Любченко Аркадій
Зяма
Я давно розгубив Їх – завзятих, відважних, молодих …
Пішли у ніч, а чи дійшли до ранку – не знаю.
Тепер я часто згадую їх, згадую’ глухе повітове місто, і передо мною, як живий, виростає Зяма.
І коли на дворі осіння моква, а над будинками промерзло тріпочуться прапори, я чомусь так ясно бачу це далеке місто, бачу, як по смітниках бродить з патичком у руках стара Рухеле й тоненьким голоском одноманітно виспівує:
– Ти же, моя Зя-а-мочка … Ти же, моя шо-у-бочка …
Так вона заспівала другого дня після арешту Зями, і з того часу ніхто від неї нічого іншого не чув.
Зяму я знав з дитинства. Тоді ще, пригадую, його на вулиці дражнили «цицькуном», І нам, урвихвостам, чимало пе-
репадало від його матері. Був я з ним дуже близько, бо ми разом училися на бляхарів, і, пам’ятаю, хоч п’яний майстер часто гладив його очкуром, але Зяма ніколияе протестував і не плакав, – лише низенько-низенько схиляв свою голову в паршах. Незабаром він покинув майстра,. Покрутився ще з півроку попихачем у місцевій голярні і кінець-кінцем став учнем поважного повітового музики Герша Крома.
Знав я його й пізніше, за часів дійшлості, коли Зяма в місцевому оркестрі вів уже першу скрипку й коли стара рухеле всім сусідам вуха протрубила своїм талановитим сином.
у нас в гуртку його любили, як гарного товариша, поважали, як найкращого серед нас знавця теорій революційних і тільки одного не могли йому вибачити – його лякливості. У всіх чомусь склалася думка, що він боягуз.
Про це відверто не говорилося, але серйозних справ йому не доручали.
І раптом на одному засіданні Зяма запротестував. Він уперто домагався, щоб справу з літературою було доручено тільки йому.
Тоді хтось із товаришів пожартував:
– Зямка, голубе, як же ти підеш? Ти ж собак боїшся … Пам’ятаю, Зяма зразу зчервонів, рвонувся, наче до бійки,
а потім, незручно втягнувши шию й пустивши очі долі, тихо сказав:
– Нічого … Нічого …
Це зробило вплив: він завжди був витримано-спокійний, і ніхто від нього такої витівки не чекав. Пробували підійти з іншого боку, але Зяма був непохитний. Він дав нам такі грунтовні, переконуючі докази, так розсудливо довів необхідність його участі, що врешті більшість погодилася з ним.
Зяма щасливо посміхнувся: – Нічого … Нічого …
А через кілька днів ми, як ті горобці з-під стріхи, пурхнули на всі боки.
Ми тоді були ще надто молоді, і надто несподівано все це сталося. Бо ж кому на думку спало б, що Зяма, тихенький, худорлявий музикант, Зяма-боягуз, попавши з агїтками до рук городовика, міг вихопити в цього городовика нагана й стріляти в нього?
Зяму заарештували.
Згодом, пізньої осені, я потай переходив через повітове місто. Був сірий день – повітове місто, розкисаючи на дощі, зовсім принишкло, наїжилося, наче ждало в тривозі, що осьось по головних вулицях лавою потече тванюка.
І тоді на задвір’ях я бачив Зямину матір. Вона бабралась патичком у калюжі й тихенько виспівувала:
– Ти Ж, моя Зя-а-мочка … Ти ж, моя лю-у-бочка …
Я підійшов, спитав, але на мій голос вона й головою не хитнула.
Так назавжди й лишилося: сірий день, дощова пилюга за вітром і стара Рухеле над калюжею з патичком у руках …
Промайнули літа …
На півночі вщухало, а на Україні якраз розгоралося. Буремно йшов запізнений Жовтень, смолоскипом розмахував, розкидав заграви.
Курявою дні …
І тоді якраз випадково зустрілися ми з Зямою.
Я не пізнав. Розхристана, сутула постать, обличч.я густо заросло, а в очах замість колишньої спокійної зосередкованості – неспокійні вогники завзяття.
– Ну, що? – знічевив я від радості.
Він заморгав очима й так само, як колись, тихо відповів: – Нічого …
Кілька хвилин ми стояли, мов укопані.
Наче ні тюрми, ні заслання не було, наче це було в далекому повітому мості кілька кроків тому, і лише хтось із товаришів пожартував з худорлявого боягуза-музики.
– Зямка! – не втерпів я, широко розмахнувши руками.
– Ти … жулик … – ніжно-схвильовано потягнувся він до мене – все, що міг він тоді сказати.
Згадали колишнє. Про матір він ще нічого не знав. Я не хотів його вражати й завдав йому трохи брехні: .
– Бачив якось … Живе помаленьку … Все сподівається … у Зями ледве помітно затремтіла спідня губа, і, незграбно обмацуючи rудзики на своїй шинелі, він перевів погляд у даль. Потім раптово здригнувся, повернувся до мене й рішуче сказав:
– Слухай! Будьмо завжди вкупі.
Я стиснув йому руку.
Курявою знялися дні … Чи дні; чи ночі – все шкереберть, не розбереш.
,Нас, п’яних від радості, від повстанського чаду, закрутило в червоному вирі, потаскало бистрою повіддю. Ген тріщали корчі в берегах, розмивало, розкидало берегtl, трощило перепони, греблі, гребельки – з дороги, під ноги! ..
– Симфонію, ух, яку симфонію писать! – усміхався захоплено Зяма .
І одного разу кинуло нас цепом уздовж залізниці.
Йшов бій.
Зяма був віддаля й не бачив, що я, легко ранений в ногу, пошкандибав з товаришем до найближчої будки.
Мені ледве встигли промити рану, як густо зацокотіло над дахом, і в розбите віконце було видко, що наші відходять. – Швидше! – хапаючи до рук рушницю, гаркнув я на товариша й стару сторожиху, що якимся дрантям обмотували мені ногу.
І в цей час раптом шаснули двері, а на порозі виріс блідий Зяма.
– Ти? – крикнув він несамовито і, націляючись просто на мене, скомандував:
– Кинь зброю!
Я розгубився … Бахнув постріл. Посипалась штукатурка, і ямимохіть підніс руки д’горі.
– Ти! – визвірився він, переступаючи через зомлілу сторожиху, але, глянувши на мою ногу, винувато заморгав очима.
– Зямка, ти що?.
– Вибач … Я думав … що ти сховався, – і болісно провів
рукою по мокрому від поту обличчі.
– Як же ти міг? Ти ж мене знаєш?
-А чорт його знає.. .. – ніяково сказав, ховаючи очі, і півголосом додав: -Тепер і батькові не повіриш …
Летіли вогненною завірюхою дні і ночі, дні і ночі – спотикалися, перекидалися, падали й знову летіли …
Стогоном земля …
Була ніч, якої не забути …
Земля гула, хиталася під ногами, а над нашими головами та над містом невпинно й розлютовано ухало.
Ворог тоді не жартом завзявся. В наших руках ще лишалося передмістя, а йому – чи попіл, чи руїни, на день чи на годину -йому було все одно, аби здобути. І численно насувалися нові й нові контр-загони, обходили з боків, стискали смертельним колом.
Ми лежали в рові, поруч із Зямою, механічно припадаючи до прикладів розпечених рушниць, і тоді він попросив мене:
– Коли б щось … то матері не кажи … Хай сподівається … Зяма наче знав, бо як тільки ми знялися до відступу, fвин-
тівка випорснула з його рук, і він поліз окарач. – Зямка, що тобі?
– Груди … – простогнав Зяма.
Я підскочив, силоміць кинув його на першу стрічну тачан ку, але на звороті коні враз брязнули копитами, і тачанка перекинулась.
Ми стикнулися з лівим крилом ворога. Рота, відстрішоючись, одходила далі. Треба було поспішати, щоб уникнути пастки.
І в цей час Зяма несамовито окрикнув мене.
Я на хвилинку зупинився, нагнувся. Переді мною затряслось скалічене жахом обличчя, а з уст белькотіло хрипіння: – Убий мене! .. Щоб не мучився …
Я відхитнувся.
– Убий мене … Живим не хочу … Я – жид … Вони жидів живими не беруть .
І коли я одбіг кілька кроків, знову заверещало ззаду. Оглянувся – за мною слідком, як пес, окарач плазував Зяма й стогнав:
– Убий мене … Убий мене …
Наш цеп був далеко. Численний ворог завзято насідав з правого флангу, і купці повстанців, що незмінно змагалися другу добу, вже було не до ранених.
Ми вдвох лишалися у перехресному вогні. Думки стрибнули, розсипались – не збереш. Що робити?
А він обхопив мої коліна, і в серце гостро впинався уже
несвідомий, дикий хрип агонії: – Убий мене … Убий мене … Тоді я рішуче стиснув курок. -Так!
І вогненна нитка пришила його до землі.
Харків, 1924 р.