Щоб не сконав безкарно, треба його в Конотопі на колесо взяти.
На болотистий майдан зносять всякі брами і двері, та нашвидку будують поміст, на котрім укладають приладдя муки. До помосту підкочує віз з Кенігзеном, знімають його, кати зривають убрання — спішись, спішись!
Спішаться, волічуть і — колесують трупа.
Царської кари нікому не минути. Навіть смерть не увільнить тебе від неї.
— Трупа колесують, — здригається народ. Зневага покійника проймає їх жахом. Такого ще на світі не бувало. Привикли, що перед маєстатом смерті навіть найзавзятіша злість мовкне.
Бачать, що тут починається щось таке, що перше і не снилося нікому. А вони безсилі. Гетьман переїхав за Десну, старшини до царя з чолобитнею їдуть. Остається одно — понурити голову, закусити зуби і ждати… Ще наша Мати не пропала.
Трупові кості торощать. Зжахаються серця, мороз іде по спинах, кров стинається у жилах.
Імлисто, тьмаво, страшно.
А крізь тую імлу, крізь пітьму, котрою осотується перед Чечелем світ, сіяють вірні Кенігзенові очі, мов світляні сигнали з якогось другого, кращого світу.
Чечелеві здається, що Кенігзен кличе його туди.
СОЮЗНИКИ
Генерал Левенгавпт, з великими, ясними очима, з двома жмутками сивого волосся на високому лобі і з латинською книжкою під пахою, випивав третю чарку української горілки. З видимим вдоволенням мляскав широкими, ніби напухлими устами й, підносячи чарку до полковника Гілленкрока, говорив, ніби крізь зуби плював: "Prosit!" [9]
Полковник Гілленкрок підносив голову від маршрути, доторкався своєї чарки і порскав, ніби стратив когось:
"Prosit!" Тоді знову хилився над маршруту і весь потопав у неї.
Звичайно мовчаливий Левенгавпт мав якраз нині велику охоту побалакати собі трохи, та не мав з ким.
Генерал-майор Лягеркрон був на роз'їздках у другому селі, Шпарре і Кройц, як це часто між ними водилося, перечили на тему якогось "ордр де батай", полковник Апрельгрен їздив понад Десну, вишукуючи місце, де найкраще було б перейти ту непривітну, в шуварах та болотах сховану річку — хоч ніхто йому цього завдання не доручу-вав, і тому Левенгавпт зайшов до Гілленкрока, бо в нього збиралися звичайно вищі офіцери, щоб довідатися, яка буде дальша маршрута.
— До чорта, полковнику! — сердився генерал Левенгавпт. — Ви мене, як бачу, легковажите собі, ігноруєте.
Гілленкрок відірвав на хвилину очі від карти і спитав, ніби крізь сон:
— А що таке?
— Нічого, лиш договоритися до вас тяжко. Киньте цю прокляту маршруту, бо невже ж не все одно, в яке болото ви нас заведете?
— Нікого я у болото не воджу, — відповів обиджений полковник.
— А по битві під Равкою?
— Під Раєвкою, — поправив полковник.
— Хай буде під Раєвкою, — продовжав генерал. — Кілька днів сновигали ми по болотах і мало з голоду не подохли.
— Або пригадайте собі, як Лягеркрона до Пу-тша-пу ішов.
— До Почепу, — поправив полковник.
— Хай буде до По-тше-пу, — поттакнув генерал.
— Замість просто носа — марш-марш — двадцять миль управо обійшли, і По-тше-пу, той ключ до цілої України, чорт нам з-перед носа вхопив.
— Не маршрута, а хлопи-провідники в тому винуваті. Ми робимо що тільки чоловік може зробити. Але терен чужий і невідомий, добрих карт нема, країна, ніби туди нога людська ще не ступала, надлюдських зусиль від нас його королівська милість вимагає.
— То правда. Його королівська милість легких завдань і легких побід не любить. Чим більші труднощі і чим більша небезпека, тим більше він радіє. Тішиться, в долоні плеще, прямо, як хлопчик, як студент!
— Ніколи не забуду, як він Лягеркрона шукати пішов. 60 миль лісами, болотами, безвістями нас водив, більше ніж тиждень терпіли ми страшні, прямо нечувані труди й терпіння, коні сотками гинули, вози з усяким добром, привезеним із Саксонії, поринали в грязюці, що їх звідтам хіба сам чорт добуде, а він був вдоволений і веселий. "Ляпалії, ляпалії!" — повторяв, коли йому хто доніс про якусь нову велику втрату.
— Ляпалії! У його милості все ляпалії. Завалиться міст і сотні людей потонуть у хвилях — ляпалії; загрузне батерія у багні — ляпалії, наткнеться на армію неприятеля вдесятеро сильнішу — ляпалії. У того чоловіка нема небезпеки, нема втрати, нема катастрофи, все в нього ляпалії.
— Правда. Це не чоловік, а демон. Дух вікінгів, варягів, норманських авантюристів покутує в тій дивній, неспокійній душі. Він король? Король дбає про добро своїх підданих.
— Його милість підданих своїх, одних по широкому світі в авантюрах губить, а других дома, в краю до жебрацької торби доводить.
— Мати благальні листи до нього пише, щоб вертався, а він, читаючи їх, усміхається тою дивною усмішкою Мефіста й дитини. Розгадай його, розкуси цей чортячий горіх.
— До розпуки чоловіка тою усмішкою доводить. Наливали чарки й випивали не душком, а потрошечки, захвалюючи укаїнську горілку. Куди краща від їх тонкого шведського пива.
— Не диво, — казав генерал Левенгавпт, — що українці так багато тієї горілки тягнуть. Особливо зимою, так як тепер, вона багато тепла чоловікові додає.
— І гумору, — притакнув Гілленкрок.
— Гумору, полковнику, — завважив Левенгавпт, — ну, того то вже мені ніхто додати не може.
Розтворив латинську книжку і ніби читав, а на ділі пригадував собі свій нещасливий похід і погром під Лісним. Сталося це недавно, кілька тижнів тому, і Левенгавпт не міг освоїтися з гадкою, що його, знаменитого каролинського генерала, побив Меншиков.
— Скажіть мені, пане-товаришу, чому його милість не підіждав на мене? Я був під Шкловом, король розбив царя під Добрим і ще десь там (ніяк цих кучерявих назв не вимовлю), пігнався за ним, ще трохи, і ще трохи, і ще трохи, а були б ми злучили наші армії, пішли на Москву, скинули Петра, посадили на престолі Алексія, а тоді вже завести лад у Польщі та Саксонії, то була б прямо іграшка. Ну, скажіть ви мені, чому король не підіждав мене? Несподівано повернув на Україну, а мене лишив самого перед неприятелем, мало що не вдесятеро сильнішим. Десять тисяч людей коштував "шпас". Погадайте: десять тисяч.
Левенгавпт ухопив Гілленкрока за четвертий гузик на його полинялім, голубім каптані і, вдивляючись йому в очі, повторяв:
— Десять тисяч! Що я ще шість тисяч сімсот людей і трохи табору королеві з цеї опресії урятував, це велике щастя. Велике щастя! Ну, скажіть ви мені, чому він це зробив?
— Не знаю, — відповів перестрашено Гілленкрок. Він боявся, щоб меланхолійний генерал не повідривав йому половини гузиків, і, ніби виправдуючися, впевняв: — Офіцерське слово даю, що не знаю.
— І багато ми дечого не знаємо, — журливо похитував двома насторошеними жмутками волосся хоробрий генерал. — Багато ми дечого не знаємо, що робить його милість король, і не довідаємося ніколи. Про його походи писатимуть книжки, понаписують усяких дурниць, бо як же можуть розкусити цей дивний характер наші внуки й правнуки, коли ми, каролінці, Карла не можемо зрозуміти.
— Наша річ слухати його і служити вірою.
— Ну так. Це друге діло. Це розуміється само собою. Слухати і служити вірно. Але хотілося б знати свого вожда, відчувати його, розуміти, а як ні, то хоч угадувати.
— Угадай вітер або погоду. Його милість — стихія. Левенгавпт нервово тер високе чоло посіканою долонею.
— Знаєте, — почав нараз, — що мені сказав король, коли я з-під Слісного…
— Лісного! — поправив Гілленкрок.
— …Коли я з-під Лісного припровадив йому не цілу половину моєї армії і виправдував невдачу?.. "Ляпалії" — сказав король і поплескав по рамені, якби я доносив про втрату одного воза сіна.
"Ляпалії", — повторили генерали, сміючись на все горло.
— Було б смішно, — почав Левенгавпт, — коли б не було сумно. Я тієї битви під Лісним, поки мого життя, не забуду. — І він сотний раз за тих кілька тижнів став пояснювати, які були сили в нього, а які у царя, як обі армії стояли і який був перебіг того сумного для шведів бою. — Я, — кінчив, — не поповнив там ані одної похибки. Але король? Чого він з первісне наміченої дороги Мінськ — Смоленськ — Москва повернув нараз на Стародуб і якийсь там Батурин, скажіть — чого?