Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 13)

                Це заболіло Мазепу. Карло зрозумів цей біль.

                — Спродажні люди, — казав, — були і бувають скрізь. Це хороба, котру вилічити важко. Я лікую своїх від сімнадцятого року життя і не можу Але підемо, підемо, ваша милосте, на Батурин, бо нема нічого гіршого, як стояти на місці. Цар Петро теж великий охотник до ходу.

                — Кажуть.

                — А якої ви гадки про нього?

                — Страшний.

                — За те його і назвуть колись великим. Важко благому доскочити того високого титулу.

                — Неможливо.

                — А який він вожд?

                — Вашій королівській милості не рівня.

                — І я так гадаю. Але в краю, до котрого я увігнався, побіджує звичайно припадок. І це найсумніше з усього. Це той невидимий ворог, котрому підемо назустріч.

                — І якщо побідить мене колись який полководець, так це буде він, непередбачений припадок, як стихія, як фатум, мойра, щось таке.

                І король знову всміхнувся усміхом, від котрого мороз ішов поза шкуру.

                — А тепер... — і подзвонив.

                На порозі появився дежурний офіцер.

                — Прошу сказати Гультманові, щоб накрив стіл на дві особи.

                Офіцер вийшов.

                — Ваша милість не відмовляться бути моїм гостем? Я маломовний, але нині балакав більше, ніж звичайно. Може, і яке зайве слово сказав, так тоді — простіть!.. Назустріч припадкові ідемо...

                Коли сідали за стіл, гетьман побачив, що з кишені короля Карла XII торчав окраєць книжки, невеличкої, грубої, з визолоченими берегами, молитвослов.

               

               

                               VIII

               

                — Бачилися, ваша милість, з королем Карлом? Як же там він?

                — Не такий чорт страшний, як його малюють.

                — Кажуть, що нездужає. Між шведами з того приводу всякі слухи ходять. Деякі вже й додому збираються.

                — Того я найменше боюся. Король Карло не з таких, які з дороги завертають. Його дорога безконечна. Це людина велика, хоч і дивна.

                — Про нього дійсно розказують дива.

                — Приміром?

                — Кажуть, що куля його не береться.

                — Про всіх великих вождів таке казали.

                — Вважають його несамовитим.

                — Бо він не такий, як другі, — герой.

                — Доповідають, немов то з кривавими руками вродився.

                — Я при його вродинах не був.

                — Жінок не любить.

                — Лучаються і такі на світі.

                — Мовчаливий дуже, за обідом сидів, як на морозі сич.

                — А ти б, Андрію, хотів, щоб король, як воробець цвірінькав.

                — Ні. Але все-таки міг би промовити слово, бодай про людське око. А то від нього скорше золотих дістанеш, ніж одного слова діб'єшся.

                — Для мене він не був на слова скупий. Розбалакався навіть.

                — І добалакалися до чогось?

                — Авжеж. Завтра виступаємо з Гірок. Войнаровський скривився.

                — Завтра?

                — А ти ж хотів коли? Нам то у Гірках гаразд, але як їм у Батурині?

                — Батурин вірний вашій милості.

                — Котрий же тоді город вірний буде, як не Батурин! Та не забуваймо, Андрію, хто його облягає. Меншиков і Шереметьєв. Це ж хитреці! З того боку Чечель і Кенігзен їм не рівня. Це хоробрі вояки, а тамті вихованці царські. О долю Батурина боюся.

                — Він ще не впав.

                — Це я й без тебе знаю, бо коли впав би, то москалі не відмовили би собі радості, щоби нас сповістити. Можна подумати, як погано вплинула би така вість на настрій нашого війська. Батурин ще держиться, так, але... — і гетьман зітхнув турботно. — Твердиня, як скриня, коваль замкне, а слюсар відчинить. Нема такої твердині, щоб ворог до неї підступом і зрадою не ввійшов.

                — У Батурині зрадників немає.

                — Зрада, як гадина, під камінням кублиться. Знічев'я підповзне до тебе і вжалить. Один зрадник сто тисяч вірних знівечить.

                Замовкли. Під вікнами королівський блазень грав на скрипці сарабанду. Гетьман слухав хвилину.

                — Щасливий. Має свою пісеньку і грає її на всілякі лади.

                А подумавши, додав:

                — Кождий з нас свою пісеньку має... Сарабанда... Король Карло тільки припадку боїться, а я — припадку і зради. Цеї останньої більше, ніж чого. Коли то ми, Андрію, перестанемо боятися зради?

                Войнаровський не відповів нічого. Гетьман накрив чоло рукою. Мабуть, пригадав собі всі ті історичні моменти, коли зрада нівечила щонайкращі наші почини. З тих гадок вирвав його Чуйкевич. Прибіг з наглою вісткою, що в таборі тривога.

                — З якого приводу? — спитав гетьман.

                — Ще не просліджено.

                — А все ж таки...

                — Багато шведів приходить до нашого табору.

                — Шведи не бунтарі.

                — Але знеможеш сильно, — обносилися і знебулися, відморожені руки й ноги, уші й носи їм відлітають.

                — На війні і голови летять.

                — Шведські вояки страшать наших козаків, що король Карло неможливого від своїх людей у походах вимагає.

                — Для доброго вояка нічого неможливого нема.

                — Наших москалі бунтують.

                — Де вони?

                — До вартових підходять,

                — Не допускати. Стрілять!

                — Попів та черців підсилають, а як же до духовних осіб стріляти?

                Гетьман згірдливо всміхнувся:

                — Мабуть, замало церков побудував Мазепа і не щедрою рукою гроші на монастирі сипав. А може, царський страх від господнього сильніший.

                Піднявся з фотелю і махнув рукою.

                — Подати мені сивого коня. Поїдемо в табір!

                — А охорона? — спитав Чуйкевич.

                — Сотник Мручко з своїм відділом поїде. Він учора гарно списався.

                Чуйкевич вискочив з двора, щоб сповнити приказ.

                Гетьман повалився назад у фотель.

                Королівський блазень все ще ходив попід вікна, виграваючи свою сарабанду. Звуки, як шпильки, вискакували зі скрипки і замерзали в повітрі. Останній проскрипів фальшиво.

                Гетьман скривився.

                — Скрізь фальш. Багато фальшу на світі... Бунтуються. Чого ж то їм заманулося? Втікати? А невже ж я їх тримаю? Хай ідуть до царя, до Саса, до самого чорта. Я біля Карла остану до кінця.

                — Останемо, — доповів глухо Войнаровський.

                — Гадаєш, вони того непевного кінця бояться? Куди там! Знаю я своїх людей. Козак в бою, ні смерті не жахається, а бунтується тому, бо бунт — це їх aitera natura [61]. Степовий народ, а степ безнастанно шумить і хвилює. Степ — це не задумані фйорди. Боюсь, що нелегко буде звести їх нам докупи.

                — Це вже й тепер видно.

                — А чим дальше в ліс, тим більше дерев. Як прийдеться харчі й підводи вибирати, то щолиш тоді зашумить наш народ. Цареві давав, а нам не схоче, бо не бачить, де чужий, а де свій. Двадцять літ я на свічнику стояв, а люди все-таки мене не знають. Але присилую я їх знати, — о, присилую! Раз воно статися мусить.

               

                Бахову сарабанду заглушив голос трубки.

                Гетьман схопився. Небіж поміг йому вдягнутись в теплу лисячу шубу з великим соболевим ковніром, подав шапку з червоним верхом. Гетьман вийшов на ґанок, збіг по кам'яних сходах і допав свого улюбленого коня.

                Над ним замаяв зачагв букчук з золотою короною, заграла сурма, і невеличкий відділ спустився з Гірок на північ, де на полях між двома селами стояв козацький, нашвидку складений табір.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx643 Кб6139
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb21728 Кб11866

Пошук на сайті: