— Nemo omnia scire potest… — відповів Гілленкрок, — nisi Carolus rex [10], — додав Левенгавпт.
— Ляпалії, ляпалії, — махали оба руками, наслідуючи характеристичний рух свого короля.
— То правда, — почав Левенгавпт, — шо цар Петро вхопився монгольської тактики — втікати й палити все кругом себе, щоб не було поживи ні для коней, ні для людей, але ж, ясна річ, що він не міг спалити цілого свого краю, це ж нонсенс! Поспішними маршами могли ми дігнати його, зневолити до рішаючого бою, а як ні, то обійти московську армію та ввійти в Москву.
— Язиком…
Генерал Левенгавпт здивовано глянув на полковника.
— Язиком, пане генерале. Наша армія втомлена і виснажена, чим дальше в глиб Московщини, тим тяжче діставати з далекої Швеції скріплення в людях і в воєнних матеріалах, до того надходить зима, а вона чим дальше на північ, тим жорстокіша. Я не дивуюся, що його милість король повернув на Україну.
— А там, гадаєте, краще?
— Україна — край дуже багатий, медом і молоком текучий. І підсоння там, мабуть, тепліше, бо все-таки більше на полуднє, а до того Мазепа.
Генерал Левенгавпт закрив свою латинську книжку і силувався всунути її поміж гузики свого каптана.
— Кажуть, цей Мазепа знамените латинською мовою балака.
Гілленкрок усміхнувся.
— Як Ціцерон. І взагалі, людина він дуже освічена, бувала, світовий чоловік, достойний.
— Цікаво! — і Левенгавпт, відсуваючи чарку набік, зітхнув. На його під вечір находив гірший смуток, прямо меланхолія.
А тепер вечеріло, в кватирі темніло, так що Гілленкрок нічого вже не бачив на своїй карті, до котрої, розмовляючи з Левенгавптом, все-таки деколи зазирав.
— Достойний чоловік отсей Мазепа, кажете? — повторив Левенгавпт. — Гарно. Побачимо. Та тільки я боюсь, чи не підступ це, бо говорять, що гетьман — то великий лис. Щоб не перехитрив він нашого легковірного короля.
Щоб тільки рішився перейти до нас, бо не уявляєте собі, як важке його положення. Москалі скрізь на Україні залогами стоять. Цар багато війська від гетьмана бере, поживи теж чимало вимагає. Якщо Мазепа вирветься з тієї опресії, так, видно, що він грач першої міри.
— А король?
— Король дожидається його. Його милість останніми днями дуже неспокійний зробився. Хвилини на місці не посидить. На коня — і їде кудись. Навіть без асистенції. Боюсь, щоб знов щось нового не стрілило до голови.
— А де король тепер?
— Питайте вітру в полі. Може, в Ларинівці, в Комані, а може, аж в Орлівці, де наші передні сторожі з Гельмом стоять. Носить ним понад Десною, ще де на москалів наткнеться.
— З ким поїхав?
— В тім-то й біда, що і тепер асистенції не взяв. Кількох трабантів і невідступний Гультман.
— Вірний, як пес.
— Але старий. Погадайте, генерале, коли б вони так
дійсно зустрінулися де з московською патрулею. Що тоді? Король не втікав би. Бився б. Знаю його.
— Всі ми його знаємо і тому журимося.
— Боже ти мій, що нам з тим хлопчиськом… з його милостю робити? — поправився квартирмайстер. — Він занапастить себе, він ніби нарочно своєї згуби шукає.
— Ні, згуба шукає його. А він, щоб показати, що не боїться, робить те все, що робить.
І оба вірні офіцери стали журитися своїм улюбленим вождом, забуваючи, що перед хвилиною нарікали на нього.
— Може б, розіслати окремі патрулі?
— Борони Божеі Не смійте! Зустріне, догадається і ще дальше поїде. Нарочно, щоб переконати нас, що воля його сильніша від нашої турботи про нього і від любові.
— Боже великий, бережи його милість короля! — і оба повернулися до вікон.
Смеркалося. В таборі розпалювали огнища, щоб варити страву, грітися при них і балакати. З вікна, крізь котре дивився Левенгавпт, видно було дорогу з Орлівки до Гірок. В Орлівці, віддаленій о які три милі, стояли передові відділи шведські під командою Гельма, а в Гірках король Карло.
— А що, не казав я! — радісно від свого вікна крикнув Гілленкрок.
— Король від Гельма з Орлівки вертає.
Але Левенгавпт відповів.
— Це не король. Це якийсь більший гурт, а ви самі говорили, що король тільки з кількома трабантами і з Гульманом поїхав. Тут людей, як здалеку оцінити можна, більше сотні.
— Більше, — притакнув Гілленкрок. — Хто ж би то такий?..
І оба, не надумуючись довго, вбрали капелюхи, накинули на себе плащі й пішли, мало що не побігли назустріч незнайомим гостям.
Перед в'їздовими воротами до села побачили гурт їздців на гарних, породистих конях. На людях довгі плащі, дорогими хутрами підбивані, на конях упряж срібна або й золочена. Поміж ними на білому, арабському коні мужчина, якому літ можна було числити коло 60, у соболевій шапці і в такому ж хутрі, з булавою золотою, густо самоцвітами оздобленою.
— Його милість король у таборі? — питався шведського офіцера, що вибіг із вартівні, побачивши несподіваних гостей.
Знав, що це не цар, бо цар високий і страшний, а цей був середнього росту і дивно гарного та ввічливого обличчя. Хто б не був — видно, персона достойна, котру треба привітати гідно. Дав знак, варта вискочила, уставилася перед воротами і віддала честь.
— Його милості короля в Гірках немає, — відповів офіцер.
— А де ж?
— Невідомо.
— Коли його милість поверне?
— Не можемо сказати.
— Так, будь ласка, доложіть його милості королеві, що гетьман Мазепа з близькими своїми людьми приїздив вітати його милість короля шведського на українській землі.
Офіцер витягнувся, як струна. Гілленкрок і Левенгавпт віддавали честь, належну пануючим.
Гетьман відклонився, повернув конем і весь його гурт, як вітер, помчав дорогою з Гірок до Орлівки.
— Мазепа! — промовив здивований Гілленкрок.
— Гетьман Мазепа! — відповів урадований Левенгавпт.
— Мазепа! Мазепа! — залунало кругом по шведському таборі.
Король Карло вернув пізно вночі з одної зі своїх небезпечних екскурсій. Був мовчаливий і хмарний. Ніхто не смів питатися чому.
Але, почувши про гостину Мазепи, оживився,
— Гетьман? Мазепа?.. Ляпалії, ляпалії.
— Ні, милосте ваша, гетьман Мазепа приїздив тут у своїй власній особі. З ним багато старшин, щонайвизначніших його людей.
— Який же він?
— Достойний, як володар.
— Коні?
— Гарні, породисті. Упряж і збруя дорога. Одяги теж. Навіть задорогі, як на війну. Святочні.
— У них такий звичай. А яке вражіння на вас зробив?
— Гарне. Навіть дуже, — відповів Левенгавпт. — Видно, що люди військові, але не дикі.
— Так і добре. Побачимо.
Король зараз-таки цеї ночі вислав людей до гетьманської кватири. Дякував за вважливість і за гостину, жалував, що не було його в таборі, і просив, щоб гетьман зводив потрудитися до нього завтра перед полуднем. Король чекатиме.
За вечерею Карло був такий розмовний, як давно.
КОРОЛЬ І ГЕТЬМАН
Дня 8 (н. с.) листопада коло 9 години вранці на дорозі з Орлівки до Гірок появився цей самий відділ, що вчера під вечір.
В головній кватирі знали вже, хто це. Надворний маршал фон Дібен заздалегідь приладив усе, що було потрібне, щоб гідно приняти знатного гостя.
Ранок був зимний, але погідний. Сонце продиралося крізь поранню імлу. І тоді ніби оживали й мерехтіли, аж горіли, дорогі самоцвіти на старшинських спинках, на гузиках і золотих шнурах, котрими обшиті були їх контуші.
Сивий арабський кінь гордовито ступав під гетьманом.
Перед гетьманом їхав Войнаровський з гетьманською похідною булавою. За ним маяв білий бунчук. Біля гетьмана, праворуч. Орлик, задуманий, як звичайно, і, як звичайно, ніби сумним.
Ліворуч генеральний хорунжий Іван Сулима, генеральний осаул Максимович, за ними лубенський полковник Зелен-ський, миргородський Апостол, охочекомонний Кожухівський, генеральний обозний Ломиковський і другі. Дальше гетьманський канцелярист Чуйкевич, покоєвий Кендзеровський і вибрані компанійці з полків Кожухівського й Апостола. Ці замикали похід.
Усіх старшин годі ж було гетьманові забирати з собою; залишилися, щоб стерегти козаків, які, як воно звичайно в таких припадках буває, бентежилися переходом гетьмана до шведів, бо і по старій звичці краще їм було старе, хоч і погане, але відоме, ніж нове, хоч краще, та непевне. На гетьмані не видно було ніякої зміни. Як звичайно, ввічливо відклонювався тим, що здоровили його, і, розглядаючи по таборі шведськім, балакав на тую тему зі своїми.