Богдан Лепкий - Полтава (сторінка 7)

                Дівчино, Галино,

                Я тебе люблю;

                Подай же ручину,

                Най приголублю!

               

                А вона, затикаючи йому рот долонею, відповіла:

               

                Ой є в лісі драбчище —

                Счешу тобі головище,

                Лиш тягни мене ще ближче.

                Бо я таких дурнів зроду не злюбила,

                Я такими дурнями тини городила.

               

                — От і дістав ляща по пиці, — сміялось товариство.

                А він:

                — Яка дівчина, така й пісня.

                — Який кінь, такий і їздець, — відповіла дізчина і підскакувала на його коліні, як амазонка. А між тим сотник Мручко розказував своїм сусідам:

                — Ото як були ми з нашим гетьманом у Кочубея на пирі...

                — Та ви вже це, пане сотнику, сто разів розказували.

                — Так послухайте сто перший.

                — Не хочемо. Кажіть щось друге.

                — Коли я в Єдикулі в турецькій неволі сидів...

                — І це ми вже знаємо наізусть.

                — Десь ви у школи ходили, що все знаєте, — махнув рукою сотник, а вихиливши чарку липняка і обтерши сивий вус вильотом, почав: — Ото, коли ми в галицьку землю ходили, мій кінь так там ізігнався був, що став такий, як отся дошка, — і показав на лавку. — Їду я ним через Ністер, а проти мене з другого боку по мості валить шляхтич на такому бахматі годованому, як пікна піч, та й до мене: "А звідки то, — питає, — ваша милість такого повнокровного "румака" добули, мабуть, більше сотні коштує". — "Хоч мій сивий, без презенції, — кажу, — але великої цноти кінь. Я з ним що схочу, те й зроблю". — "Я зі своїм теж". — "Ой ні!" — "Зроблю". — "Биймося о заклад, — хто виграє, того й кінь". — "Хай буде", — згодився шляхтич. Я тоді свою хабету як не попру, як не друлю, поруччя тільки хрусь, а вона хлюсть у воду! "А що, — питаюся, зробить ваша милість те саме зі своїм бахматом?" — "Ой, — каже, — не зроблю, не здолаю". А я тоді — скиць, і сиджу вже на хребті його клячі і — дую. А він за мною: "Хлопе, — верещить, — хоч кульбаку віддай!" — "Чия коняка, того й кульбака", — відповів я, і тільки мене бачив.

                — Брешіть ще! — кликало товариство, а Великан звернувся до Векли.

                — Дозволите, паніматко, закурить носогрійку?

                — Будь ласка. Куріть, якщо ви за тютюном заскучали. Великан набив люльку, положив пальцями вуголь на тютюн і пустив дим з носа, як із димаря.

                — От як гарно ми цей вечір провели у вас, паніматко. І побалакали, і посміялися, і краси жіночої надивилися.

                — І ґулю за вухом добули, — завважив Мручко.

                — Не перша й не остання. Рад, що молодь не забуває наших кунштів козацьких, що не зводиться та не ізживається. І чому б то нам не посидіти в отсих гостинних Гірках хоч би й до голодної куті? А то бачу, що й цього року буде кутя без пуття. Може, де в поході, у боях з москалями, а може, на саме Різдво стадо голодних собак гризтиметься за мої кості, як за маслак.

                — А вам би так борщику, хоч пісненького, але з ушками.

                — Ой, тото!

                — Та линини з хроном або коропини насолодко з розинками.

                — Ой, тото!

                — Або осетрини, або хоч би й щуку фашеровану по-жидівськи.

                — Хоч би й щуку.

                — А до того коржики з пшеничної муки з маком і з медом.

                — Ой, тото!

                — Та ще варенухи гаряченької, і липняку з півведеречка, і узвару солоденького, і щолиш на те все куті доброї-доброї.

                — Товаришу! — гукнув на Мручка Великан. — Не іскушай, бо лоб не твій! Даром чоловікові оскомину на зуби напускає. Бо кажіть же самі, чи не можна би нам по-людському жити. І земелька плідна є, і річки рибні, і худібка випасається, так чортова мати наплодила отсих ворогів, накублилося Москви, Бельзевуб свого сина Петра між нас післав, і ганяйся тепер за цею поганню, виваливши лизня [42], як гонча собака. Що одних проженеш, то другі з іншого боку увіходять, — а дрисля їх напала б, шляг би їх трафив, тю!

                І стали козаки нарікати на свою долю, маючи на гадці недалеке свято Різдва Христового, котре їм доведеться проводити не дома і чи загалом доведеться? І мішалися зітхання з прокльонами, жалі зі злістю, смуток із козацьким безтяменним завзяттям, від котрого столи дрижали, а шибки, мов зі страху, дзеленькотіли. Пощезали ділочки на хазяйчиних щічках, дівчата мовчка попритулювалися до своїх козаків, Одарка до осавула прилипла.

                Нараз Мручко глемезнув кулаком об стіл, аж недопитий михайлик [43] на ньому на півліктя підскочив і пішов шкереберть.

                — Самі ми тому винні, — гукав. — Верзуни ми широкоморді, горлаї, з ротами від уха до уха, а з мозками, як у курок. Шаблею то ми ще робимо незгірш, але розумом, то так виляємо, як здохле теля хвостом. Чужому будемо на запропале служить, але власного рейментаря послухати та постояти за ним — нам важко. Най лиш поховзнеться йому нога, хай він щось не по-нашому зробить, так нараз і завиємо, як тічня вовків. А щоб ми сколіли, а щоб нам пси на вальторнях марша заграли, бо ми нічого більше не варті!.. Возьміть мене, Ірода окаянного. Я ж нині гетьмана нашого, його милість Івана Степановича, відступити хотів. Тікають другі, гадаю, чому ж би й мені не тікать? Подумайте, я, старий козак, а до того ще й шляхтич, Мручковський, мало що не осоромив себе, як гевал, як простий чорняк. Гетьман в опресії, президію свою покинув, маєтності лишив, на старості літ бурлакувати пустився, а все для нас, все для тієї України, а я, трястя б мене напала, завійниця б мені всунулася в боки, я його відречися хотів, як Петро Христа, і як куропуд хотів утікати з табору! Ах, люди, люди, тримайте мене, а то або свій череп хамський розторощу, або вас повбиваю, як собак!

                Товариші скочили до нього, але в ту мить задудоніла земля, загрякотіли шаблі об ворота, і собаки кинулися до них з таким бішеним лаєм, ніби вони їх пожерти хотіли.

                Хазяйчині дівчата позіскакували з козацьких колін і виплигнули з хати, щоб уйняти собак...

                За хвилину на порозі появився Чуйкевич.

                — Вечір добрий панам!

                — Добрий вечір милості вашій! Сідайте, не погордуйте нами!

                — Не пора мені сідать! Діло важне.

                Обступили його. Лиш Мручко облокотився на стіл і дер шпакувату чуприну.

                — Кілька десятків охотника гетьман ід Батуринові шле. Хто з вас голоситься?

                — Я! — гукнув нараз Мручко і стояв випрямлений, як струна.

                — Я теж голошуся, — озвався за ним Великан, забуваючи про хазяйчині ділочки і про коропа насолодко.

                — Я, я, я... — загомоніло кругом.

                — Як бачу, жереб прийдеться кидать, — сказав Чуйкевич, — бо більше як чотирьох старшин не треба. Козаків виберете собі із охотників. Хто поведе?

                — Я! — гукнув знову сотник Мручко, і при тім стало, бо він зі своїми хитрощами і з козацькою фантазією до такого небезпечного діла дійсно найкраще надавався.

                — Ще й осавула одного можете собі взяти, — казав Чуйкевич.

                — Я піду! — зголосився той, що з Одаркою сидів і Великанові ґулю за ухом набив.

                — Тільки вважайте, панове, діло важне й небезпечне. Будь-кого брати не годиться. Вибирать щонайвідважніших і найбільш досвідчених козаків. Язика добути треба, і то хутчіш. Гетьман знати хоче, що з Батурином, чи держиться він. Це найважніше!

                Погодилися скоро, кому йти, розплатилися, розпрощалися з хазяйкою — і вибігли з господи. Чуйкевич скочив на коня.

                Останній виходив молодий осавул. В темних сінях хтось ухопив його за рукав.

                — Возьми мене з собою.

                — Тебе? Здуріла дівка! Там смерть!

                — Краще з тобою смерть, ніж без тебе життя.

                — У спідниці підеш?

                — Я вже в шароварах, а в чобітках і без того ходжу.

                — А коса?

                — Волосся у дрібушках, джерегелями круг голови, з-під шапки не видно.

                — А кіно?

                — Осідлачий у стайні. У нас все один наготові.

                — Як гадаєш!

                Повисла йому на шиї і присмокталась до уст, як п'явка, а тоді відскочила нараз, як ужалена, і побігла в стайню.

                "Також якась, — говорив про себе осавул, поспішаючи в табср. — Але ж гарна! Несамовита краса. З такою і вмерти не жаль".

               

                Коли відділ охотників під проводом старого сотника Мручка виїздив з Гірок, біля осавула їхала Одарка у високій шапці, вовнір поставлений, бо зима. Падав густай сніг і темно було.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx)Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx643 Кб6139
Скачать этот файл (Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2)Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb21728 Кб11866

Пошук на сайті: