А ви от що! — дмухали на долоню, показуючи, як старшини полетять на чотири вітри.
— Ми вже раз з вами зробимо якийсь лад, — грозили.
— Поки зробите, послухайте правдивого слова.
— Не треба, не хочемо, не цікаві…
— Цитьте, хай говорить. Кажіть, дядьку, кажіть.
— Своїх людей на поталу ворогам давати не годиться.
— Треба!
— Не треба!
— Мус!
Поривалися на себе з кулаками. Насилу старші й жінки, що повибігали з хат, зупинили бійку.
— За зраду Бог вас каратиме, як покарав юду, що зрадив Христа.
— Гетьмана покарає, бо він теж ізрадив.
— Але не вас і не Україну.
— Україна — це ми.
— А ми — ні? — питалися докірливо старші. — А ми ж що?
— Ви струп на нашому тілі. П'явки, опирі, кровопийці!
Отак кругом. Що заспокояться на хвилину, то знову шум і погана лайка. Вже й до рукопашного бою доходило, бо годі було старим козакам і хазяїнам поважним стерпіти обиду від наймитів і всякого зайшлого народу, котрий, на їх гадку, як обідував, то з власної вини, бо гроша в кармані втримати не вмів. Що заробив, те й пропив.
Дійшло до того, що червоними півнями грозили, казали:
"Підіждіть, хай настане ніч, а вона недалеко, бо день тепер короткий!"
— То я аж такого сорому дочекався, — нарікав сивий дідусь, з полинялими очима, що вже кудись далеко, ніби поза другий беріг, заглядали. — То вже в нас аж до такого дійшло! Не буде вам благословення Божого, ой, не буде, бо ви нічого пошанувати не вмієте, нічого святого у вас нема. Настали часи, що яйце від курки мудріше й діти батьків розуму вчити хочуть.
— Як батьки дурні, то і вчити їх треба, — озвався хтось.
Дідусь мав синів і внуків у громаді.
Не втерпіли обиди. Затріщали плоти, зчіпилися люди з собою, кинулися жінки й діти мужам і батькам на підмогу, перемінився майдан у кітловище людське, в котрім варилася страва чортові на снідання.
— Карли панам проч із старшинами, хай пропадають дуки; Чечеля, Чечеля нам!
Чорна хмара повисла над селом. Пропав, сховався, поїхав кудись геть срібнопанцирний лицар.
Вулицею надходив чоловік у козацькому контуші, з шаблею при боці, праву, поранену руку за пазуху встромив. Голову мав перев'язану — тільки одним оком дивився.
— Чечель! Чечель! — зашепотіло кругом.
Ступив на майдан, біля колод, на котрих старші хазяї сиділи, став і тим одним оком журливо на погане грище глядів.
Вчорашній розпучливий бій, лицарська смерть батуринців, щоб доховати віру гетьманові й оборонити чесне ім'я столиці, і отся нинішня гидка, глупа, безтяменна гризня — які ж далекі й неподібні до себе моменти, які ж супротивні образи! Там вірність і віра, там хоробрість і жертва, тут глупота і підлість — ніба це два світи, два народи, дві інші культури. Страшне, неправдоподібне, неможливе!
Роздумував над причинами, шукав виправдання якогось, щоб заспокоїти себе, щоб не зневіритися в силу і вартість тієї стихії, і не знаходив нічого. Одно приходило йому на гадку, а саме, що тут степ, а там город, тут ніби тая золота воля, а там життя. Привикли люди до законів, до ладу, до влади, розвили в собі почуття державне, зрозуміли, що таке честь, і боролися за неї хоробро, як тільки чоловік боротися може.
І почув він у душі своїй таку велику вдячність для отсих лицарів батуринських, таку для них пошану, що отся гризня, на яку тепер дивився, змаліла в його очах до розмірів гризні собак за кістку, кинену крізь вікно панської кухні на смородливий смітник.
"Батурин смертю своєю живий буде, Батурин побідить позагробною побідою, — потішав себе, не відчуваючи в серці свойому для отсих чорних лицарів народного безглуздя нічого більше, крім опрощення сумного. — Прости їм, Боже, прости, Україно, бо не знають, що творять…"
— Чечель! Чечель! — шепотіло кругом.
Слово "Чечель", ніби зимна вода на роз'юшених собак, лилося на ті голови гарячі, від засліплення п'яні.
Розділювалися купи, що напирали на себе, один від другого відставав, виймали пальці з чубів, переставали давити себе в обіймах, відскакували набоки, так що над майданом тільки жмутки вирваного волосся літали, тільки пояси валялися, тільки пара з людей била, як із коней, на яких забагато тягару накладено.
— Полковник Чечель! Чечель!
А Чечель стояв, ніби він тут ні при чім.
Його гадки блукали зарослими шляхами України, тими, що могли вести до волі і слави, а завели до сорому і до неволі. "Чому? Чому?" — питався себе, забуваючи про тую небезпеку, в яку попав, гіршу від учорашньої.
Вчора грозила йому смерть серед бою з ворогами, смерть вожда, котрий позиції не хотів здавати. Нині висіла над ним гроза впасти жертвою своїх власних людей, темних, засліплених, розлючених, як звіряче стадо. І пригадувалися йому ті найчорніші моменти з історії рідного краю, котрі кидали тінь на найсвітліші події, моменти, від котрих кров стинається в жилах, від котрих лиця огнем пашать, моменти найбільшої невдяки, найчорнішої зради — зради провідників товпою.
— Товпою, несвідомою, чорною товпою, — повторив, дивлячись на те, що діялося кругом.
— Чому ж та товпа темна й несвідома в нас? — питався себе Чечель. І замість відповіді пригадалися Лобода, Брюховецький, Самійлович, Тетеря і багато, багато їх, що тую товпу, замість робити силою творчо-свідомою, цькували, під'юджували, підбадьорювали влесливими словами, заохочуючи до безнастанної боротьби не для загального добра, а для особистих вигід. Хто обіцяє більше, хто голосніше кричить, за тим вони підуть. — Багато, багато вини за нами, — казав Чечель собі. — Верхи не трималися купи, і доли тягнули їх уділ. Замість доли підтягати вгору, ми для успіху хвилевого схилялися вниз, понижували себе й понижували справу, аж дійшли до отсього, що діється тут.
— Ви кликали мене, — сказав голосом грімким, в якім не почувалося ні жаху, ні тривоги. — Гадали, втік, сховався, боюся вашого суду? Ні, браття. Нема мені чого боятися і ховатися я теж не потребую. Я тут!
Дехто обтирав з обличчя кров, колупав у щоці, чи зуби кріпко сидять, гладив вус, чи його не відірвали.
Дивилися з-під лоба, ніби боялися погляду чоловіка, котрого перед хвилею раді були затоптати в болото.
— Чого вам треба від мене? — питався полковник Чечель.
Не відповідав ніхто.
— Батурина вам жаль? Ніхто так не жалує за ним, як я, бо в ньому були мої гордощі, моя надія, слава, в ньому був я. Там я сили свої лишив, на батуринських валах кров свою пролив, тоді як ви тільки злобою і помстою дихали на себе.
Чув, що лагідним словом совісті їх не зворушить, а влещувати не хотів, розуміючи, що тільки правда, єдина свята, чиста правда може отверезити їх.
— За Батурин я перед гетьманом, перед найвищим вождом своїм справу здам, якщо Господь дозволить мені стати перед маєстатом його, а як ні — то перед Богом, котрий колись усіх нас розсудить, — розсудить мене і вас.
Підступали ближче до нього, ніби хотіли краще чути і розуміти його.