Слід веде до моря – Володимир Малик

— Згода.

— От і добре. Навчу тебе машину водити, — станеш колись шофером. Непогана професія.

— Я теж уже думав про це.

— Ну, от бачиш! Поки у тебе канікули, виходь під час обідньої перерви — я ждатиму тебе… Домовились?

— Домовилися.

Юрко хотів сказати батькові, щоб зупинився, але ні Марти, ні Сергія на місці, де вони завжди ждали на нього, не було. Отже, він запізнився.

— Ти куди їдеш? — спитав батько.

— На той бік, по пісок.

— От і добре. Висадиш мене на дамбі.

— Гаразд.

Далі їхали мовчки. Кожен думав про себе. За віконцями кабіни швидко промелькнули квартали нового міста, почалася автодорога, що незабаром вивела до електростанції, а потім — на міст.

Зліва широко розлилося Дніпровське море. Ще здалеку Юрко впізнав Марту і Сергія. Вони чимчикували по обочині. У Сергія на плечі вудки, у Марти — кошик у руках.

Незважаючи на ранній час, на морі вже снувало багато вітрильників і моторних човнів. Понад берегом подекуди виднілися темні постаті рибалок. У небі гув вертоліт.

Порівнявшись з Мартою і Сергієм, Юрко попросив батька зупинитись. Легко зістрибнув з підніжки машини і повернув до друзів.

— Салют!

— Привіт!

— Чому не ждали?

— А чому запізнився? — відповів Сергій і штовхнув Юрка під бік.

Жартуючи, поволі йшли дамбою і уважно спостерігали за човнами, що снували по морю. Десь, може, серед них і човен Дзвонаря?

Тихий скрик Марти обірвав їхню розмову.

— Що таке?

Марта мовчки, самим поглядом показала на протилежний бік. Юрко і Сергій зупинились.

За дамбою простирався зелений, порослий подекуди кущами верболозу луг, за ним, на віддалі півкілометра, блищала срібна стрічка старика. А внизу привільно розкинулося невеличке озерце.

Через луг, до озерця, то зникаючи між кущами, то знову з'являючись, поспішав чолов'яга. Він був без сорочки, простоволосий, — і здалеку було видно густу кучму волосся на голові. В одній руці ніс вудочку і відерце, а в другій — чималу торбу.

Якраз ця торба і примусила Марту скрикнути. Червона, з білими поперечними смугами, вона відразу впадала у вічі. В такій самій торбі був у них акваланг…

— Спокійно, друзі, — прошепотів Юрко. — Ходімо поволі! Сергію, дай бінокль! Ви почекайте тут, а я — на той бік.

Він швидко пригинці перебіг через асфальтне полотно і опинився біля кілометрового стовпа. Обережно визирнув. Чоловік простував собі до озера. З-за кущів час від часу з'являлася його кудлата голова. Та ось він вийшов на галявину.

Юрко підніс до очей бінокль: ніякого сумніву не було, то Дзвонар! І руда кучма спадає на лоба, на грудях татуїровка… І, безперечно, їхня торба з аквалангом…

По шосе пробігали автомашини, мотоцикли, автобуси, але Юрко не звертав на них уваги.

Прикипів поглядом до Дзвонаря, боячись пропустити жоден його рух.

Куди він прямує? Справді до озера? Чи перейде через дорогу і шукатиме скарб у морі?

Та ось Дзвонар обігнув озерце і сховався в кущах. Довгенько не показувався, і Юрко зрозумів, що він ладнає акваланг. Тепер — дивись, Юрку, не проморгай!

Позаду почулося чиєсь сопіння. Зашарудів гравій: до нього по-пластунськи ліз Сергій:

— Хіба я можу байдики бити по той бік дамби, коли тут хтозна-що робиться, — бурмотів він, лягаючи поряд з Юрком.

— Це він! — прошепотів Юрко, хоча Дзвонар не міг почути його, бо був не менше як за двісті кроків.

— Я не бачу. Дай бінокль!

— Ти не туди дивишся. Ось тут, по цей бік озерця, в кущах. Глянь — виходить!

З кущів показався Дзвонар. Він був у повному спорядженні аквалангіста: на обличчі — маска, за спиною — два балончики з повітрям, на ногах — ласти. Швидко перейшовши піщану косу, шубовснув у воду.

— Ну, тепер — не гаймося! — скрикнув Юрко. — Ти біжи до будки вартового на мосту — дзвони в міліцію капітану Федорченку. А я чатуватиму на міліцейську машину і стежитиму за Дзвонарем…

Хлопці підхопилися і помчали в протилежні боки.

— Юрку, Сергійку! Ви ж куди? — долинув до них голос Марти.

Сергій не зупинився. До мосту було далеченько — і він щодуху погнав до нього. А Юрко махнув дівчині рукою:

— Дзвонар тут!

Марта кинула свій кошик і побігла за ним. Прилягли на дамбі, на краю насипу, стежачи за озером.

Дзвонар не появлявся. Тільки бульбашки на гладенькій поверхні води свідчили про те, що він на дні озера.

Ще здалеку Юрко впізнав міліцейський УАЗ і, схопившись на ноги, підняв руку.

Машина зупинилася, з неї вискочив капітан Федорченко і молоденький міліціонер.

— Він тут? — спитав капітан.

— Тут. Вам Сергій подзвонив?

— Сергій? — перепитав заклопотано капітан і, враз здогадавшись, про кого питає Юрко, додав: — Ах, так!.. Сергій побіг дзвонити! Молодці!

Він так і не сказав, звідки дізнався про Дзвонаря, а вдруге перепитувати Юрко не посмів.

Капітан тим часом пильно оглянув озеро.

— Він і досі під водою?

— Під водою, — відповів Юрко.

— Гаразд… Ви, — звернувся капітан до дітей, — залишайтеся тут! Без мого дозволу — нікуди не відлучайтесь! Зрозуміли?

— Зрозуміли, — тихо відповіли Юрко і Марта.

— Соколов, іди на той бік озера! Відріж йому відступ до човна! Головне — взяти бандита живим і захопити скарб. Виконуй! — наказав капітан і повернувся до міліціонера, що сидів У машині. — Передайте по рації всім постам, що об'єкт розшукано. Хай повертаються на базу. А Дубкові — виходити до озера, що побіля дамби. Ми будемо тут. Усе!

Сказавши це, капітан збіг униз і став стежити за дрібненькими бульбашками, що здіймалися на воді.

Тим часом бульбашки поволі стали віддалятися від берега, попрямували навкіс до протилежного. Капітан швидко попростував круг озера. Назустріч йому йшов міліціонер.

Дзвонар виринув з води, як морж з ополонки, — раптово. Не скидаючи маски, оглянувся і поволі побрів на мілке. Ішов зігнувшись, бо обома руками тримав невеликий, але важкий клунок.

Біля самого берега, стоячи по коліна в воді, скинув маску і ще раз оглянувся. Переконавшись, що поблизу нікого немає, швидко пішов до кущів.

І раптом — зупинився.

Клунок випав у нього з рук.

Він побачив капітана міліції і міліціонера, котрі вийшли з-за кущів.

— Громадянине Дзвонар, ви заарештовані! — голосно сказав капітан Федорченко, тримаючи в руці пістолет. — Ви знаєте за що: за втечу з тюрми, за крадіжку дорогоцінностей і за замах на життя вашого спільника по крадіжці Онуфрія Глечика…

Дзвонар якось поник, згорбився.

Тільки тепер капітан кивнув Юркові, Марті й Сергію, що повернувся від мосту, і діти миттю збігли на луг.

Із-за кущів виринув міліціонер Дубко.

— Все в порядку, товаришу капітан! — відрапортував він. — Зроблено так, як ви наказали!

— Добре, відведіть заарештованого до машини!

Дзвонар підняв голову. З нього стікала вода.

— Але ж я роздягнений… І потім — цей акваланг… — Опустивши голову, побрів у супроводі міліціонера до дамби.

— Ну, друзі мої, — звернувся капітан до дітей, — а тепер подивимося, що в цьому клунку. Чи те, що ми шукали?

Клунок був вимазаний у глеї. До нього поприставали водорості і черепашки. Та коли капітан підняв його, почувся металевий передзвін. Він перерізав тугу, набряклу в воді зав'язку. З лантуха сяйнуло золотим блиском. Капітан обережно почав виймати одну річ за другою і класти на білий пісок.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: