Полтава - Богдан Лепкий (сторінка 88)

                В мешканню Чуйкевича світло притінене, щоб хорому не било в очі. Освітлена тая половина кімнати, в котрій біля печі сидить Войнаровський з Ганною і тітка Тамариха.

                Ліжко з Чуйкевичем і Мотря біля його в тіні. Тільки сріблистий відблиск від снігу паде на них крізь невеличкі шибки.

                — Може, ми бентежимо недужого? — шепотом питає Ганна. — Підемо!

                Чуйкевич перечить головою.

                — Сидіть, — заспокоює гостей Мотря. — Він не спить, йому відрадніше, коли в хаті є люди. Правда, Іване?

                — Відрадніше, — притакує хорий. — Мені добре з вами.

                І шукає Мотриної руки, а знайшовши, кладе свою гарячу на її, як з мрамору.

                Мотря не боронить. Ніколи вона не була такою доброю для нього, як тепер. Цілу ніч не відступала від нього, аж, зморена сном, притулила голову до його подушки й задрімала...

                І снилося їй, буцімто йдуть вони полем великим серед вечірньої імли. І чогось-то він спішиться, а вона ледве поспіває за ним. (Журавлі відлітають. Не видно їх, тільки чути жалісливі крики). Нараз перед ними прірва, широка й глибочезна. Іван скаче туди, вона хоче кинутися за ним, так він рукою дає знак, щоб осталась.

                — Іване! — кричить Мотря і будиться. Але тим криком і хорого збудила. Їх очі зустрінулися з собою.

                — Тобі щось поганого приснилося, Мотре? — питає Чуйкевич.

                — Мабуть... — відповіла, струшуючи слезу з довгої ріс-ниці.

                І щолиш тоді зрозуміла, який він близький для неї.

                А хоть того не сказала йому, мабуть, відчув, бо по блідім обличчю осіннім сонцем розлилось задовілля.

                Ніколи так не хотів жити, як тепер.

                — Що говорив хірург? — питався.

                — Казав, що рана неглибока, за кілька неділь ходитимеш.

                — За кілька неділь! — повторив сумно, але в душі було йому якось радісно і легко, як ніколи. Навіть болю не чув. Почував себе, мов під ангельським крилом. Потім заснув, як після купелі дитина, і збудився підвечір.

                Біля його сиділа Мотря, а в кутку приятелі.

                — Добре мені.

                Тітка Тамариха присунулася до Войнаровського.

                — А я, бачите, й досі не знаю, як воно склалося, люди всячину розказують.

                — Дуже просто, — відповів шепотом Войнаровський. — Вертали ми з гетьманом з города на замок.

                — Хто саме?

                — Гетьман, я і він, — рукою показав на ліжко. — Город певний, охорони не взяли ми з собою. А до того, правду сказати, Іван Степанович не любить її. Він з того боку фаталіст. Перед своїми не окриєшся, говорить. Любить показуватися народові.

                — В тім-то й біда. Не такі тепер часи, мої ви, ой, не такі!

                — Ідемо, аж нараз на скруті, з-поза остріжка: бух! Куля свиснула мені попри ухо, зісовзгнулася по дядьковому панцирі і попала Чуйкевичеві між ребра. Він ще кинувся, заслонив собою гетьмана, але за хвилину лежав на наших руках... Та й тільки.

                — Це справді дуже просто...

                — Найбільші події збуваються невигадливе, тільки люди люблять їх прибирати у всілякі вимисли.

                — І мої оба так само просто пішли, — зітхала Тамариха. — Одному куля в чоло попала, другому груди прокололи списом.

                — На те ми й козаки, паніматко, — приповів Войнаровський, — щоб не своєю смертію вмирати. Обидовська вхопила його за руку:

                — Андрію! При хорім про таке не говорять.

                — А як той хорий теж козак?

                — Хоч би з діда-прадіда — не треба. Всі ви любите страхітне і сумне.

                — А як веселого немає?

                — Так треба його хотіти, я не люблю смутку, не люблю. В голосі її звучала діточа щирість, здавалося, що розплачеться, коли їй скажуть, що любить.

                — Андрій навіть пояс на чорний бік вив'язав не знать чого.

                — Завтра вив'яжу на світлий, — обіцяв, стискаючи дрібну теплу руку.

                Хтось постукав у двері. Відсунулися від себе.

                — Увійдіть!

                — Ясновельможний про здоровля пана канцеляриста спитати велів, — проговорив дижурний сердюцький старшина.

                Мотря зірвалася з місця і хотіла йому відповісти, але Чуйкевич ворухнувся, підняв повіки і промовив:

                — Будь ласка, подякуй його милості пану гетьманові. Почуваюся гарно, як той, що сповнив свій обов'язок.

                               XXVII

                Шведи втретє на Веприк наступали. Невеличка твердиня, про яку в Європі мало хто й чував, майоріла, як острів серед білого ледяного моря.

                Напрасний, північний вітер дув шведам в очі; то розжареними шинами палив, то зимними ножами шпитав.

                — Вперед, вперед! — гукали шведські офіцери, підсуваючи свої баталіони під вали Веприка.

                — Бог з нами! — пробували кричати вояки, але голос їх або замерзав на лютому морозі, або здмухував його вітер. Він зривав останні зжовклі листки з дубів на валах твердині і повними пригорщами сипав їх на голови облягаючих.

                Фельдмаршал Реншільд був весь обтиканий ними.

                — З нас навіть вітер сміється, — сердився, струшуючи ті зів'ялі лаври. — Хто бачив у таку стужу й шувір добувати твердиню!

                — Вам дуже до лиця отся фантастична прикраса, — потішав його генерал-майор Лягеркрона, — виглядаєте, як тріумфатор.

                — Всі ми виглядаємо, як божевільні під проводом найбожевільнішого з вождів, — кинув йому красивий маршал і попер конем перед оден з Левенгавптових баталіонів.

                Ядро, випущене вправною рукою з валів твердині, попало якраз у збиті лави молодого баталіону, двох розшарпало на смерть, а кількох поранило важко. Вояки, не досить ще закалені в боях, захиталися. Замість іти вперед, обступили вбитих і метушилися коло поранених товаришів, котрі стогнали і кричали, проклинаючи Веприк, Україну і війну.

                Польний курат Рабеніюс, котрий не ховався в запіллю, лиш разом зі своїми людьми ліз "самій смерті в зуби", то над помершими відмовляв молитву, то ранених сповідав, то підбадьорював зацілілих, загріваючи їх словами псалмопівця.

                Але баталіон буцім примерз до зимного поля.

                — Каналії! — скрикнув нараз Реншільд. — Я вас здесяткувати велю. Ви соромом покриваєте лицарську славу Швеції, ви зраджуєте свого короля!

                — Vivat Carolus rex! [110] — підхопив молодий корнет, гаркнули бубни, Рабеніюс чашу зняв угору, і баталіон двигнувся з місця.

                Але самотний, дрімливий остров серед ледяного моря перемінився нараз у гору, що зіває сіркою і ригає огнем. З башень твердині вилітали ядра, а з прорізів у частоколі жужжали кулі так густо, цільно, дошкульно, що навіть найсміливіші шведи кидали в'язки хворосту, з котрими підступали під вал, і пускали з рук драбини.

                І цей третій приступ відбився об завзяття хороброго команданта Веприка, шотландського офіцера. Мороз і вітер помагав йому. Аж темна ніч кинулася між облягаючих і обложених і відділила їх від себе.

                Шведи подались до своїх шатер, ровів і до повіток, наскорі збитих з патиччя та соломи, котрими вітер термосив безмилосердно, так, що раз у раз треба їх було латати й обкидувати снігом.

                Продроглий і червоний від вітру фельдмаршал Реншільд бігав по своїй квартирі.

                — Це вже верх безголов'я! — гукав. — Навіть школярі, що бавляться у снігові твердині, розуміють, що в такий мороз і вітер легше відбиватися з-поза валів і мурів, ніж здобувати їх. Тільки наш великий полководець того знати не хоче. Що для його люди, що для його кождий з нас — щоб тільки його хлоп'ячі забаганки були сповнені!

                Обершт Гілленкрок повернув очі від своїх фортифікаційних планів.

                — Ексцеленціє! — промовив спокійним, аж ніби сонним голосом. — Ховайте тую злість на завтра. Пригодиться!

                Реншільд вовком подивився на його.

                — Не штука вам. Ви маєте діло з мертвим папером, а я з живими людьми. Ваші моделі твердинь не збунтуються, а мені лице не лиш від морозу, а й від сорому палає, коли бачу, що наші хоробрі баталіони відмовляють послуху, бо від них неможливого вимагається.

                — Для хороброго жовніра нема нічого неможливого в світі, — відповів Гілленкрок словами короля.

                — Фі! — свиснув йому під ніс фельдмаршал і згірдливо надув свої дівочі губи. — Фі!

                Кашляючи, увійшов на квартиру Піпер.

                — Ну, і що тепер? — спитав Реншільда.

                — Що тепер? — повторив цей.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Файл	Розмір файла:	Завантажень
Bohdan_Lepkyj_Poltava.docx	643 Кб	6279
Bohdan_Lepkyj_Poltava.fb2	1728 Кб	12700